Підтримайте Вільне Радіо
Після початку боїв за Маріуполь Наталя Бабеуш разом із чоловіком оселилася в одному з бункерів заводу “Азовсталь”. Там вона взялася готувати їжу під обстрілами, аби її вимушеним сусідам, які мають дітей, не доводилось наражати себе на ризик. Майже з нічого Наталі вдавалося вигадувати нові страви й тішити дітей смаколиками. За це жінка здобула їхню любов і прізвисько “Тьотя Суп”.
Про виживання в бункері меткомбінату й своє життя після евакуації Наталя Бабеуш розповіла журналістам Вільного Радіо.
Маріупольчанка Наталя Бабеуш працювала на Азовсталі з 2009 року: була машиністкою котлів високого тиску й викладала теплоенергетичний напрям у навчальному центрі при заводі. Та, зізнається, ніколи не думала, що колись місце роботи стане її прихистком під час війни.
Жінка знала, що після обстрілу мікрорайону “Східний” у 2015 році керівництво Азовсталі взялося за відновлення підземних бункерів. Зокрема, туди зносили їжу й воду. Тож, коли за сім років у Лівобережному районі, де жила Наталя, почалися бої, разом із чоловіком вона подалася саме туди.
“2 березня ми прокинулися й побачили, що майже всі сусіди виїхали, позабивали вікна. Тоді вже була зруйнована школа, будинки. У наш двір влучив снаряд, і під вікнами точилися вуличні бої. Починалися авіаудари, і це було жахливо, бо кожен «приліт» міг стати останнім, тож ми вирішили тікати”, — згадує маріупольчанка.
Того ж ранку Наталя насмажила котлет на газовій пічці. Частину роздала поодиноким сусідам, інші ж із сухарями й документами взяла з собою й разом із чоловіком рушила до заводу, в чому була. Транспорт не ходив, тож подружжю довелося йти туди пішки понад три години. Пообіді пара все ж дісталася прихистку й видихнула з полегшенням, але ненадовго.
Наталя згадує, що на момент їхньої появи в бункері там уже перебували близько 15 людей, зокрема діти. Закутки, у яких вони облаштувалися, застелили матрацами й ковдрами. Більшість нових сусідів поводила себе спокійно, деякі у проміжках між обстрілами виходили на вулицю палити.
Проте були й ті, що постійно плакали від страху або жалілися на біль. Цілодобово слухати це жінці було несила. Аби не збожеволіти, вона вирішила чимось себе зайняти. Так Наталя стала виходити назовні, аби готувати для всіх їжу. Окрім неї, майже ніхто не ризикував довго перебувати на поверхні. Жінка зізнається, що тоді думала не про колектив, а радше про себе й дітей із бункера.
“Мені треба було відірватися від тої маси людей і піти щось робити, щоб просто перемкнути свою увагу на інше. До того ж, у нас були знайомі, які мали сина. Чесно, я не хотіла, щоб хтось із них загинув, особливо мама, і дитина лишилася сиротою. Своїх дітей у мене не було, тож я пішла готувати заради інших, щоб зберегти їм маму”, — ділиться жінка.
Наступного дня чоловік Наталі змайстрував в одному з цехів заводу пічку з цегли й решітки, хтось познаходив посуд, і жінка взялася за діло. Варити їсти намагалася вдень, коли обстрілів було менше. Згодом Наталя звикла під час ударів бігти до бункера з пательнею. До того вона інстинктивно рятувалася сама, через що їжа іноді пригорала. Та жінка ніколи не чула скарг, особливо від дітей.
“Такої міцної підтримки, як від дітей, я ні від кого не відчувала. Вони ніколи не казали, що несмачно. Коли через обстріл їжа пригорала, я намагалася обшкрябати горіле й подати її якось інакше, але це не завжди вдавалося. Та все одно діти раділи й були в захваті навіть від того, що просто могли поїсти”, — розповідає Наталя.
Зараз жінка вже не згадає, скільки саме дітей було в бункері. Пам’ятає щонайменше п’ятьох. Найстаршому з них було 17, найменшому — лише три. З усмішкою Наталя розповідає, що трирічний Ваня не міг вимовити її ім’я, проте казав “тьотя” і їв суп. Вона сама запропонувала хлопчику так себе і називати — “Тьотя Суп”. Нею вона стала для всіх жителів бункера.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
“Азовстальський” суп від Наталі — це розбавлена водою проварена консерва, подекуди з макаронами. Спочатку жінка готувала його з продуктів, які занесли в бункер за наказом керівництва заводу. Потім — з усіх харчів, що були в жителів сховку. Вона згадує, що спершу кожен зберігав запаси при собі. Але вже за тиждень, коли люди зрозуміли, що скоро звідти не вийдуть, склали їжу докупи, аби її вистачило надовше.
Скільки було можливо, Наталя готувала на поверхні, щоб дим від вогнища не затягувало всередину сховку. Після цього спускала їжу вниз, і люди вишиковувалися за нею в чергу. Та раз за разом обстріли руйнували імпровізовані кухні в цехах. Після знищення останньої, уже четвертої, жінка перейшла готувати безпосередньо на сходи бункера.
З посиленням бойових дій людей у сховку ставало все більше. Одні приходили й залишалися, інші лише перечікували ніч. Вода у промислових бочках заводу закінчувалася, тож люди зливали її з батарей, збирали й топили сніг. Їжі теж ставало все менше, хоч за можливості нові продукти приносили військові. Жінка готувала лише раз на день. Каже, що серед жителів бункера голод відчувався. Особливо важко його переносили діти.
“Жахливо пояснювати дітям, що їжі немає. Ось підходить до тебе дитина о 22:00, наприклад, і каже, що хоче їсти. Ти відповідаєш, що зможеш щось приготували лише завтра. А вона починає плакати й питає: «Чому ми не можемо взяти гроші й сходити в магазин?» Ти намагаєшся пояснити, що зараз війна, магазинів нема. Але чим менша дитина, тим це складніше зробити”, — зі смутком розповідає Наталя.
З часом діти стали настільки голодними, що вже почали малювати їжу. Переважно це було щось смачне з життя до вторгнення: морозиво, піца. Часом Наталя прокидалася й бачила, що біля її спального місця хтось прикріпив скотчем малюнок. Каже, що це її не гнітило, а навпаки спонукало вигадати щось нове. Деякі бажання жінці здійснити вдалося.
“Я попросила військових принести трохи борошна. Зробила з нього прісне тісто на сухій пательні, а потім просто на ці коржики виклала кукурудзу з банки і ще щось. Це був якийсь святковий день, і тоді вдалося порадувати дітей шматочком такої піци. Вони дивувалися, як я змогла це зробити, коли нічого немає. Їхні емоції були безцінні”, — згадує Наталя.
Ситуація лише погіршувалася, поки 6 травня до бункера, де перебувала Наталя, не зайшов український військовий і сказав, що сьогодні всіх цивільних звідти вивезуть. Евакуація проходила у дві черги: спочатку забирали сім’ї з дітьми й людей, що мали проблеми зі здоров’ям, потім усіх інших. Наталя з чоловіком вибралися з заводу під час другого етапу.
Жінка розповідає, що спочатку цивільні йшли до однієї з прохідних Азовсталі. Потім захисники вели їх до мосту, що сполучав два береги Маріуполя, а там уже людей забирали автобуси Червоного Хреста. Наталя згадує, що на той момент через постійні обстріли не виходила навіть до цехів близько двох тижнів. Коли ж дісталася поверхні, вжахнулася.
“Я побачила руїни. Просто не впізнала місто. Щоб ви розуміли, ми йшли на Азовсталь ще в зимових речах, а виходили звідти вже майже влітку в берцах і спецодязі, який знайшли на заводі”, — коментує жінка.
Евакуаційні автобуси повезли людей в бік окупованих з 2014 року Сєдово й Новоазовська. На фільтрації маріупольці пробули три доби: росіяни по кілька разів розпитували їх про контакти з українськими військовими й звіряли свідчення. Тільки після цього цивільних відпустили.
Після приїзду на підконтрольну територію маріупольців, які цього забажали, повезли в Буковель. Туди ж поїхала й Наталя з чоловіком. Жінка з вдячністю каже, що це був чудовий відпочинок з будь-якими екскурсіями, які люди могли тільки забажати. Та контраст із пережитим у місті вражав, тож багато хто з евакуйованих закрився в собі.
“Це було дуже важко. Організм не сприймає їжу. Ти не сприймаєш, що в тебе нічого не було, а тут тобі дали все: одяг, їжу, де поспати й де помитися. Це трохи зламало”, — ділиться Наталя.
Ще в Буковелі жінка пішла на двотижневе волонтерство — формувала посилки з одягом тим, хто цього потребує. За місяць, коли разом із чоловіком перебралася у Львів, продовжила допомагати там: плела сітки, збирала медикаменти на фронт, організовувала реабілітаційні програми для дітей, робила разом із ними свічки для військових, розігрувала за донати частину малюнків, які забрала з Азовсталі, тощо.
Якось Наталя навіть взяла участь у волонтерській кухні. Жінка, яка мала бути там головною, захворіла й не прийшла, тож відповідальною призначили Наталю. Попри страх, разом із іншими волонтерами вона приготувала обід на 150 людей. Скуштувати страви прийшли переселенці.
“Переважно це були люди похилого віку, які мають інвалідність. Там до мене підійшла одна жіночка й сказала: «Боже, та я звідти. Ви знаєте, що я пережила?». Я відповіла: «Я вам співчуваю». Насправді просто не змогла знайти в собі сили сказати, що теж звідти”, — каже Наталя.
Попри травматичний досвід, жінку не відвернуло від готування — лише від консервів. Але свої “бункерні” рецепти вона все ж зберегла: їх та інші поради описала в книзі “Тітонька Суп на Азовсталі: кулінарні (і не тільки) рецепти виживання”, що вийшла друком у 2023 році. Та Наталя зізнається: сподівається, що вони більше ніколи нікому не знадобляться.
Раніше ми розповідали історію медика “Азову” Асана Ісенаджиєва, який рятував на Азовсталі поранених під час боїв за Маріуполь.