Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Андрія Томенчука. У 19 років він сам пішов на строкову службу й після цього армії не залишав. Хлопець воював на прикордонні Харківщини, тренував новобранців у Дніпрі й брав участь у штурмах на Покровському напрямку. В одному із них військовий загинув.
Про Андрія Томенчука Вільному Радіо розповіла його мати Наталія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Андрій Томенчук народився 16 грудня 2001 року в селі Ценява Івано-Франківської області. Мати хлопця Наталія згадує, що він зростав дуже шустрим. Андрій прагнув бути першим чи не у всьому, і, хоч навчання ця риса не стосувалася, але вповні проявлялася на спортивних змаганнях. Футбол, волейбол, туризм — усе це Андрій любив і вмів.
“Ще обожнював риболовлю, це в нього від тата. Змалечку, може, у школу навіть не ходив, він із батьком разом ранесенько, о пʼятій вже на ставку. Так само і зимова риболовля у заметіль — я вже аж сварилася. Навіть на війні, на позиціях, коли вони на Харківщині були, він міг на окуповану територію заходити в цивільному й ловити рибу”, — каже жінка.
Навчався Андрій у місцевій школі, а після девʼятого класу вступив до Коломийського індустріально-педагогічного фахового коледжу на електрика й механіка з ремонту машин. Спеціальність хлопець обрав скоріше за компанію і потім жодного дня за професією не працював: менш ніж через тиждень після закінчення училища Андрій почав служити.
“19 червня 2021 року він закінчив, а 25-го вже склав присягу Нацгвардії. В армію пішов цілеспрямовано. Я йому казала, щоб після училища їхав до Польщі, там у нас родичі. Не хотіла, щоб він ішов на строкову службу. А він мені потім казав: «Мам, ти ж розумієш, що, як тільки почалася б війна, я би все одно вернувся?»”, — згадує Наталія.
Повномасштабне вторгнення Росії саме застало Андрія на службі.
Андрій Томенчук проходив службу на Київщині, тож із початку відкритої війни його разом з іншими строковиками залучили до захисту регіону. Мати знає, що хлопець брав участь в обороні Гостомеля. Утім, жодних подробиць він їй не розповідав — беріг. Трохи більше міг сказати татові, який теж взяв до рук зброю у 2022-му, але спершу служив на заході.
“Деколи отак Андрій із татом його спілкувалися, та й тато, як кожен тато, вчив його трохи, хотів вберегти. А він чоловікові казав: «Тато, що ти знаєш? Я більше бачив, як ти»”, — переповідає Наталія.
Коли українські захисники відігнали росіян від Київщини, Андрія та інших строковиків перевели до Вінниці. Там хлопцю вперше знадобився його фах, бо решту служби він ремонтував машини для передової. Але такого заняття Андрію було замало: хоч він мав рік відстрочки від армії, на початку 2023 року підписав контракт із бойовим підрозділом.
“Він міг звільнитися, піти додому. Ми його просили, я його просила, я плакала — що тільки не робила. Він сказав: «Мама, якщо не зупинити їх там, вони прийдуть до тебе»”, — аргументував це рішення Андрій.
Андрій Томенчук підписав контракт із батальйоном імені генерала Кульчицького. Перш ніж вирушити на передову, військовий пройшов навчання в Дніпрі, Великій Британії та Німеччині — на навчаннях мав провести ще кілька тижнів, але батальйон відправили на фронт. Підрозділ воював під Липцями Харківської області недалеко від кордону з Росією.
Оскільки Андрій був у хорошій формі й добре проявив себе на навчанні, його одразу призначили командиром відділення. За час служби під Липцями він узяв участь в масовій оборонній операції 2024 року, в ході якої українські захисники знищили розвідувальну роту 7 окремого мотострілецького полку окупантів, і врятував не одного побратима, каже мати. Однак у населеному пункті батальйон зазнав значних втрат, і його розформували.
Оскільки на той час підрозділ входив до складу бригади “Хартія”, Андрій, якого сильно контузило в боях на Харківщині, залишився працювати там інструктором у Дніпрі. Захисник із півроку готував новобранців до служби: давав завдання, які виконував разом із ними. Тоді ж зустрів дівчину Тетяну, яка працювала медикинею при полігоні. Та навіть попри це Андрій не захотів лишатися інструктором і вирішив перевестися.
“Він казав: «Мої хлопці там, і я тут сидіти не буду. Я не тиловий щур». Так його з «Хартії» відпускати не хотіли. Він шукав, куди переводитися. Думав про ССО (Сили спеціальних операцій, — ред.), але потім почали відновлювати батальйон Кульчицького, і він загорівся. Казав: «Я в Кульчицького починав, я в Кульчицького й закінчу». Мав на увазі, що вже зі служби піде звідти. Бо взагалі Андрій знайшов себе на війні. Навіть після її завершення бачив себе військовим у спецпризначенцях чи інших силових структурах”, — каже матір.
Якийсь час Андрій допомагав батальйону тренувати новобранців, а навесні 2025 року вирушив із ними на Покровський напрямок. Наталія розповідає, що недосвідчені захисники боялися виходити на штурми, і командири (серед них і Андрій, у якого вже був свій взвод) часто йшли разом із ними. Ще змалку військовий ніколи не відмовляв нікому в допомозі, тож якось після трьох тижнів на позиціях знову погодився вийти на штурм. Того дня, 8 липня 2025-го, він загинув поблизу Удачного.
Поховали Андрія через 10 днів у рідній Ценяві. Посмертно 23-річного захисника нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Щоб вшанувати військового, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.