Голодомор 1932–1933 років залишив трагічний слід у пам’яті українського народу. Жахи штучного голоду, створеного репресивною політикою сталінського режиму, збереглися у переказах нащадків. Однією з таких історій поділилася Ольга Митник із Бахмута, розповідаючи про долю своєї родини.
[info]Щороку в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років.
Голодомор 1932–1933 років — це геноцид українського народу шляхом навмисного терору голодом. Ця репресивна акція радянської влади полягала в повній конфіскації продовольства у селян під приводом хлібозаготівель.
Голодомор охопив усю радянську Україну, а також території проживання українців за її межами — Поволжя і Кубань. Масовий голод був також у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані[/info].
Пелагеї Половинко, бабусі бахмутянки Ольги Митник, було близько 12-18 років, коли голод 1932-1933 років охопив території УРСР. Пелагея мешкала в Білгородській губернії. У родині, окрім бабусі Ольги, було ще 10 дітей, і вона була найстаршою серед них.
Під час колективізації Пелагею відправили до заможних родичів, які працювали на залізниці. Дівчина доглядала за їхніми дітьми. Цей переїзд буквально врятував її життя, адже в рідному селі лютував голод, і майже всі її земляки померли.
“З бабусиної сім’ї вижила тільки вона. Вона розповідала, що, коли приїжджала до села провідати [рідних], там ходили чутки, що зайшли в сусідню хату, а там бабуся лежала, і їй сказали: “Іди звідси, бо зараз прийдуть і тебе з’їдять”. У селі навіть траплялися випадки канібалізму”, — розповідає Ольга, онучка Пелагеї.
Пелагея згадувала, як влада обшукувала домівки селян, ретельно заглядаючи в кожний куточок.
“Урожай на українських землях був, проте його повністю вилучали. Одного разу вони (представники радянської влади, — ред.) прийшли у двір, а вдома була тільки дитина. Почали питати у неї, де заховане зерно. Дитина відповіла: “У Сірка (дворового песика, — ред.) під хвостом”. Це викликало у них сміх, і вони пішли геть. А насправді зерно було закопане під будкою”, — переповідає слова бабусі Ольга Митник.
Під час Голодомору люди шукали будь-які способи вижити: їли навіть трави та дикорослі рослини. Їжа, зроблена з лободи, пасльону чи інших рослин, була основою раціону, бо їсти більше не було чого. Через голод люди пухли, руки і ноги були худими, а живіт — надутим.
“Коли я була маленькою, бабуся мені розповідала, як готувати треба із лободи (рід квіткових рослин, — ред.) хліб, як готувати якісь їстівні та неїстівні трави. Як з рослин робити калачики та всякі дудочки. Також я колись була під Переяславом у музеї хліба просто неба. Там я побачила ці страви, про які розповідала бабуся, це дійсно підтвердило те, що це їли люди, аби вижити”, — розповідає Ольга.
Ольжин дідусь походив із заможної родини, яка володіла землею, коровами та кіньми. Всю сім’ю тодішня влада вивезла у поле, окрім дідуся — його тоді не було вдома.
“Дідуся сім’я була розкуркулена. Цілу родину вивезли у поле, і більше ми нічого про них не чули. Один із членів родини не витримав страждань і втопився в колодязі. Після цих подій дідусь, який чудом вижив, зумів придбати двох волів і почав працювати на будівництві залізниці”, — згадує співрозмовниця.
Після пережитого штучного голоду та Другої світової війни в родині Ольги збереглася звичка тримати повсюди мішечки із сушеним хлібом.
“Мама мені казала: “Оля, ти не уявляєш, що це таке, коли ти хочеш їсти. Постійно хочеться їсти”. У нас вдома мама завжди сушила сухарики. Їх накопичувалося дуже багато — мішечками. Пізніше сухарики віддавали курям, але вони завжди були присутні в нашому житті. Я добре пам’ятаю, як вони сушилися на батареях. Це, мабуть, щось на кшталт генетичної пам’яті: сухарики завжди повинні були бути вдома”, — ділиться спогадами з дитинства Ольга Митник.
Раніше ми розповідали історію Варвари Сердюк, яка 10-річною дитиною пережила Голодомор. Вижити її родині допоміг маленький пайок, який видавали на роботі татові. “Люди їсти хотіли. [Їли] що було, навіть кота, пса. У нас не було, щоб ви зобачили, де пес, як тепер, [бігає] або кіт — не було. Люди забирали та поїли. У селах те саме — повиїдали чисто. Оті зі села приходили до нас [у місто], ну і попухлі, зобачив кота — вже забив, вже все… і забирав, вже їв кота. Отаке було” — ділилась Варвара Сердюк.