Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Олександр Крочмарюк усе життя працював на будівництві, а вільний час присвячував теслярству. У квітні 2023 року чоловіка мобілізували й він 9 місяців боронив Донецьку області від росіян. Побратими казали, що він завжди йшов вперед та підіймав всім настрій.
Про життєвий шлях Олександра Крочмарюка Вільному радіо розповіла його дружина Аліна.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Чоловік народився 19 липня 1986 року у селі Новотарутине Одеської області. Школу закінчував там само, а після — вивчився на тесляра-столяра та одразу почав працювати.
“Працював на будівництві, вони будували такі великі багатоповерхові будинки. Важка робота була. Він був найменшим у сім’ї, в них 5 дітей було і мама їх підіймала сама. Тому йому довелося дуже рано працювати, щоб допомагати мамі”, — розповідає вдова.
З чоловіком вони були разом давно: одружилися у 2012 році, жили в Одесі.
Вільний від роботи час чоловік любив присвячувати теслярству.
“Йому дуже подобалось теслярство. За цим фахом він не йшов працювати, бо платили мало, але як тільки вдома був вільний час він вручну виробляв/вирізав різні фігурки. А у майбутньому хотів відкрити власну теслярну майстерню і робити там меблі. Найбільше все ж любив виготовляти меблі — табуретки, столи. В нас вдома більшість меблів була його виробництва”, — ділиться дружина.
26 квітня 2023 року чоловіка мобілізували.
“Тоді як раз були Провода (поминальні дні або Радониця, — ред.) після Великодня і ми їхали у село на Провода. В нього мама померла три роки тому і ми їхали на кладовище. На шляху нас зупинили та вручили повістку. Але відпускати чоловіка не хотіли. Тоді чоловік сказав, що нікуди не поїде поки його не звозять додому. Так йому дозволили з’їздити додому, але всю дорогу до Одеси нас супроводжували військові”, — згадує Аліна.
Так чоловік долучився до лав ЗСУ та став піхотинцем у сухопутних військах.
“Спочатку він два місяці був у Львівській області на навчанні, а потім його перевели у Донецьку область”, — уточнює вдова.
Весь час служби захисник провів на Донеччині. Тут не раз потрапляв під обстріли росіян.
“19 липня [2023 року] їх накрило з артилерії, він дістав контузію і не тільки він, а й всі хто були на позиції”, — згадує вдова.
У вересні 2023 року Олександру дали відпустку на 15 днів. Він повернувся до дружини й вони провели ці дні з родичами.
За пару місяців, 8 листопада 2023 року, захисник загинув.
“Він пішов на позицію 6 листопада. Тоді ми востаннє поговорили ввечері. Потім 7-8 числа він не був на зв’язку, бо завжди зникав на три дні, коли йшов на чергування. А 8-го числа мені повідомили, що він загинув. Їх обстріляли з артилерії і він дістав вибухову травму та осколкових поранень”, — зазначає дружина.
Тіло чоловіка повернули близьким через чотири дні після загибелі.
“Забрали його швидко, а ось везли додому довго. Спочатку нам нічого не хотіли казати, а потім заявили: “ми не будемо заради одного гнати машину з Дніпра, як буде їхати на шляху машина — ми його привеземо”, — з незадоволенням згадує Аліна.
Поховали Олександра на кладовищі у рідному селі Новотарутине.
“Я зараз добиваюся, щоб хоча б у районному центрі поставили меморіальну дошку. В школі його вже є його фото, а алею ніяк. В мене два місяці тому й брат загинув на війні, так йому через 40 днів поставили стенд на алеї. А тут вже майже рік пройшов, а ніякої меморіальної дошки немає. Посадовці запевняють, що “займаються цим питанням”, — додає вдова.
У чоловіка залишилась дружина, батько та чотири молодші сестри.
“Він був дуже добрим, веселим, люблячим. Дуже любив компанію, посидіти разом. Він у мене був найкращим, ми разом жили з мого 16-річчя. Побратими на прощанні відзначали, що він завжди підіймав усім настрій, особливо коли були страшні моменти — старався підбадьорити та підняти усім настрій. Казав: “вперед, ми впораємося, нас вдома чекають”, — переказує Аліна.
Світла пам’ять.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
