11 січня 1942-го нацисти стратили в алебастрових штольнях тодішнього Артемівська, а нині Бахмута, сотні містян, більшість з яких були євреями. За оцінками радянської сторони, там загинули понад 3 тисячі людей. Після деокупації містяни кілька днів ходили серед решток сотень тіл, намагаючись знайти загиблих родичів, сусідів, знайомих. Багато кого опізнавати не було кому: у виробках гинули цілими сім’ями. Розповідаємо про Голокост та цей злочин, і публікуємо портрети деяких жертв.
Масову страту євреїв організували нацистські окупанти в Бахмуті 11 січня 1942 року. Приводом до цього начебто стала пожежа в будівлі Театру, який пізніше став Бахмутським міським центром культури та дозвілля імені Євгена Мартинова. У вересні 2022 року будівля спалахнула внаслідок обстрілу росіян. Усередині центр культури вигорів, але зовнішні стіни вистояли.
Нацисти надрукували в газеті наказ усім євреям зібратися біля будівлі колишнього залізничного НКВС “з метою ізольованого розміщення”. Дозволили взяти речей до 10 кг та запас продовольства на 8 днів.
“[Наказали] мати при собі ключі, документи — начебто для вивезення на окреме поселення. І люди повірили, пішли туди цілими родинами, з маленькими дітьми, старенькими. Але їх пограбували та загнали у підвал цього будинку”, — розповідає про подробиці тих днів головний зберігач фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Людей утримували там три дні без їжі та води, а після цього вивезли на місце масової страти.
“Це була алебастрова шахта на території теперішнього заводу шампанських вин. І там у підземній камері, виробці алебастрового комбінату, їх розстрілювали, а потім замурували. Мало хто знав у місті про цю трагедію до вересня 1943 року”, — каже історик.
Про те, як відкрили ту “камеру смерті”, розповів через пів століття Володимир Кийченко, працівник Артемівського заводу шампанських вин. Зараз це бахмутське підприємство “Артвайнері”, яке побудували 1950 року в алебастрових виробках. На січень 2025 року відомо, що в підземних приміщеннях “Артвайнері” уже російські окупанти облаштували госпіталь, у якому, імовірно, можуть розмістити до 10 тис. військових. У підземних галереях “Артвайнері” окупанти також звели храм, де завісили стіни іконами зі зруйнованих храмів, будинків Бахмута й сусідніх населених пунктів.
Володимир Кийченко розповів, що восени 1943-го на власні очі бачив “у камері смерті” тіла закатованих в алебастровій штольні. Його виступ 1995-го на одному з реквіємів по загиблих опублікували у брошурі “Артемівський Бабин Яр” понад 20 років тому. Нижче наводимо найголовніше з його розповіді в перекладі українською.
Зазначимо, радянська влада зафіксувала ці злочини поспіхом, оскільки в країні тривала війна, а знайдених жертв було багато, до того ж треба було розв’язувати й нагальні задачі з відновлення міста. Через це дані щодо трагедії дещо відрізняються в різних джерелах.
Суперечливі моменти є й у розповіді Володимира Кийченка. Так, на початку він каже, що у жовтні 1943-го зайшов у ту “камеру смерті” з військовою частиною, заводив працівників усередину й виводив під кінець зміни. Наприкінці ж виступу він каже, що у січні 1942-го, коли жертв утримували в підвалі перед стратою, “мы, мальцы, бегали туда и бросали им снежки, потому что они просили воды” (мовою оригіналу, мальцы — хлопчики, підлітки). Справжній вік чоловіка на той момент нам невідомий, адже він міг бути як дорослим, і тоді його свідчення не збігаються, так і підлітком, якого залучили до роботи під час війни.
Також Кийченко розповідає, що людей у виробках замурували живцем. Однак Вільне радіо знайшло документи судового процесу над злочинцями, які виконували цю страту. За цими та іншими документами німецьких розслідувачів, в алебастрових штольнях Артемівська людей розстріляли, а не замурували живцем. Детальніше про судовий процес ми розповідали в матеріалі “За геноцид євреїв у Бахмуті та 8 інших містах України лише кільком нацистам дали до 9 років тюрми (деталі процесу 1973 року)”.
“Я 1943 року зайшов у цю шахту з військовою частиною, щоб очистити усі підірвані приміщення і всю шахту нашу. <…> Звернулися до Логвінова, маркшейдера. Він привів людей з факелами до тієї стіни, і її підірвали вибухівкою. З пролому пішло тепле повітря. Жертв заводили з протилежного боку камери смерті, підвозили машиною до шахти й гнали туди”, — розповідав Володимир Кийченко.
У камеру з рештками загиблих зайшли члени спеціально сформованої комісії. Нею керував чоловік на прізвище Пожидаєв.
“Ну, ви можете собі уявити, вони (жертви нацистів, — ред.) там були без повітря… Це кістки, шкіра та одяг… Як дитину притиснула мати до себе, так вони там і були усі… Почали їх виносити. Хто виносив? Виносили поліцаї (колаборанти, — ред.), яких одразу 1943 року затримали. Виносили вони рештки та рядками вкладали їх вздовж цих стін. Підводи могли заїхати лише сюди, і на підводи їх вантажили”, — розповідав свідок тих подій.
За розповіддю Володимира Кийченка, нацисти прирекли цих мирних людей на мученицьку смерть.
“Це неможливо передати словами, щоб людина могла загнати людину туди й живцем замурувати. Ніяких газів тут не було. Абсолютно. Це їх живцем замурували… Це знущання, і люди від того, що тут повітря не було, вмирали протягом одного, двох, трьох днів”, — сказав Кийченко.
За його словами, рештки тих мешканців Артемівська, яких заводили туди останніми, виносили нагору теж в останню чергу.
“Вони були з кульовими пораненнями, і навколо них валялися гільзи. Вочевидь ті, кого загнали останніми, намагалися вирватись, розуміючи, що на них чекає, а їх розстрілювали, поки не замурували стіну…”, — додав він.
Тіла загиблих вивозили з алебастрової штольні 4 дні, згадує Кийченко.
“Підвозили їх до трубного заводу в районі палацу культури на той майданчик, де був асфальтобетонний завод, та вкладали їх рядками… Чотири дні народ ходив опізнавати своїх родичів. Хто залишився живий, знаходили своїх. А якщо загинули у шахті родини, то ніхто й не приходив”, — розповів чоловік про ті події.
Потім у місті зібрали мітинг — комуністи побудували там високу трибуну, до Артемівська “з’їхалася уся Донецька область” (тоді це була Сталінська область, — ред.).
“Священник проводив молебень. Ви знаєте, що в той час на похованнях це було заборонено, але їх зі священником ховали… Поховали їх біля нашого підприємства, а потім до Братської могили на міському кладовищі (Маріупольському кладовищі, — ред.)”, — казав чоловік.
Уродженець Бахмута Марк Гольдберг у своїй книзі спогадів розповів, що і його батьки загинули під час нацистської окупації міста. Лише за декілька десятиліть після звільнення міста він домігся, аби в судовому порядку його батьків визнали загиблими. Гольдберг власним коштом встановив пам’ятник усім загиблим тоді на Маріупольському кладовищі. Його драматичну історію ми розповіли в матеріалі “Загиблим від вцілілого”: історія вшанування пам’яті родини-жертв Голокосту в Артемівську”.