Олександр Мартинцов — дитячий хірург з Маріуполя. У 2022-му чоловіку довелось оперувати й дорослих, адже лікарня приймала поранених з усього Центрального району міста. На цій війні лікар втратив дружину, житло, згодом й операційну.
Щоб пережити це, Олександр намагається більше спілкуватись з людьми, не жаліти себе. А ще завів блог в інстаграмі, де розповідає про свій досвід. Тож ми записали його історію для того, щоб пам’ятати, і додати ці свідчення історії тих днів до загальної картини розповідей.
Олександр надавав допомогу маріупольцям “до останнього пацієнта”, навіть, коли частину лікарні вже зайняли окупанти. З міста він виїхав 17 квітня і, подолавши шлях через РФ та європейські країни, приїхав в Україну.
Далі — його пряма мова.
— Ми з колегами до останнього не вірили, що почнеться повномасштабне вторгнення. Маріуполь був захищений. У нас же полк “Азов” був, у них у Широкиному були хороші укріплення. 24 лютого ми йшли на роботу як звичайно, за своїм графіком. Ми діток з відділення відпустили додому, залишились лише важкі, в основному з перитонітом.
У нас було підготоване бомбосховище. Ми його облаштували, знесли туди воду, продукти, запас ліків. Ці ліки нас дуже виручили.
Бо світла не було, й ми не могли готувати стерильний матеріал. У нас були комплекти як для військових, тобто ми могли одразу брати і оперувати. Ми це одразу оцінили, коли світло відключили. Генератор у нас був, реанімація на ньому працювала, але автоклавна не була до нього підключена. Запасів медикаментів було достатньо, у пологовому були запаси крові.
Під час обстрілів у Сартані під Маріуполем знищили лікарню, загинули 4 людини, ще 9 поранені
Окупанти гатять по Маріуполю з реактивної артилерії: є поранені (ВІДЕО)
В Маріуполі обстріляли гуртожиток для переселенців із зони ООС
6 березня зранку розпочався масований обстріл Центрального району міста. Люди вийшли готувати їжу на вогнищах. І їх просто розстрілювали. Не так, що міна десь випадково влучила, це були цілеспрямовані вбивства цивільних. Бо з 6 ранку до нашої дитячої лікарні потоком везли поранених без зупину. З відірваними руками, ногами, пораненнями черевної порожнини. Жах. І цей потік не зупинявся.
Через обстріли окупантів у Маріуполі загинула 18-місячна дитина (ФОТО 18+)
У Маріуполі за 14 годин росіяни поранили 200 мирних мешканців. Яка там зараз ситуація
Тоді ще працювала швидка допомога. Операційні були постійно зайняті. Ми оперували на каталках, ми оперували на підлозі в операційній, клали на підлогу носилки і так зашивали невеликі рани. Серйозніші поранення, звичайно, на операційному столі під наркозом.
Ми не встигали. Ми “захлинались”. Нас колись готували, ми проходили семінари з військової медицини, але ж на практиці це зовсім не так, як на лекціях. Ми дитячі лікарі, але війна поставила нас в такі умови… Люди надходили і надходили.
Дитячий хірург — це складніша спеціальність, ніж дорослий. У нас дуже висококваліфікований персонал. Але до роботи у військових умовах ніхто не був готовий.
Обстріл тоді був одночасно по всьому центру Маріуполя. Вбиті та поранені були в кожному дворі. І усіх поранених везли до нашої дитячої лікарні, бо ми найближче.
Коли почались ці страшні обстріли, усі медики виходили на роботу вже не за графіком, вони просто працювали щодня. Особливо ті, хто жив неподалік лікарні. Правда, деякі співробітники, які жили в навколишніх селах, через постійні обстріли вже не могли дістатись роботи. Нам їх не вистачало, але ті, хто були в лікарні, збільшили навантаження. І ми впорались з цим потоком поранених.
В першу добу оцих масованих атак росіян у нас виникла чисто військова складність — сортування поранених. У цивільний час в медицині такого немає, ми не обираємо, кого рятувати в першу чергу. А тоді довелось.
О 6 ранку завезли 30-40 поранених, і вони всі лежать: в операційній, на підлозі, біля входу в лікарню… Спочатку хірург ходив і в цій масі обирав важкого пораненого, якого на його думку, треба терміново брати в операційну, а потім йшов його зашивати.
Але хірург має оперувати, а не займатись сортуванням, бо так ми витрачаємо час. Десь до обіду ми зрозуміли свою помилку, і на сортування виділили окремого хірурга, який оцінював важкість і сортував поранених, а решта лікарів лише оперувала. Так ми зекономили дорогоцінний час. Я тільки чув “Олександре Васильовичу, наступний з проникним пораненням черевної порожнини”, і мені одразу клали його на стіл, я майже не виходив з операційної.
Окупанти скинули бомби біля штабів міжнародного та українського Червоного Хреста, — Азов
У Маріуполі російські окупанти влучили у будівлю обласного управління ДСНС (ВІДЕО)
Був такий випадок, коли працювала інша бригада, стіл був зайнятий, я вийшов в коридор, там сидить бабуся. Питаю її що сталося, каже, уламок у підошві. Пояснюю їй, що операційна зайнята, прошу присісти поки почекати на стільці. А сам пішов за інструментом, повернувся і там в коридорі і витяг той уламок. Кажу їй: “Забирати на пам’ять будете?”, А вона відповідає: “Та нащо він мені здався!” (сміється — ред.) Зробили перев’язку і вона пішла додому.
До нас надходили цивільні. А їх коли ранило? Коли вони виходили за водою. Аби їжу приготувати, аби погодувати дітей.
Люди надходили до лікарні з 6 ранку і десь до 9 вечора. Пізніше вже потрапляли одиночні пацієнти. Інколи робочий день починався о 5 ранку. Бо бабусі, ну розумієте ж (посміхається, — ред.) вставали раніше, і йшли зварити кашку. Вони сподівались, що в таку рань обстріли їх оминуть. Але не оминали. В окупантів не було графіку, вони гатили цілодобово. І нерідко о 5 ранку до нас надходили старенькі з дуже важкими пораненнями.
Ми оперували до 1-2 години ночі. Після, коли всіх поранених вже переводили в реанімацію, залишалось пару годин на відпочинок. Але поспати нормально не вдавалось. Холод не давав. Все, що було тепле — це лікарняні ковдри. Але вони не сильно допомагали. Вікна розбиті, протяг. Температура що на вулиці, що у нас в приміщенні однакова. Просто прикрив очі на трошки. А міни навкруги вибухають.
Була ситуація, що зібрались усі співробітники, і не могли зрозуміти, що не так, якась незрозуміла обстановка. А потім усвідомили, що просто на якийсь час перестали навкруги вибухати міни. Ми так звикли до обстрілів, що тиша була такою дивною. Ну хоч поспали пару годин.
В осадженому Маріуполі від зневоднення померла 6-річна дівчинка. Яка зараз ситуація в місті
Світла, опалення, води, нічого не було. Був голод. Якісь запаси ще лишались на харчоблоці, але не було світла, щоб нормально це приготувати. Наші співробітники намагались готувати як могли. Раз на добу ми тарілку каші отримували. Ось і весь наш раціон. І цілий день не відходили від операційного столу. Уявляєте? Це я зараз можу розмірковувати. А тоді…як ми вижили, я не знаю.
Ми впорались з цим лише на адреналіні. Кров була усюди: на столах, на підлозі, на стінах. У нас такий темп був шалений. Я роблю операцію, анестезіолог дає наркоз, закінчив операцію, анестезіолог швиденько виводить пораненого і відправляє в реанімацію. Санітарка операційна (а вона була одна, вона і жила в лікарні) шваброю швиденько проходиться по операційній, бо вся підлога у крові. Вона швиденько збирала кров принаймні на підходах до операційного столу. Тут одного цього виду вистачить, аби у вас адреналін цілий рік вироблявся.
Усі люди надходили у шоці. Якщо з шоку не вивести — поранений помре, хоч роби йому операцію, хоч не роби. Умови були жахливі, але ми дуже швидко зорієнтувались.
На початку коли треба було знеболення, я командував: “Давайте наркотик!”. Медсестра бігла, шукала цю ампулу, набирала в шприц, бігла, вводила. А там 30-40 поранених і усіх треба знеболити, це протишокове. Годину так пропрацювали. Потім медсестра набрала по 10 шприців, і почала одразу вводити, дійшло до автоматизму.
В операційній лежить 10 поранених і нові поступають, це постійний рух, і ми хірурги не встигали контролювати, хто вже знеболений, хто ні. Тоді медсестри почали ручкою робити позначки — малювати на видному місці (частіше на щоці) поранених хрестик, якщо вже вкололи їм наркотик. І ми вже знали, кого можна брати на стіл.
В медицині дуже багато документації. Ми вже на початку зрозуміли, що не встигаємо писати усі ці історії хвороб. От я першого прооперував, його забрав реаніматолог, а мені на стіл одразу кладуть другого, такого ж тяжкого, операція на дві години, проникне поранення у черевну порожнину. Неможливо було це все писати. Ми ледве встигали надавати допомогу.
Єдине, що вели, це журнал поранених. Його вела одна санітарочка. Туди записувала ПІБ, адресу та діагноз. І я навіть не впевнений, що вона встигала усіх вносити принаймні в той журнал. Такий величезний був потік поранених.
Всі палати були забиті. Біля рентген-кабінету було місце, захищене від мін, там теж ставили кушетки. На підлозі в коридорах на матрасах люди лежали. Другий поверх ми не займали, бо дуже небезпечно, туди залітали міни.
Окупанти бомбили лікарні. До нас перевезли недоношених новонароджених у кювезах з розбомбленого Перинатального центру. Про лівобережний пологовий не йшлося, той район в першу чергу рівняли з землею, тому діток з неонатологами привезли до нас. 9 березня розбомбили і наш пологовий.
В Маріуполі авіабомбою знищили дитячу лікарню (фото, відео)
У нас тоді як раз закінчились всі операції, прооперованих відвезли в реанімацію, нових лише готували, і ми, всі бригади, вийшли в передопераційну. Ми метрів 200 знаходились від епіцентру, де впала авіабомба. Ми ж звикли до мін: розрізняли 82 мм, 120 мм, “град” ми теж вже знали. Але це було в десятки разів потужніше.
Лікарня після вибуху авіабомби
Ми всі стояли. Вибух. Таке враження, що влучило в нас. Доля секунди. І ми зрозуміли, що прийшов кінець. Усім. Підлога піднялась, це дуже схоже на землетрус. Нас там було чоловік 10-12, одразу після вибуху всі впали на підлогу. І почали повзти до стінки. Стеля почала падати нам на голови. Ми ж не розбирались, що там падає. Подумали — бетонна плита, перекриття. Усі ховали голови. Намагались, щоб плита хоча б прямо не придавила, бо вона ж може впасти і по дотичній. Ми лежали на підлозі і чекали на цей момент. Коли увесь пил та бруд зі стелі улігся, ми побачили, що плита втрималась. Вилізли і почали дивитись…Вікна усі винесло, в реанімації все знесло, операційну ми укріплювали, тому там трошки втрималось.
Обстріл лікарні у Маріуполі: загинули 3 людей, серед яких є дитина. Ще 17 маріупольців поранені
Після авіаудару залишились працювати лише хірургія, травматологія і реанімація. Бідолашні вагітні з усього міста бігли до нас. У нас була акушер-гінеколог, у нас у відділенні вона приймала пологи та робила кесареві розтини.
Частину вагітних після авіаудару перевели до обласної лікарні. А двох поранених вагітних принесли до нас. Ми їх зашили і теж відправили до обласної лікарні, тоді ще була можливість туди проїхати.
З 6 по 16 березня були найбожевільніші обстріли. Коли вже розбомбили операційну, ми не могли допомагати.
В лікарні залишались лише тяжкі поранені і ті люди, яким не було куди йти. Ми їм кажемо: “Стане трошки легше, підете додому”. А у відповідь: “Мені немає, куди йти. Моя квартира згоріла, будинок зруйнований, родичів вбило. Лікарю, ну куди я піду?”. І таких людей в лікарні більше половини — тих, кому нема куди йти.
Людей поранених забирали в основному з вулиць. Обстріли цілодобові. Родичі нічого не знали. От вийшов, пішов за водою, і все, пропав. Вони сидять вдома, бояться вийти на пошуки, бо обстріли цілодобові. А він залишився живий, але поранений. І з лікарні не може повідомити родичам де він, і що він живий.
А була така історія. У чоловіка відкритий перелом гомілки. А дружина прийшла з вул. Бахчіванджі (приблизно 2 км до лікарні — ред.) до нього в лікарню пішки під обстрілами. Двох дітей залишила вдома. Я дуже здивувався, як вона дійшла, адже обстріли не припинялись, і це наче й не дуже далеко, але в тих умовах кожен метр давався важко. Вона, бідна, побачила його, пішла знов додому за машиною (вона в них дивом вціліла), і приїхала, забрала його додому.
У нас окупанти зайняли півкорпуса. За всіма світовими законами, війська не повинні займати лікарню. Вони йдуть по нашому відділенню, рти порозкривали, роздивляються в усі боки і кажуть: “Ми в житті такого не бачили!” А у нас же лікарня була рік як після ремонту, все новеньке для діток завезли: меблі, обладнання.
Я так дуже обережно їх тролив: “Ви ж нас освободили. Ось від цього відділення освободили”. Це не тому, що я такий герой і сміливець, просто один з мобілізованих окупантів виявився моїм земляком (я не з Маріуполя родом), він дуже зрадів і усюди ходив за мною.
Та з ними розмовляти марно. Коли ти стоїш очі-в-очі, він направляє на тебе “калашнікова”, а ти бачиш, що він під наркотиками, до того ж психопат — це страшно. Він розуміє, що він неправий, він нікого не звільняв, він вбивав і палив місто. Але йому хочеться довести, що він правий.
І цей психопат постійно діставав мене, хотів, щоб я сказав, що вони молодці, і все вірно зробили. А я питаю: “Від чого мене звільнили? Квартиру спалили, будинок зруйнували, дружину вбили, роботи теж фактично немає”. А у нього єдиний аргумент: “Ви 8 років бомбили Донбас”. У мене донька з Донецьку, я був у неї у 2014 році. Донецьк був цілий. Я не знав, вистрілив би він, чи ні. Але він бачив, що поряд цей мобілізований “земляк” стоїть теж з автоматом. І не став стріляти по мені.
Серед них були алкаші, наркомани, психопати. Вони зламали наше сховище з ліками, шукали наркотики. Але наркотичні препарати окремо сховали так, що вони не знайшли.
Окупанти — “герої” перед нами, цивільними. На вул. Бахчиванджі наші стояли, а у нас в лікарні окупанти. Як дали наші їм чортів, то прилізли назад і почали шукати, що випити, геройство їхнє зменшилось. Потім частина зникла, думаю, наші їх ліквідували.
Була ситуація. Окупант зі зброєю п’яний почав чіплятись до жінок, жінки наші сховались у підвал, чоловіки його не пускали, пішов кудись. За півгодини бігають інші окупанти цього шукають, ніде нема. Почали волати, що його українська ДРГ викрала. Та кому він потрібен? (сміється — ред). А темно вже було, пізно, вони злякатись виходити на вулицю його там шукати.
У нас біля центрального входу був майданчик, де ми складали трупи. Там штук 40 було. І носилки, на яких їх несли, ми там і лишали.
І от на світанку цього, що пропав, знайшли на цих носилках. Він там заснув. Його розбудили, а він каже: “Розумієте, я тут влаштував засаду, тут ДРГ і снайпер. Усю ніч тут слідкував за снайпером, але той, гад, втік”.
Снайпери — то було їхнє улюблене, вони їм усюди чудились. Під цим приводом і гатили по усіх будинках. Кричали, що снайпера шукають.
Зараз я розповідаю це як анекдот, але тоді було не смішно.
Мрію повернутись в Маріуполь і відновлювати лікарню
Я виїхав з посттравматичним синдромом. Я дуже багато переніс. Та і всі маріупольці. Як ми взагалі витримали? Але немає такої пігулки, яка б нам допомогла. У мене загинула дружина, згоріла квартира, будинок зруйнований.
Я їхав 17 квітня. У мене нічого не було. Я залишився в тому, в чому вийшов на роботу. І поки я йшов, у мене були думки, що тут мене вже нічого не тримає, більше я в Маріуполь не приїду. Виїхати тоді було дуже тяжко, мені дочка допомогла через Донецьк, Росію, Європу повернутись в Україну.
Через кілька місяців мені стало легше і я відчув, що мене тягне в Маріуполь. Я мрію повернутись в Маріуполь і працювати там. Я почав свій трудовий стаж і, мабуть, закінчу його у цій лікарні. Бог з ним, що жити нема де, я перший час можу і в лікарні пожити. Але треба лікарню запускати, це ж єдина дитяча була.
Я не їхав з міста, поки ми останнього пораненого не відправили в обласну лікарню чи додому. Нас лишалось двоє лікарів. Поранені усе розуміли, казали, що якщо ми поїдемо, вони всі помруть. Ось бере поранений тебе за руку, дивиться в очі і питає: “Лікарю, ви нас не кинете?”. Вони ж розуміли, що за законом мене там ніхто не тримає, аби врятуватись самому, я можу поїхати.
Що я зрозумів для себе — не можна замикатись у собі. Свою біду треба направляти у спілкування. Варто розповідати про свій досвід. І тоді горе нікуди не дівається, але його гострота трохи зменшується. А коли сидите і просто себе жалієте, запускається механізм, що вам стає ще гірше, і з посттравматичного синдрому ви не виходите.
І треба максимально відволікатись, хто може працювати, ще чимось зайнятись. Я інстаграм завів, там відволікаюсь. Там мені почали писати матусі, чиїх дітей я оперував колись. Згадують, дякують. Це дуже підтримує.
Читайте також: