Українські філологи просять допомогти зберегти зразки мовлення з різних куточків країни. Насамперед із тих, які масово покидають жителі. Серед таких — Донеччина та Луганщина. Професорка української мови розповідає, як записати українські говірки, чому це важливо та де лінгвісти чекають на такі аудіозаписи.
Через відкриту війну Росії мільйони українців мусять переїжджати в інші регіони або за кордон. Так ми можемо втратити своє коріння та багатство нашої мови, пояснює старша наукова співробітниця відділу діалектології Інституту української мови НАНУ Наталія Вербич.
“У цей час, коли триває російсько-українська війна, росіяни цілеспрямовано знищують людей, природу, території. Маємо втрати в мові, в матеріальній та духовній культурі. І якщо ви знаєте людей, які зараз живуть в інших місцевостях — записуйте їхнє мовлення, їхні історії. На Донеччині люди спілкувались своїми говірками, і ці люди зараз “розкидані” по всій Україні, а то й за кордоном”, — розповідає Вільному радіо кандидатка філологічних наук Наталія Вербич.
Як приклад вона наводить Бахмут, який російська армія знищила вщент. Носії місцевих слів, назв, виразів роз’їхалися хто куди, й невідомо, скільки це триватиме.
“Ми, українці, віримо, що переможемо та відбудуємо нашу країну. У нас українці настільки працьовиті та завзяті, що нам інше складно уявити. Але це може розтягнутися у часі. І, якщо подивитися на Бахмут, ми не знаємо, коли це місто відбудують. Але ж люди в ньому жили. І не завжди ті райони називали офіційними назвами. У нас є чимало своїх внутрішніх назв. А це все втратиться, це все важливо, бо кожна назва — це певний код — і мовний, і культурний”, — пояснює Наталія Вербич.
Через розв’язану Росією війну ми можемо втратити розмаїття своїх діалектів, додає філологиня.
“Жоден з нас не може спрогнозувати, чи матимуть можливість ці [переміщені] люди повернутися. А зберегти їхні свідчення про довоєнне життя з усіма особливостями вкрай необхідно. Якийсь час люди ще будуть зберігати свою говірку. А от наступні покоління?” — каже Наталія Вербич.
В Інституті української мови є велика аудіоколекція говірок з усієї України, яку збирали понад пів століття. Але тут були б раді сучасному поповненню.
“Якби ви передали такі аудіозаписи в Інститут української мови, ми були б дуже вдячні. Нехай це буде невеликий запис, 15-20 хвилин. Це все обов’язково паспортизується, ми записуємо, хто нам надсилає чи передає [запис]. У нас є величезний фонетичний фонд, в якому містяться й записи говірок Донеччини. Але поповненню ми були б раді, бо не знаємо, як все буде”, — каже співрозмовниця.
За найкращих сценаріїв більшість переселенців і біженців повернуться у свої рідні населені пункти. Але говоритимуть там вже не зовсім так, як до повномасштабного вторгнення росіян.
Українські філологи вже спостерігали таке явище на прикладі переселенців із зони відчуження після катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986-го.
“Вони (переміщені люди, — ред.) наберуть чужомовних впливів. Ми добре бачили це по чорнобильських говірках — як вони поступово змінюються. Свідчення втрачаються. Кожна говірка може містити відомості, які будуть важливі для розуміння походження української мови. Ми не можемо передбачити, де, яке слово чи свідчення нам це підкаже”, — пояснює професорка.
Під час таких масових переселень важливо зберегти розповіді переселенців, розказані ними самими та їхньою говіркою, каже Наталія Вербич. Це стосується переселенців з усіх куточків України.
“Варто зберігати говірки з будь-яких територій. І не тільки важливо зберегти їхнє мовлення. Це і важливе свідчення нашого життя, це наша пам’ять”, — підкреслює співрозмовниця.
Простіше записувати зразки говірок та розповіді рідних або близьких — так співрозмовники почуватимуться комфортніше. Такі розмови скріплюють родинні зв’язки та дозволяють зазирнути у минуле власної сім’ї.
“Зараз канікули, наші студенти, школярі відпочивають. Я закликаю їхати, йти до бабусь та дідусів, говорити з ними, записувати їх. [Таким чином люди] дізнаються чимало цікавого про свій рід, його звичаї, стосунки, життя, якого вони не знали, або знали з фільмів чи розповідей. А тут воно постане. Принаймні ти знатимеш про свою родину. А з іншого боку, ти прислужишся українській науці. Бо станеш дотичним до збереження інформації про українців з усіх куточків нашої України”, — каже Наталія Вербич.
Професорка докладно розповідає, як зробити якісний запис зразка української говірки, як уникнути технічних помилок, які змарнують працю, про що власне розмовляти та куди запис відправити.
“Треба трішечки орієнтуватись в історії, культурі того населеного пункту — це допомагає поставити правильне питання, знайти спільну мову зі співрозмовником”, — каже філологиня.
2. Подбайте про якість майбутнього запису: звук говірки не має містити сторонніх шумів.
“Якщо записуєте у селі, бажано зайти в хату, щоб “півні не кукурікали, собаки не гавкали, трактори не їздили”, бо це позначається [на якості запису]. У містечку — щоб не чути було транспорту. Пам’ятаю, прекрасна жінка у селі дуже цікаво розказувала, то було особливе мовлення! Але у неї так цокав стінний годинник, що використати ті записи для аналізу фонетичних рис та проаналізувати звуки спеціальними програмами вже було неможливо. Було так прикро!” — згадує Наталія Вербич.
3. Важлива паспортизація запису: на початку розмови запишіть на аудіо, чий зразок говірки ви записуєте та де саме.
“До фонозапису треба додати інформацію про назву населеного пункту, де ви зробили запис, ПІБ, вік, рівень освіти мовця, якого записуєте. Іноді люди відмовляються давати такі дані, спитайте хоча б ім’я. Все це роблять з дозволу людини. Яку саме школу та коли людина закінчила — вказувати не потрібно. Але чи закінчила людина середню школу чи 9 класів, чи 2-3 класи — це важливо для аналізу”, — пояснює філологиня.
Також варто уточнити, чи завжди людина жила в населеному пункті, де відбувається запис.
“Бо трапляються випадки, що народився деінде або виїжджав на навчання, або одружився/ вийшла заміж та живе в іншому населеному пункті. Це теж важливо, щоб не приписати говіркам обстеженого населеного пункту чужі риси”, — уточнює науковиця.
4. Дізнайтесь, чим займається людина, яку ви записуєте.
“Треба зазначити професію, місце роботи. Якщо людина вже не працює, пенсіонер — запитати, де колись працювала. Перші такі питання теж записують на аудіозапис. Вони потрібні для того, аби налаштувати на контакт та перейти до предметної розмови”, — пояснює Наталія Вербич.
5. Зафіксуйте дату запису та відомості про того, хто робив цей запис — тобто про себе.
У діалектологів вже є визначене коло тем, на які співрозмовники добре відгукуються.
“Це розпитування про сім’ю, вік, спогади про батьків, родичів, дитинство, ігри, побут, школу, стосунки в сім’ї. Розповіді про рідне село, місто, улюблені місця, легенди про походження назв. Розпитати, як називали різні кутки [села]. Можливо, були якісь цікаві люди, як кого називали. Особливості місцевої природи, дім, в якому виріс інформант (співрозмовник, — ред.), як дім був облаштований”, — перелічує приклади тем для розмови філологиня.
Такі записи мають цінність не лише для філологів-діалектологів, а й для краєзнавців та етнографів, зазначає Наталія Вербич та продовжує перелічувати можливі теми для розмови:
“Підготовка та відзначення найбільших свят (Різдво, Великдень, храмові свята), фольклор, ремесла (ткацтво, вишивка, чоботарство, плетіння, рибальство), традиційна їжа”, — каже вона.
Не розпитуйте про те, що принесло людині горе.
“Не варто говорити (особливо з незнайомими людьми) про війну, випробування, про те що вони пережили, про їхні втрати. Інша справа, коли людина сама почне про це говорити — тоді треба бути мовчазним слухачем”, — каже філологиня.
Навчитись мовчати — це теж ціла наука, зазначає Наталія Вербич.
“Треба дати можливість говорити іншому. Коли ти записуєш діалектний матеріал, не можна підказувати інформантам. Бо ти спитаєш у них, наприклад, чи називають у них перший місяць року січнем, він тобі скаже “Називають”. А потім в розмові назвуть ще кілька назв, і виявиться, що “січень” у них ніхто й не говорить”, — пояснює науковиця.
Аби дослідники мали ширше уявлення про говірку, краще записати не одного мешканця з певного населеного пункту. Бажано, щоб ці люди були різного віку та статі.
“Бажано, щоб вони та їхні батьки були уродженцями цього села, які довго не виїжджали за його межі. Комунікабельні, з гарним слухом, без мовних вад, але це вже вужчі вимоги”, — каже співрозмовниця.
Запис треба зберегти та у вигляді аудіофайлів будь-якого формату надіслати на адресу відділу діалектології Інституту української мови на електронну пошту: ukrmov@gmail.com або особисто Наталії Вербич: nataljaverbich@ukr.net
В Україні перша карта діалектів з’явилася 1871 року — за 40 років до створення аналогічної карти з говірками російської мови. Карту з назвою “Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини” уклав мовознавець Кость Михальчук. Вона показувала, де саме були поширені українські говірки.
Російська карта 1914 року підтвердила дані, які зібрали українські діалектологи. Російські говірки на території сучасної України у ХІХ та на початку ХХ століття не панували.
“Зонами поширення української мови, крім сучасних традиційно визнаних північних, центральних та західно-українських територій, на російській карті позначена вся територія Донеччини, Луганщини, Берестейщина, Пінщина (це теперішня Білорусь), Пряшівщина (теперішня Словаччина). Перед Першою світовою війною переважно українцями (тодішньою термінологією — малоросами) заселені в сучасних межах вся Кубань (це сучасний Краснодарський край Росії), значні частини Ростовської та Воронезької областей”, — каже філологиня.
Також українські говірки були поширеними на Підляшші, Холмщині, у Закерзонні — це території сучасної Польщі. З цих територій українців виселяли пізніше.
Саме звідти у 1950-х тоталітарний радянський уряд депортував тисячі лемків та бойків та примусово поселив їх у степи навколо Званівки на Донеччині. Історію цих переселенців та як вони впродовж десятиліть та поколінь зберігали свою мову та культуру читайте в матеріалі “Дорога в один кінець. Історія переселення бойків і лемків на Донбас на прикладі однієї родини”.