Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — 25-річний поліцейський Роман Комаров із Вовчанська. Він був товариським і відповідальним, а ще мріяв завести собаку. Під час окупації рідного міста Роман допомагав місцевим евакуюватися.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життя Романа Комарова журналістам Вільного Радіо розповіла його мати Яна.
Роман Комаров народився 12 квітня 2001 року у Вовчанську. Там він виріс разом із мамою та молодшим братом.
За словами матері Романа Яни, хлопець із дитинства був відкритим і легко знаходив спільну мову з людьми.
“Він як сонечко. В дитячому садочку його всі вихователі завжди обожнювали”, — розповідає Яна.
Роман був комунікабельним і не боявся заговорити з незнайомими. Одну з таких історій мати пригадує зі спільної подорожі на море. Хлопчик збирав на березі камінці, які потім пропонував взяти на згадку іншим відпочивальницям. А ще познайомився з продавцем чебуреків і почав щодня приходити до його місця. Згодом чоловік настільки прив’язався до хлопчика, що почав пригощати його безкоштовно.
Любив Роман і тварин. Ще школярем він одного разу приніс додому двох безпритульних собак і попросив маму їх нагодувати. Залишити тварин у квартирі родина не могла, тому хлопець вирішив знайти їм нових господарів. Він віддав собак двом літнім жінкам, переконавши їх, що тварини добре виховані та все їдять.
Ця любов до собак залишилася з Романом і в дорослому віці. Вже працюючи поліцейським, він хотів забрати собі службового пса, якого списали через поранення.
“Мам, дуже хочу собаку”, — згадує Яна останні повідомлення сина.
Після початку повномасштабної війни родина Романа виїхала за кордон. Сам хлопець вирішив залишитися в Україні.
Коли Вовчанськ опинився під окупацією, Роман допомагав евакуювати мешканців міста, в згодом і сам виїхав у Харків.
Після переїзду хлопець вступив до Харківського університету внутрішніх справ на юридичний факультет. Проте згодом вирішив змінити свій шлях: залишив навчання на платній основі та вступив до університету у Вінниці вже як курсант.
“Він хотів бути як його хлопці з Вовчанська, його друзі”, — розповідає мама.
Там Роман навчався три роки та протягом усього навчання був командиром. За словами Яни, його поважали і керівництво, і одногрупники — за відповідальність та комунікабельність.
Після закінчення університету Романа направили працювати до Харкова — у відділ поліції на Холодній горі. Проте хлопець хотів повернутися до рідного Вовчанська. Згодом він усе-таки домігся переведення до Вовчанського відділу поліції.
“Він завжди домагався своїх цілей, був упертий: якщо він щось сказав — він це зробить”, — згадує Яна.
Пізніше Роман пройшов навчання та приєднався до групи оперативного реагування. Разом з екіпажем він виїжджав на складні та небезпечні виклики у Чугуївському районі Харківської області.
Поліцейські займалися евакуацією, затримували озброєних людей, виїжджали на поранення та допомагали постраждалим.
Згодом Роман вирішив стати поліцейським офіцером громади. Після тримісячного навчання у Кропивницькому його призначили на посаду.
Одним із головних завдань Романа була евакуація людей із небезпечних районів. Він регулярно виїжджав за цивільними, серед яких були пенсіонери, маломобільні люди, діти та матері з маленькими дітьми.
17 серпня Роман мав приїхати до родини в Ірландію. Там він планував освідчитися своїй коханій дівчині Ліці, з якою познайомився ще в університеті.
“Він дуже хотів відпочити й дуже хотів побачити нас”, — каже мама.
Але побачитися з рідними він так і не встиг.
28 червня правоохоронець працював на евакуації жителів Кирилівки Чугуївського району. Цей виїзд став його останнім. Того дня російські військові завдали по околицях села удару чотирма керованими авіабомбами. Один із боєприпасів влучив у машину поліцейських.
Роман загинув на місці. Його колега, яка також була в автомобілі, дістала тяжких поранень.
Романа поховали 4 липня — у День Національної поліції України.
Після загибелі сина Яна отримувала багато повідомлень від людей, яких він допоміг вивезти. Їй писали навіть незнайомі люди — продавці в магазинах, охоронці та інші мешканці, які пам’ятали Романа за його уважність, підтримку та усмішку.
“Він дуже був уважний до найменшого: підтримував словом, допомагав”, — розповідає Яна.
За час навчання та служби Роман отримав низку дипломів, подяк та відзнак. Університет відзначав його за відповідальність і сумлінну роботу командиром.
Також Романа нагородили президентською медаллю “За оборону України”.
У пам’яті рідних і колег він залишився людиною, яка не могла залишатися в безпечному місці, коли іншим була потрібна допомога.
“Мама, це життя. Я буду їхати й допомагати”, — так Роман відповідав матері, коли вона просила його не їхати на небезпечні завдання.
Аби вшанувати захисника, рідні ініціювали петицію до президента з проханням надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять і шана поліцейському Роману Комарову.