Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Андрій Смерека. Він працював у будівельній сфері, а після роботи поспішав додому, щоб побути з сином. Після мобілізації чоловік пройшов вишкіл в Іспанії, після чого вирушив виконувати завдання: спочатку в селах Сумської області, а потім на Курщині.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його сестра Василина Васько.
Андрій народився 16 березня 1989 року в селі Родатичі Львівської області, а згодом переїхав з батьками до Львова. Закінчивши львівську школу, він вступив до Дніпровського національного університету залізничного транспорту. У виші здобув фах слюсаря.
У період з 2008 до 2009 років Андрій відслужив строкову службу у 24 бригаді ЗСУ. В армії він був водієм-електриком БТРа.
Після повернення з армії чоловік близько чотирьох років працював за фахом — слюсарем на залізниці. Та згодом захотів змінити спеціальність і перейшов працювати на підприємство, яке виготовляло будівельні вироби з деревини.
“У нього це ще як хобі було — він любив замінювати стелю, підлогу, перекривати деревиною. Він й інструментів накупив собі різних. А потім зайнявся професійно перекриттями у котеджах, оселях… Йому це подобалося”, — ділиться Василина.
Ця робота подобалася чоловікові, й там він працював до початку відкритого російського вторгнення. Втім, через роботу в Андрія майже не залишалося місця для хобі. Коли ж вдавалося знайти трохи вільного часу, чоловік любив пограти у футбол або проводив час із родиною.
“У нього була форма, і вони з командою постійно грали. Сину він теж прищеплював любов до футболу і їздив з ним на футбольні матчі”, — зазначає сестра.
До сина, який з’явився в Андрія з дружиною вже після початку повномасштабного вторгнення, чоловік встиг прикипіти всім серцем.
“Він після народження сина весь свій час присвячував йому. Він зростає копією тата. Він з ним гуляв і постійно намагався якомога довше насолоджуватися щасливими моментами. Він з роботи завжди біг додому, щоб побути з сином, — він усі сили віддавав йому”, — говорить сестра.
Близьким Андрій запам’ятався турботливим чоловіком, який завжди був готовий прийти на допомогу.
“Він був дуже хорошою людиною — завжди міг допомогти, порадити та зробити те, про що просили — чи то родина, чи друзі. Він любив проводити час у колі друзів. Близьким дуже допомагав. Коли в мене народилася донька, він після роботи завжди їхав до мене, щоб допомагати”, — ділиться Василина.
7 серпня 2024 року Андрія мобілізували та розподілили штурмовиком у 225 окремий штурмовий полк ЗСУ. Але перш ніж вирушити на передову, чоловік пройшов військовий вишкіл в Іспанії.
З близькими про свою службу Андрій був небагатослівним.
“Він завжди старався бути на позитиві. Він, звісно, не казав, що йому подобалося служити, але запевняв, що все добре. Як він казав, його головна надія, яка давала йому сили служити, була в тому, щоб з нами все було добре”, — ділиться Василина.
Боронити державу Андрій почав у листопаді 2024 року. Спочатку це були села Сумської області — Журавка, Білопілля та Юнаківка. Пізніше захисника перекинули на територію Курської області, в село Дар’їно Суджанського району.
“Він був справжнім воїном, який знав свою справу. З ним не страшно було йти в бій. Це була надійна людина, яка не підводила в потрібний момент та завжди підіймала бойовий дух”, — переказували слова побратимів близьким.
20 січня 2025 року захисник отримав наказ зайняти оборону на позиції.
“В останній раз він подзвонив об 11-й ночі і, як завжди, заспокоїв, що їде на вихід, що все буде добре, і він повернеться. Хоча я чула, що він хвилювався тоді. Але не повернувся, і більше ми його ніколи не чули”, — із сумом каже Василина.
Життя Андрія обірвалося наступного дня. Родині мало відомо про обставини його смерті.
“Нам розповіли, що по них щось “прилетіло”, я так розумію, снаряди, напевно, і в них там розірвало позиції. Загинув він на місці”, — уточнює сестра.
Втім, через наступ російської армії повернути тіло захисника одразу не вдалося. Близькі чекали аж до кінця 2025 року перш ніж росіяни повернули тіло Андрія. Після ДНК-тестів захисника поховали у рідному селі Родатичі напередодні Різдва.
На момент загибелі Андрію Смереці було 35 років. У нього залишилися дружина, син, батьки, сестра та брат.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину Андрія Смереки, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.