Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового з Житомирщини Олександра Дзюбака, який повернувся за-за кордону, аби боронити родину й країну. Захисник загинув на бойовому завданні поблизу Часового Яру від влучання ворожого дрону.
Про Олександра Дзюбака Вільному радіо розповіла його сестра Яніна.
Вільне радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр Дзюбак народився 25 жовтня 1994 року в селі Андріїївці Житомирської області. Молодша сестра хлопця Яніна згадує, що з дитинства брат був дуже активним: влаштовував збори футбольної команди та грав у настільний теніс. Також він любив збирати гриби й рибалити, а згодом захопився полюванням.
“Це була його стихія. Усі найближчі села знають його як рибака. Навіть там, де риби немає, він її зловить”, — згадує Яніна.
Після випуску зі школи Олександр Дзюбак вирішив стати військовим. Спочатку пройшов строкову службу у Львові, а потім підписав контракт із 75-м окремим батальйоном Національної гвардії, який базувався в Житомирі.
За контрактом хлопець відслужив сім років. Протягом цього часу він добре вивчив закони і встиг пройти заочне навчання на факультеті правознавства в Києві. Згодом працював охоронцем у суді.
Потім Олександр Дзюбак вирішив поїхати до Нідерландів, де знайомі його друга встановлювали сонячні панелі. Робота пішла добре: чоловік об’їздив багато міст і потоваришував зі своїм керівником.
“Саша був дуже доброю людиною. Його без перебільшення всі любили, абсолютно всі. От він якось притягував до себе людей. Куди б не поїхав чи не пішов, де б він не служив, не працював, у нього завжди там лишалися друзі, і друзі хороші. Його всі брали за кума, тому що знали, що він ніколи не підведе, ніколи не залишить і завжди прийде на допомогу”, — розповідає про вдачу брата Яніна.
Олександр думав залишитися в Нідерландах, але плани змінило повномасштабне вторгнення. Хлопець умовляв сестру й молодшого брата Андрія приїздити до нього. Проте рідні відмовилися: не хотіли кидати матір, яка б не поїхала за кордон, бо доглядала стареньку бабусю, до того ж чоловік Яніни вже служив. Тоді Олександр вирішив повернутися додому.
“Ми дуже його просили, щоб він не повертався. А він сказав: «Що я буду за мужик, коли мої близькі люди тут, а я буду сидіти в безпеці і вас не зможу захистити?». Він дуже переживав, що повернеться, а нас уже не буде. Казав, що ніколи собі цього не пробачить”, — згадує дівчина.
У березні Олександр Дзюбак повернувся з-за кордону й одразу пішов до військкомату. Чоловіка не взяли — сказали, що немає місць. Тоді він подався до частини, у якій служив на контракті. Там він пробув тиждень, а потім його направили на блокпост у село Іванівку слідкувати за транспортним сполученням.
Там чоловік прослужив кілька місяців, а потім перевівся до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ “Донбас”. Олександр пройшов навчання, а далі поїхав на ротацію до Кремінної. На завдання чоловік ішов як командир взводу, тож, коли його підлеглих побратимів поранило, він по черзі витягав їх і самостійно відстрілювався на трьох позиціях. Тоді біля Олександра скинув снаряд ворожий дрон, і чоловік отримав контузію з розривом барабанної перетинки.
Після поранення військовий лікувався в Харкові й Сумах, а потім на деякий час поїхав додому. Доки проходив перевірки, встиг зробити пропозицію своїй дівчині Даші, із якою познайомився вже під час повномасштабної війни. Пара розписалася в листопаді 2023 року, коли Олександр проходив реабілітацію після травми коліна, яку заробив на Куп’янському напрямку.
“Через грязюку вони довго виходили з позицій. Уже світало, і їх засікли росіяни. Саша казав, що треба було максимально швидко бігти, і він якось чи неправильно став, чи щось туди попало, і він просто вивернув собі колінну чашечку повністю. Нога одразу набрякла, її оперували. Йому вставляли пластину, нам тоді допоміг фонд [«Здоров’я українського народу», який здійснює програму] «Врятуй кінцівку». Саша довгий час ходив із цими перев’язками, штани спеціальні купляв. Йому дуже сильно боліло”, — розповідає Яніна.
Проте фізичний біль — не єдине, що мучило Олександра. Військовий часто не міг заснути до ранку, коли його побратими виїжджали на бойові завдання. Тож, коли підлікувався, попри слова лікаря й умовляння родини, повернувся на фронт. Рідним Олександр сказав, що пройде ВЛК у Дніпрі, буде тренувати інших військових і не виходитиме “на нуль”. Насправді ж чоловік разом із побратимами штурмував ворожі позиції поблизу Часового Яру.
“У Саші позивний був «Штурман». Хлопці запам’ятали його тим, що він завжди заходив [на позиції] перший, розвідував обстановку і виходив завжди останній, виводячи всіх”, — згадує сестра військового.
5 травня 2024 року на Великдень Олександр Дзюбак загинув під час бойового завдання. Ворожий дрон влучив у чоловіка, і той помер від втрати крові. Побратими кілька днів намагалися витягнути тіло “Штурмана” з позицій, аби гідно поховати.
7 травня, коли Олександра змогли перевезти до Дніпра, трагічну звістку повідомили рідним. Вдома військового поховали 10 травня в закритій труні. А за три дні через стрес дружина захисника Дар’я передчасно народила донечку Софійку.
“Лікарі були в шоці, що вона максимально здоровенька, хоч і недоношена. Вона дуже міцна в нас дівчинка — вся в тата”, — каже Яніна.
Олександр Дзюбак нагороджений нагрудним знаком “За військову доблесть” і орденами “За мужність” ІІ і ІІІ ступеня. Сім’я військового просить усіх небайдужих долучитися до збору голосів, аби йому посмертно надали звання Героя України. Підтримати петицію можна за посиланням.
Вічна й світла пам’ять захисникові.