“Замість дітей – пагорбки на городі”: розповідь бахмутянки про Голодомор


image
Фото: Вільне радіо

У 1932 – 1933 роках на українські землі прийшов голод. Його спричинили не посуха чи неврожай. Це був навмисний геноцид цілого народу, жертвами якого пали мільйони українців. Майже в кожній українській родині є люди, які пережили ті страшні часи. Їхні історії переходять від батьків дітям. Одну з таких історій нам розповіла бахмутянка Ганна Никифорівна Гончарова. Далі її монолог.

 

У нашій родині ця тема ніколи не забувалася. Мої батьки жили в селі Мар’ївка Дніпропетровської області. У них було п’ятеро дітей, як-то кажуть, повна хата.

Коли почали створювати колгоспи, селян силоміць туди зганяли. Люди не хотіли віддавати своє, тому протистояли. Мої батьки теж були проти. Тоді комуністи проїхали селом і позабирали все – від пшениці до кормового буряка. Люди залишилися без продуктів.

Розповідь жінки з Бахмута про Голодомор
На фото: Ганна Никифорівна Гончарова

 

Мого батька за те, що він не хотів йти до колгоспу, побили так, що він усе літо пролежав на соломі в сараї. Ніхто не думав, що він виживе, але він встав на ноги. 

Одного ранку селом проїхала підвода, і в усіх матерів позабирали дітей. В моєї мами теж забрали. Одна дитина була ще зовсім немовлям. І всіх відвезли за 30 км від села до притулку. А матусь вишикували й погнали у протилежному напрямку. Протримали їх біля сільради цілий день, ближче до вечора записали прізвища й відпустили додому. І коли мама через 3 дні дійшла до того притулку і забрала дітей, вони вже були заражені дизентерією. І, звісно, всі повмирали. В живих залишилася лише старша дівчинка. Вона, коли забирали дітей, встигла сховатися.

В цей час мій батько працював у Павлограді. Він поїхав туди, бо в селі залишатися було небезпечно. Через два місяці він повернувся: хотів забрати родину і перевезти її до міста. Заходить батько в хату – а в хаті тиша й німота. Він у мами питає: “Де діти?” Мама підвела його до вікна і показала на чотири пагорбки на городі.

Розповідь жінки з Бахмута про Голодомор

Голод зробив людей жорсткими. У родині мого батька була душевно хвора сестра. І її з відрізом ситцю віддали сусідам, аби вони зачинили її у підвалі і вона там померла.

Село було напівмертве. І ось одного разу ті, хто ще були живі, прокидаються від гавкоту собак і кукурікання півнів. Люди здивувалися: хліба в селі немає, а тут невідомо звідки з’явилися півні. Усі повиходили надвір. Виявилось, що це приїхав обоз сімей з Росії. Їм там розповіли, що українці ледачі, не хочуть працювати, саботують радянську владу. Казали, що в українських селах зараз багатий врожай, сади квітнуть, на полях зерно колоситься, а хохли ледачі, тому й голодують. І люди повірили в це і приїхали до села, де жили мої батьки. Їх швидко розселили в порожні хати. Там залишились ікони, рушники, а хазяїв вже не було в живих – вмирали сім’ями. А сім’ї тоді були великі, дітей могло бути й десятеро. І цим росіянам почали розповідати, що відбувається і чому люди вмирають. Обоз так само швидко зібрався і поїхав назад у Росію.

Розповідь жінки з Бахмута про Голодомор

Згодом мої батьки забрали останню живу доньку і пішки відправились на Донбас, бо казали, що там дають хліб. Оселилися у Часів Ярі. Тут вони продовжили займатися сільським господарством: вирощували буряк, кукурудзу. На Донбасі у батьків народилися ще троє дівчат. Я була молодшою, мама народила мене у 1943 році. Тоді їй було 45.

Я пам’ятаю, що в нашій родині дуже трепетно ставились до хліба. Нам ніколи не дозволяли класти хлібину догори ногами. Ми малі не звертали увагу, як лежить хліб, а батьки завжди робили зауваження: “Поклади правильно”.

У мене в самої є донька. Я розповідала їй про Голодомор, але вона скоріш була стороннім слухачем. Так часто буває, коли не заглиблюватись у тему. Тому про це треба говорити, цих подій не можна забувати.

Комуністична партія настільки викривляла факти, настільки приховувала той жах, який відбувався в українських селах. Світ десятиріччями не знав про цю трагедію. Це навіть уявити важко: діти голодні ходять, просять їсти цілими днями і, врешті-решт, вмирають. А про це мовчали і не розповідали. Це так несправедливо. За свої 77 років я досі не можу зрозуміти, як можна мати таку натуру, яка була у Сталіна. Це справжній нелюд. Як можна бути настільки жорстоким, щоб знищити стільки людей за просто так.

Мені й досі дуже прикро за тих, хто загинув без вини. Тому я закликаю всіх боліти за Україну, за тих, хто пройшов через це лихо.

Читайте також:

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

101
Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Останні новини

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: