Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Івана Петрунів зі Львова. Після початку повномасштабного вторгнення він пішов служити, спершу не попередивши рідних. Був у протиповітряній обороні, а згодом перевівся до десантно-штурмової бригади. 25 квітня 2025 року Іван зник безвісти поблизу села Костянтинопіль на Донеччині. Понад рік його родина чекала на звістку. 9 липня 2026 року стало відомо, що військовий загинув.
Про життєвий шлях та службу Івана Вільному Радіо розповіла його донька Роксоляна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Іван Петрунів народився 28 червня 1970 року у Львові, у мікрорайоні Білогорща. Там минули його дитинство та юність.
Майбутню дружину він зустрів у спільній компанії. За словами доньки, спочатку вона не відповідала на його залицяння, але чоловік продовжував намагатися завоювати її увагу.
“Мама розповідала, що вона робила все для того, щоб він їй добивався. Він приходив, дивився, стояв із квітами, пропонував зустрічатися. А вона відмовляла. Хотіла, щоб він показав своїми вчинками, що він справжній чоловік. От він цим її і зачепив — після першої спроби не здався. Далі добивався, бо бачив її своєю дружиною”, — розповідає донька Роксоляна.
Згодом вони одружилися та оселилися на Сихові (житловий район Львова). У подружжя народилися син Роман, а через чотири роки — донька.
Донька згадує, що батько був людиною, до якої можна було звернутися з будь-якою проблемою. Він вислуховував дітей і не засуджував їх.
“Тато був моєю опорою, моєю підтримкою. Він мене завжди вислуховував, він був справжнім моїм другом. І він був другом не тільки для мене — для всіх. В будь-який момент я знала, що можу звернутися до тата, сказати йому будь-що. Він ніколи не осуджував, завжди вислуховував і давав мудру пораду, вмів знайти вихід з будь-якої ситуації”, — каже донька.
Коли вона була підлітком, то розповідала батькові про перші стосунки та переживання. Іван, за словами доньки, не читав їй моралей, а радив шукати вихід зі складних ситуацій і рухатися далі.
“Він мені завжди казав: це життя. В нашому житті буває дуже багато труднощів, але з них завжди потрібно знаходити якийсь вихід, робити висновки і рухатися далі. Що б у житті не сталося — встав, витрусився і йдеш далі. Ніколи не озиратися назад, а впевнено йти вперед”, — переповідає вона.
До початку повномасштабної війни Іван працював у будівельних фірмах, займався ремонтами.
Вільний час він переважно проводив із родиною. На вихідних вони могли поїхати за місто, влаштувати пікнік чи шашлики. Інколи вирушали до Івано-Франківська, а дорогою могли змінити маршрут і поїхати в Карпати.
Іван також любив готувати. Донька особливо згадує його борщ та вареники з картоплею.
Після початку повномасштабного вторгнення чоловік вирішив піти до війська. За словами доньки, рідних він про це заздалегідь не попередив, бо розумів, що вони можуть його відмовляти.
Він подав документи, пройшов медичну комісію, а вже після цього повідомив родині про своє рішення.
“Я до нього підійшла і запитала: чому ти туди йдеш? Це ж війна. Ніхто не знав, що таке війна і як це відбувається. Він мені сказав: я не можу сидіти вдома, дивлячись, що роблять з моєю країною. Я запитувала: а як же я, у нас сім’я? І він відповів: як я зможу захистити вас, сидячи вдома і без зброї? Я мушу бути там”, — згадує донька.
Пізніше, коли під час відпустки мати Івана запитувала, чому саме він має бути на фронті, чоловік відповідав: “Хто, як не я?”.
Із 2022 року Іван служив у складі 223-го зенітного ракетного полку імені Українських Січових Стрільців Повітряних сил ЗСУ. Працював на позиціях протиповітряної оборони, де, за словами доньки, збивав ракети та безпілотники.
За час служби побував у Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Чернігівській, Київській, Хмельницькій та Житомирській областях.
На початку служби Іван проїжджав через Бучу та Ірпінь після звільнення цих міст від російських військ. Побачене він згодом розповідав доньці.
“Він мені розповідав, що проїжджав і бачив усі ці смерті — загиблих цивільних на землі. Що Росія робить з нашими людьми і з нашою країною. Коли він мені це розповідав, я бачила його очі. Настільки втомлені, виснажені. У тата навіть з’являлися сльози, коли він про це говорив”, — каже донька.
Про службу Іван говорив із рідними небагато. Під час відпусток родина намагалася проводити час разом і не зосереджуватися на війні.
“Він завжди, коли до нього не підійдеш, усміхався, показував, що все добре, що він тримається. Ніколи не показував нам оцю слабинку і що йому десь страшно. Він завжди тримав стержень”, — згадує донька.
У 2025 році Іван почав служити у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Був стрільцем-помічником гранатометника та виконував завдання на Донеччині.
Побратими згодом розповідали його доньці, що під час служби чоловік часто говорив про родину.
“Я тут стою за свою сім’ю”, — казав він, за словами доньки.
За участь у бойових діях Івана нагородили двічі: однією нагородою за участь у бою, а іншою — відзнакою.
21 квітня 2025 року Іван вирушив на бойове завдання. 25 квітня його визнали зниклим безвісти поблизу села Костянтинопіль на Донеччині.
Після цього родина понад рік не мала інформації про його долю. 9 липня 2026 року сім’ї повідомили, що ДНК-експертиза підтвердила загибель Івана.
За словами доньки, військовий загинув унаслідок ураження дроном. Офіційною датою загибелі вказали 25 квітня 2025 року.
Івану Петрунів було 54 роки. У нього залишилися дружина, син Роман, донька та сестра.
У родині Іван мав власні прізвиська для кожного з близьких. Доньку називав “Няня”, сина — “Барбос”, а дружину — “Мануна”.
Звідки саме взялися ці слова, родина вже не пам’ятає. Але вони залишилися частиною сімейних спогадів про Івана.
“Коли він це казав, це було так мило і щиро. Не просто «няня» — а якось так ніжно. І ми зараз не віримо, що це наші позивні”, — каже донька.
На згадку про рідну людину вона з мамою зробили татуювання: донька — зі словом “Няня”, а дружина Івана — “Мануна”.
Рідні Івана Петрунів закликають вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Світла пам’ять.