Щодня о 9 ранку українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — морський прикордонник Максим Моцевик з Покровського району. З початку повномасштабного вторгнення чоловік боронив Маріуполь, він загинув, коли росіяни розстріляли позицію з танка.
Мати Максима Наталія звернулася до Вільного радіо через соцмережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Максим Моцевик народився 5 січня 1996 року у селі Срібне Покровського району на Донеччині. Закінчив Донецький національний технічний університет за спеціальністю “інженер-гірник”.
У 2020 році після університету Максим переїхав до Маріуполя та став до лав 23 загону морської охорони на посаду радіометриста.
Максим був спортивним хлопцем, дуже любив футбол, брав участь у змаганнях. Допомагав родині по господарству. Любив проводити час з однолітками, компаніями їздили до різних міст України, в Карпати.
Наталія згадує, як у 2021 році Максим взяв відпустку і приїхав на весілля старшого брата Олександра.
“Він такий душа компанії, веселий, усіх розважав. Ми сміялися, що не треба було й тамаду замовляти”, — посміхається жінка.
Наталія пам’ятає сина відповідальним, активним, жвавим, зацікавленим, добрим:
“Любив тварин, жодну комаху, жодну тварину не ображав. Дуже комунікабельний, дуже цікавий. Ми в селі жили, а коли в Покровськ їздили, в автобусі завжди поступався місцем, щоб дітки чи старенькі сіли” .
24 лютого 2022 року Максим був на вахті у морі. Командир хлопця згодом розповів Наталії, що їхній корабель підбили, але Максиму з побратимами вдалося врятуватися. І вони приготувались боронити місто вже на берегу. Позицію Максима росіяни розстріляли 3 березня. Він дістав важкі поранення черевної порожнини, легень, втратив ноги.
“Тоді, як почалася відкрита війна, він телефонував і мене заспокоював, що мама, все буде добре, ми переможемо. А потім, коли Максим перестав виходити на зв’язок, я отримала звістку вже від лікаря Маріупольської лікарні інтенсивної терапії (Обласна лікарня інтенсивного лікування — ред.) про те, що син знаходиться на лікуванні. Він намагався мені писати про стан Максима, бо той був непритомний”, — згадує Наталія.
Від лікаря Наталія знала, що 13 березня Максим був живий. Потім медик перестав надсилати смс — росіяни захопили лікарню. 18 березня жінка отримала повідомлення: “Шановна Наталія Миколаївна, вибачте, але ваш син помер 17 березня”. Згодом, коли лікарю вдалося виїхати з Маріуполя, він підтвердив загибель Максима. Свідоцтво про смерть сина Наталія отримала на основі свідчень медика і нареченої Максима Світлани, яка приходила до нього в лікарню. Забрати його з Маріуполя, аби поховати, можливості не було. До останнього поряд з чоловіком була наречена.
Мати з дівчиною до того встигла поговорити лише по відеозвʼязку: у червні 2022 року Максим збирався одружитися, а напередодні повномасштабного вторгнення подзвонив матері і познайомив їх.
“Я тоді хворіла сильно. І Максим казав, як раз встигнеш одужати до весілля. А раніше жартував, що шукатиме дружину схожу на мене. А я сміялася, синку, нащо дві однакові жінки в родині, то ж буде нецікаво. А потім зателефонував, каже: “Мама, я зустрів дівчину, здається, це саме моя”. Вони планували одружитися влітку. Після загибелі Максима, попри небезпеку, Світлана не хотіла виїжджати з Маріуполя, казала, що не може залишити Максима, що має його поховати. Але я сказала, що їй треба рятувати себе, його вже не врятуєш. Вона вибралась з міста”, — розповідає Наталія.
У Максима Моцевика залишились мама, старший брат, наречена. Йому назавжди 26 років.
“Його так всі любили! І малі, і старі. Він загинув 17 числа, і мені 17 дзвонять знайомі і кажуть, що пам’ятають його”, — каже мати ледь стримуючи сльози.
Посмертно Максиму Моцевику надали звання старший матрос та орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Світла пам’ять полеглому захисникові.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
