Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Віктора Мельниковича. З початком відкритого вторгнення він одразу хотів долучитися до тероборони, але в рідному селі йому відмовили. Пізніше захисник спеціально поїхав до іншого міста, щоб підписати контракт на службу, і потім боронив Донеччину на передовій.
Про Віктора Мельниковича Вільному Радіо розповіла його сестра Світлана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Віктор Мельникович народився 2 квітня 2000 року в селі Козаківка на Івано-Франківщині. Старша сестра Світлана, яка часто бавила його в дитинстві, згадує, що хлопець ріс спокійним і не завдавав рідним зайвого клопоту. У їхньому селі дітей було багато, тож Віктор завжди гуляв у компанії. Друзі збирали ягоди й гриби, щось майстрували на дозвіллі.
“У нього був такий трохи старший друг, із яким вони створювали різні вироби з дерева. Ножики, машинки, якісь трактори — отаке любили майструвати вдвох”, — розповідає жінка про дитячі захоплення брата.
Навчався Віктор у місцевій тоді ще загальноосвітній школі. Після випуску вступати до університету він не захотів. Та все ж хлопець вважав за необхідне мати освіту, тож за рік здобув професію слюсаря третього розряду та електрозварника другого розряду у Міжрегіональному вищому професійному училищі автомобільного транспорту та будівництва у Львові, куди пішов разом із однокласником. Але за фахом не працював.
Після закінчення навчання у 2018 році Віктор, як і багато хто в його селі, поїхав на заробітки. Спершу влаштувався на завод у Польщі й на вихідних бачився з матірʼю, яка теж працювала в країні доглядальницею. Також їздив у Чехію. За кордоном був по три місяці, а потім стільки ж удома.
“То була різна робота: де з житлом виходило, де більше платили, що вмів робити. Він заробляв, йому вистачало. Віктор був дуже добрий хлопець, мав багато друзів. Коли приїжджав додому, взагалі не шкодував грошей — проводив час із друзями, їздив на шашлики, на річку. Коли починався сезон, також збирав ягоди й гриби, і заробляв на цьому”, — каже Світлана.
Повномасштабна війна застала Віктора Мельниковича вдома — хлопець саме чекав на робочу візу, щоб знову поїхати на заробітки. Натомість він вирішив долучитися до місцевої тероборони, але добровольців було так багато, що йому відмовили. Урешті вже в жовтні разом із двома знайомим він поїхав до військкомату в місті Долина й підписав контракт із ЗСУ. Рідним про це рішення розповів, коли повернувся додому з документами.
Службу Віктор розпочав у грудні, коли після розвʼязання організаційних питань його відправили на навчання. Близько року хлопець опановував військову справу у Львівській, Закарпатській і Київській областях. А восени 2023-го, здобувши спеціальності механіка-водія танку Т72 і стрільця-зенітника, у складі 5 окремої штурмової бригади вирушив на передову.
Повсякчас Віктор служив на Донеччині. Перші бої він пройшов під Кліщіївкою як піхотинець. Тоді, безпосередньо сидячи в окопах узимку, він заробив собі відмороження ніг і потім близько місяця лежав у лікарні. Пізніше він також мав поранення та, попри це, завжди зберігав оптимізм і намагався максимально оберігати рідних від війни.
“Ми з ним дуже добре спілкувалися, тому що він у мене один був. Але, коли я його питала про війну, він ніколи й нічого не розповідав. Казав: «Тобі то не треба знати». Лише щось більше міг розказати моєму чоловіку. Додому він приїжджав у цивільному одязі й ніколи не ходив по формі. Завжди усміхнений, життєрадісний. Побачивши його, тут би ніхто ніколи навіть не сказав, що цей хлопець приїхав з війни”, — ділиться сестра захисника.
У 2024 році Віктор Мельникович став командиром екіпажу безпілотних літальних комплексів у своїй бригаді. Керувати дронами йому подобалося, та й позиції тепер, каже Світлана, були подалі від окупантів. Через це рідні вже менше хвилювалися за військового, хоча він все одно потрапляв під російські удари. Під час одного з таких Віктор урятував життя побратиму.
“Вони були вдвох на позиції вночі, і прилетів дрон. Вони розбіглися, і Віктору пощастило більше — він десь упав, трохи вивихнув ногу, але нічого глобального. А от другому хлопцю розірвало живіт, бо дрон упав біля нього. За словами Віктора (то розповів уже часом), коли він розвернувся, побачив, що щось горить. Виявилося, що то його побратим. Так він побіг до нього, потушив, надав першу допомогу, накрив якоюсь клейонкою, щоб дронам не було видно, і викликав підмогу. Поки вона їхала, він годину розмовляв із ним, щоб той не заснув, і так, виходить, врятував побратима. Він переніс багато операцій, звільнився від війни, але по нинішній день живий удома з сімʼєю”, — розповіла Світлана.
За віддану службу, крім нагород від бригади, Віктор зокрема отримав відзнаку президента “За оборону України” й міністерства оборони “За поранення”. Завдяки результативності свого екіпажу у травні 2025 року військовому поза відпусткою ненадовго дозволили поїхати додому. Тоді він заїхав до всіх друзів і вперше за довгий час застав усю родину.
Наступного разу зустріти рідних, провідати друзів-заробітчан у Чехії (йому вже підписали дозвіл на виїзд) і на власні очі побачити, як будується його гараж, про який він так мріяв, Віктор мав наприкінці липня. Але менш ніж за тиждень до повернення додому, 21 липня, захисник загинув у районі села Осикове Дружківської громади від удару дрону.
Світлана згадує, що того дня Віктор надіслав їй кілька відео великого сірого кота, який став жити в бліндажі з військовими — хлопець знав, що сестра любить тварин. Між рідними завʼязалася переписка, але на останнє повідомлення жінка не змогла відповісти, бо їй раптом стало дуже погано. Вона пішла з роботи й увесь день пролежала вдома з низьким тиском, а наступного дня представники військкомату повідомили їй, що Віктор загинув. За словами побратима, дрон прилетів у вхід до бліндажу через десять хвилин після останнього відео Віктора. Він загинув разом із котом.
Поховали військового на кладовищі в його рідному селі. Посмертно захисника нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Вічна памʼять.