Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Переселенки, дружини військових, вдови та просто жінки, які шукають компанію, можуть знаходити одна одну для спільного проживання, прогулянок чи подорожей. Таку можливість запропонувала дружківчанка Ілона Морган. Її ідея вже обʼєднала понад півтори тисячі учасниць у фейсбуці, а тепер команда волонтерок працює над окремим застосунком.
Журналісти Вільного Радіо розпитали засновницю про те, як виникла ініціатива, який відгук вона має серед жінок і чоловіків та з якими труднощами стикаються учасниці.
Навесні 2026 року психотерапевтка Ілона Морган, яка родом із Дружківки на Донеччині, намагалася врятувати новонароджене кошеня. Тоді вона разом із чоловіком-військовим жила в Балаклії на Харківщині. Їхня кішка народила кошенят, але ті один за одним почали помирати, аж поки не залишилося тільки одне.
“Я вирішила — ну все, я цьому кошеняті просто не дам загинути. Буду гріти пляшками з водою, годувати, все зроблю, що можливо і неможливо, але загинути не дозволю”, — згадує Ілона.
Саме того дня вона вирішила написати у фейсбуці допис про те, чи потрібен українкам бостонський шлюб — формат спільного проживання жінок, за якого вони можуть ділити побут, витрати й турботи, не перебуваючи в романтичних стосунках.
Чому винести це питання на загал вона наважилася саме того дня, жінка й сама не знає.
“Так воно якось вийшло, що в той самий день, коли я вирішила так радикально рятувати життя кошеняти, народився цей проєкт”, — розповідає психотерапевтка.
Цю ідею Ілона вже давно обговорювала зі своєю подругою, харківською блогеркою, яку тепер називає інтелектуальною ідеологинею проєкту. Але до публічного представлення справа ніяк не доходила.
Та коли жінка все ж оприлюднила свій допис, він стрімко почав набирати популярності. За словами Ілони, лише за першу добу він охопив близько 300 тисяч людей. У коментарях жінки писали, що давно чекали на щось подібне. Серед тих, хто активно підтримав ідею, були переселенки, вдови та дружини військових.
Несподіванкою для Ілони стала й реакція чоловіків. Особливо військових, які схвально поставилися до можливості, щоб їхні дружини, поки вони служать, жили разом з іншими жінками та підтримували одна одну.
“І мій чоловік сказав, що це було б класно. Тобто якби я не їздила з ним різними містами сходу, то було б краще, щоб я жила разом з подругою”, — пригадує вона.
Ілона визнає, що насправді очікувала суперечок. Адже саме слово “шлюб” могло викликати нерозуміння, а ідею жіночого співжиття можна було сприйняти як протиставлення традиційній родині. Проте, за її оцінкою, негативних коментарів було лише близько 2–3%.
“Чесно, я не видаляла негативні коментарі. І щиро здивована, що їх зовсім мало. Я була готова до того, що мені доведеться пояснювати, відстоювати ідею. А вийшло так, що саме цей пост сприйняли на диво позитивно”, — каже Ілона.
Так із допису, який мав лише зʼясувати, чи потрібен українкам такий формат взаємопідтримки, почалася історія майбутнього проєкту “Компаньйонки України”.
Кошеня зрештою вдалося врятувати. Тепер в Ілони три кішки: одна з Донеччини та дві з Харківщини. Старші кішки разом доглядають за молодшою. Ілона сміється, що це її власний приклад ідеального жіночого співжиття.
“Коли дивлюсь на те, як вони вдвох — дружківська та ізюмська кицьки — виховують оце кошеня, яке народилося в Балаклії, то я бачу просто приклад бостонського шлюбу, але між кицьками. Це жарт, звісно, але є щось у цьому”, — усміхається жінка.
Бостонський шлюб — це назва тривалого союзу двох жінок, які живуть разом, ведуть спільний побут і не залежать фінансово від чоловіків. Такі стосунки набули поширення у США наприкінці XIX — на початку XX століття, особливо серед освічених жінок Нової Англії, які мали власну роботу й дохід.
Назву повʼязують із романом американського письменника Генрі Джеймса “Бостонці”, який опублікували у 1886 році. У творі йдеться про двох жінок, які живуть разом, хоча самого вислову “бостонський шлюб” автор не використовував. Як пояснює бостонський музей West End Museum, такі союзи давали жінкам можливість будувати власне життя без фінансової залежності від батька, брата чи чоловіка.
Бостонські шлюби не мали єдиного формату. Одних жінок повʼязували дружба, спільні інтереси або професійна діяльність, інших — романтичні стосунки. Наприклад, американська письменниця Сара Орн Джуїтт та її партнерка, письменниця й редакторка Енні Адамс Філдс, жили разом і підтримували тривалі близькі стосунки.
Від початку Ілона Морган уявляла, що жінки зможуть знаходити одна одну насамперед для спільного проживання. Вона описує умовну ситуацію: жінка зі Львівщини має будинок, дітей, невеликий бізнес і чоловіка на фронті. А переселенка з Донеччини — дитину, автомобіль, віддалену роботу й чоловіка, який також служить. Живучи разом, вони могли б розподілити домашні обов’язки, витрати та підтримувати одна одну, поки їхні чоловіки на війні.
При цьому жінки самі домовляються, як організувати спільне життя і скільки воно триватиме. Для когось це може бути тимчасове рішення, поки чоловік служить, а для когось — триваліший спосіб жити поруч із людиною, якій довіряєш.
Утім, після публікації допису з’ясувалося, що потреби жінок значно ширші. Комусь потрібна співмешканка, а комусь — людина, з якою можна сходити на каву, вирушити в мандрівку чи просто провести вихідний.
“Жінки шукають не лише співмешканок. Вони хочуть знаходити приятельок, супутниць у подорожах, компанію для прогулянок, екскурсій, походів, міського дозвілля і просто безпечне жіноче коло”, — пояснює Ілона.
Завдяки публічному обговоренню в ініціативи зʼявилась і назва: у коментарях учасниць запропонували називати компаньйонками.
“Я навіть не встигла вагатися, і не було такого, що довго обирали між різними варіантами. Мені запропонували в коментарях “компаньйонки”, я відразу погодилась, бо воно дуже відгукнулося”, — пригадує Ілона.
Щоправда, згодом виявилося, що не всі сприймають це слово однаково. Для самої Ілони компаньйони — це люди, які роблять спільну справу. А частина жінок із заходу України розповіла, що асоціює слово “компаньйонка” з доглядальницями, які працюють із літніми людьми в Європі. Та змінювати назву засновниця не захотіла.
“Тут я вже відстояла назву. Тому я сказала учасницям спільноти: «Дівчата, звикайте до нових сенсів»”, — так, за словами Ілони, вона відповідала на зауваження.
Вже зараз жінки знайомляться та спілкуються в закритій групі у фейсбуці. За словами Ілони Морган, до неї долучилися понад півтори тисячі українок — як із різних регіонів країни, так і з-за кордону. І деякі з них уже перенесли знайомства з інтернету в реальне життя.
Одну з перших зустрічей влаштували в Києві, а згодом зʼясувалося, що подібні заходи проводили й у різних містах Європи. Водночас прикладів, коли учасниці домовилися саме про спільне проживання, Ілона поки не знає.
“Були зустрічі, були спільні походи до музеїв, на екскурсії, були спільні подорожі вже. Стосовно співмешкання я не знаю, але тусять вони точно. Знаходять одна одну, спілкуються багато і зустрічаються. І це мене дуже гріє, я бачу практичну цінність”, — розповідає Ілона.
Тим часом для проєкту розробляють окремий застосунок. Волонтерська команда, яка над ним працює, також складається з жінок.
“У нас є стала команда, вона склалась одразу. Є дівчата, що ведуть групу, є розробниця, дизайнерка. І в нас вже зареєстрована громадська організація. Тобто ми так серйозно підійшли до справи”, — говорить засновниця.
За словами Ілони, більш ніж половина роботи над застосунком уже виконана. У ньому планують передбачити не лише пошук компаньйонок, а й тематичні групи та події.
Окреме питання — безпека. Розробниці планують запровадити перевірку користувачок, зокрема за допомогою селфі. Від верифікації через “Дію” відмовилися через складність реалізації. Також у застосунку має зʼявитися можливість поскаржитися на іншу користувачку, адже вже зараз між учасницями спільноти зрідка виникають конфлікти.
Наприклад, під дописом жінки, яка виховує трьох дітей і має власний будинок, одна з учасниць залишила коментарі, що та, мовляв, шукає не компаньйонку, а безкоштовну няню. Після конфлікту модераторки видалили авторку звинувачення зі спільноти.
“Я можу передбачити те, що там будуть справжні срачі. Але куди без цього? У срачах іноді народжується істина. У нас в групі дуже рідко, але зʼявляються такі дівчата з токсичними наративами. Ми спочатку попереджаємо, але якщо це не працює, то видаляємо з групи. Просто тому, що люди не зрозуміли ідею і їм там не місце”, — пояснює Ілона Морган.
На її думку, навіть у жіночому середовищі не варто відмовлятися від звичайної пильності. Перед спільним проживанням чи зустріччю вона радить обговорювати очікування, домовлятися про умови та спочатку знайомитися через відеозвʼязок.
“Укладайте домовленість перед тим, як зустрітись, спілкуйтесь у зумі. І будьте обережні, бо всі ми розуміємо, що жіноча стать — не гарантія того, що все буде добре”, — наголошує психотерапевтка.
Попри ці ризики, Ілона бачить, що задум уже вийшов за межі обговорень у соцмережах. Жінки, які раніше не знали одна одну, тепер домовляються про зустрічі та спільне дозвілля. І для цього їм навіть не довелося чекати на запуск застосунку.
Дружківчанка Ілона Морган нині живе переважно на Харківщині, але навчається у Львові, буває в Києві, працює з військовими та переселенцями як психотерапевтка. Тому добре розуміє, як переїзди й війна змінюють звичне коло спілкування.
Люди залишають рідні міста, розлучаються з друзями та близькими, а на новому місці не завжди можуть знайти нових знайомих. Особливо якщо працюють дистанційно й майже не мають нагод для спілкування поза домом.
“Люди залишаються самі й часто не можуть чесно сказати: мені нема кому подзвонити, нема з ким піти на каву, нема в кого попросити допомоги”, — пояснює Ілона.
Саме тому переселенки були серед перших, про кого вона думала, коли задумувала “Компаньйонок”. Поруч із ними — українки, які через війну виїхали за кордон. Ілона додає, що любить своє “східняцьке” походження. Спочатку вона навіть думала про окремі групи, де могли б знайомитися вихідці зі сходу України. Але згодом побачила в ініціативі ширші можливості: не лише допомагати землячкам знаходити одна одну, а й знайомити жінок із різних регіонів.
На її думку, такі зустрічі можуть бути корисними не тільки для побутової підтримки. Це ще й нагода краще зрозуміти людей, які виросли в іншому середовищі, мають відмінний досвід і погляди.
“Я взагалі собі уявляю наш застосунок у широкому сенсі як спосіб відновити соціальні звʼязки та створити нові. І, звісно, обмін досвідом і обмін навіть світоглядом, бо він все-таки у нас дуже різний. Він був би корисний країні в цілому”, — міркує Ілона.
Ілона Морган переконана, що потреба в жіночій підтримці не обмежується досвідом переселення чи очікуванням чоловіка з фронту. Самотні жінки, розлучені, вдови, молоді мами або жінки старшого віку можуть мати зовсім різні життєві обставини, але однакове бажання — щоб поруч була людина, з якою можна розділити повсякденні турботи.
Зокрема, Ілона пропонує подивитися на можливості такого співжиття для літніх жінок. Дві чи три пенсіонерки могли б разом винаймати житло або мешкати в будинку однієї з них, ділити витрати на комунальні послуги, допомагати одна одній і просто мати компанію.
Причому, як зʼясувала психотерапевтка зі спілкування з підписницями, для України це зовсім не нова практика. У коментарях їй неодноразово розповідали про жінок, які вже роками живуть разом.
“Мені кажуть: «Ой, та що ви тут придумали, ми так вже роками живемо». Я така: «Ну класно, це ж круто». Але якщо буде ще і застосунок, то це матиме ще якусь форму, і мінімальні правила ніколи не зашкодять”, — розповідає Ілона.
Вона не пропонує замінити таким співжиттям родину чи традиційний шлюб. Радше хоче, аби жінки мали більше можливостей самостійно обирати, з ким і як проводити час, організовувати побут або будувати своє життя. Ілона вважає, що війна зробила потребу у звʼязках особливо помітною. І тепер навіть прості речі — знайти компанію для прогулянки чи людину, якій можна зателефонувати, — іноді потребують зусиль.
“Самотність зараз не завжди є особистою проблемою чи «невмінням дружити». Це буквально наслідок великої війни, і нам треба щось робити з цим не тільки на рівні психотерапії, а і як суспільство загалом”, — підсумовує ініціаторка проєкту.
Раніше Вільне Радіо розповідало про збірку “Єдині на відстані”, до якої увійшли 23 історії жінок Донеччини. Серед героїнь — колишні полонені, рятувальниці, поліцейські та громадські діячки, які пережили окупацію, евакуацію чи втрату дому, але продовжують підтримувати свої громади навіть на відстані.