Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
У збірку “Єдині на відстані” увійшли історії жінок із Донеччини, які після початку повномасштабної війни пережили полон, евакуацію, втрату дому чи роботу під обстрілами. Серед героїнь — колишня цивільна полонена та нині громадська діячка, рятувальниця ДСНС, патрульна поліцейська, очільниці громадських організацій та активістки, які продовжують працювати для регіону навіть після вимушеного переїзду.
Журналісти Вільного Радіо ознайомилися зі збіркою та послухали її презентацію, де героїні говорили про полон, службу, евакуацію та мрію повернутися додому.
У російському полоні Людмила Гусейнова найбільше запам’ятала не побут колонії та не постійний страх. Каже: жінки, які залишалися за ґратами, просили про інше — не забувати про них. Після звільнення вона почала публічно говорити про полон, підтримувати родини бранців та зниклих безвісти й працювати з громадською організацією “Нумо, сестри!”.
“Свобода — це не тільки повернутися додому. Мені важливо виконати обіцянку, яку я дала дівчатам у тих камерах. Вони просили не забувати їх. І я не маю права мовчати”, — говорить Гусейнова у збірці.
Її історія — одна з 23, які увійшли до збірки “Єдині на відстані”. У ній описаний досвід жінок, які після повномасштабного вторгнення продовжили працювати для Донеччини — навіть опинившись далеко від дому. Хтось евакуював людей із прифронтових міст, хтось створював прихистки для переселенців, хтось допомагав жінкам після окупації чи працював із молоддю, яка роз’їхалася по різних регіонах країни.
Збірку підготували у межах проєкту “Єдині на відстані: документування та поширення досвіду Коаліції 1325 Донеччина”. Вона стала спробою зафіксувати не лише роботу громадських організацій, а й те, як повномасштабна війна змінила життя та ролі жінок у регіоні.
Коаліція 1325 — це об’єднання громадських організацій, представників місцевої влади, сектору безпеки, медіа та активістів. Головна мета цього руху — впровадити в Україні Резолюцію Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” та Національного плану дій з її виконання.
Ця Резолюція, яку ухвалили в ООН у 2000 році, вперше на міжнародному рівні визнала, що війни та конфлікти мають різний вплив на чоловіків і жінок, а також закріпила право жінок бути повноцінними учасницями безпекових процесів, мирних переговорів та відбудови.
Після 2022 року учасниці Коаліції 1325 опинилися в різних містах України та за кордоном. Частина з них втратила дім, роботу чи можливість повернутися до рідних міст. Але навіть після евакуації вони продовжили працювати для громад Донеччини.
Для Людмили Гусейнової ця робота почалася ще задовго до полону. Коли російські сили захопили її рідний Новоазовськ, жінка вирішила залишитися. Вона допомагала переселенцям, підтримувала дітей в інтернаті, що продовжував працювати в окупації, возила українські книжки та одяг, допомагала захисникам Маріуполя.
У жовтні 2019 року Гусейнову затримали представники угруповання “ДНР”. Її звинуватили у “шпигунстві”, “екстремізмі” та “тероризмі”. Спершу була катівня “Ізоляція”, потім — донецьке СІЗО. У полоні вона провела три роки і тринадцять днів.
Гусейнову звільнили 17 жовтня 2022 року. Тоді з російського полону вдалося повернути 108 жінок, але сотні українок залишилися в неволі.
Після звільнення Людмила почала публічно розповідати про досвід жінок у полоні та працювати з родинами військовополонених і зниклих безвісти. Згодом з’явилася громадська організація “Нумо, сестри!”, яка сьогодні об’єднує жінок, що пережили полон чи окупацію.
У збірці Гусейнова говорить не лише про пережите, а й про відповідальність перед тими, хто досі залишається за ґратами.
“Вдячність звільнених посестер додає сил. А пам’ять про дівчат, які залишаються в полоні, мотивує працювати далі”, — каже вона.
Під час презентації збірки Людмила Гусейнова розповідала, що найбільше її підтримує усвідомлення того, що голос людей з окупації та полону чують.
“Всі ці звернення людей, які залишаються в окупації, які намагаються виїхати, повідомляють про свої проблеми та біду. Це мене тримає”, — говорить жінка.
Гусейнова згадала і про звільнену цивільну полонену Світлану Головань, яка провела у неволі шість років. Минулого року, говорить вона, учасниці конгресу жінок Донеччини підтримували її після звільнення та раділи возз’єднанню з дітьми. А нещодавно з окупації вдалося виїхати і матері Світлани.
“Це величезний шлях, який ми ніби разом пройшли”, — каже Людмила.
Під час презентації вона також поділилася враженнями від поїздки до українського музею в Чикаго. За її словами, було дивно, що серед великої історії України бракувало Донеччини — регіону, з якого почався спротив російській агресії.
Тепер, зазначила Гусейнова, у музеї планують створити виставку з портретами жінок, які досі перебувають у полоні, а також тих, хто продовжує працювати для країни вже на підконтрольній території.
Повномасштабна війна загалом змінила роль багатьох жінок Донеччини. Частині з них довелося не лише евакуюватися самим, а й допомагати з евакуацією іншим, працювати з людьми після обстрілів чи підтримувати тих, хто залишився без дому.
Однією з таких історій у збірці стала розповідь Альбіни Лагутіної — фахівчині з гендерної рівності ДСНС України у Донецькій області.
“Мені було 14, коли у 2014 році вперше на нашу землю прийшла війна. Я пам’ятаю 19 січня — мабуть, останній день, коли Донбас був єдиним і мирним”, — згадує вона.
Лагутіна жила у Костянтинівці й бачила, як змінюється місто та люди навколо. Згадує, що саме тоді вперше відчула, що війна — не “десь там”, а поруч, серед її людей.
У 2016 році, ще школяркою, Альбіна почала замислюватися про майбутню професію. Тоді дівчина вирішила обрати роботу, яка асоціювалася для неї зі стабільністю та силою. Так у її житті з’явилася Державна служба з надзвичайних ситуацій.
До повномасштабного вторгнення Лагутіна встигла закінчити навчання та почати працювати у рідній Костянтинівці. Вона перевіряла дотримання пожежної та техногенної безпеки на підприємствах, брала участь у розслідуванні причин пожеж, працювала зі школярами та проводила заняття з правил безпеки.
24 лютого 2022 року все змінилося знову.
Повномасштабна війна застала Альбіну вдома. Перші дні, згадує вона, були хаотичними. Згодом її разом із колегами евакуювали до Дніпра, де вона координувала передачу допомоги для підрозділів ДСНС. А вже у 2023 році команда повернулася на Донеччину.
Тим часом лінія фронту наближалася до Костянтинівки. Пожеж після російських обстрілів, а отже й роботи в рятувальників ставало все більше.
“Ми працювали під постійними обстрілами, під час евакуацій і трагедій, коли гинули люди, а попереду були лише руїни і хаос. Але наша команда залишалася разом, підтримувала один одного та допомагала постраждалим”, — розповідає Альбіна.
У збірці вона говорить і про іншу частину роботи рятувальників — не лише реагування на надзвичайні ситуації, а й зміни всередині самої системи. Зокрема про те, як у громадах намагаються враховувати потреби жінок, дітей, людей з інвалідністю та літніх людей під час евакуацій і в місцях тимчасового проживання.
Після початку повномасштабного вторгнення змінилася й робота правоохоронців Донеччини. До звичних викликів додалися евакуації цивільних, допомога людям після обстрілів та робота в громадах, які живуть поруч із лінією фронту.
Наталя Бокова служить у батальйоні патрульної поліції в Краматорську та Слов’янську — підрозділі, який продовжує працювати на Донеччині попри постійні російські атаки. До реформи поліції вона працювала в інших сферах, за освітою — вчителька. Але патрульна поліція, каже Наталя, дала відчуття, що вона може бути корисною тут і зараз.
Рідні спершу хвилювалися через її рішення працювати в поліції, але згодом саме родина стала її найбільшою підтримкою.
Після 2022 року завдань у поліцейських стало більше. Патрульні долучаються до евакуацій цивільних, проходять навчання з домедичної допомоги та психологічної підтримки, працюють із постраждалими від насильства.
“Я вважаю, що на службі — чи то в поліції, чи то в іншій структурі — успішність і видимість людини має визначати не стать, а професіоналізм”, — говорить Бокова.
У збірці вона розповідає, що батальйон продовжує працювати в Краматорську та Слов’янську, хоча міста регулярно потерпають від російських атак. До презентації збірки Бокова долучилася в онлайн-форматі, майже не відриваючись від роботи. Жінка зізналася, що найважче даються не самі обстріли чи чергування, а спілкування з родичами загиблих та поранених.
“Один з найскладніших моментів роботи — це повідомляти погані новини. Після таких днів іноді не хочеться нічого”, — каже вона.
Втім, додає поліцейська, триматися допомагає мрія про майбутнє Донеччини: “Я мрію про те, що буду працювати у вільному Донецьку. Постійно це озвучую і вірю: чим більше я буду це говорити, тим швидше це здійсниться”.
Наталя родом із Луганщини, але більшу частину життя провела на Донеччині. Краматорськ вона називає домом — містом, куди повертається після змін та відпусток.
“У Краматорську все моє: люди, з якими працюю, вулиці, які знаю, ситуації, через які проходили разом. Я не уявляю себе в поліції іншого міста”, — каже вона.
Поступово змінилася й робота громадських організацій Донеччини. Багато ініціатив після евакуації фактично довелося будувати заново — вже в інших містах та для людей, розкиданих по всій країні.
Для Марини Пугачової з громадської організації “Берегиня” повномасштабна війна стала ще й історією Маріуполя. Після початку блокади та бойових дій тисячі людей виїжджали з міста без речей, документів і розуміння, що робити далі. Частина з них потребувала не лише гуманітарної допомоги, а й безпечного місця для життя та психологічної підтримки.
Організація, з якою працює Пугачова, допомагала облаштовувати прихистки та підтримувати жінок, які пережили окупацію й евакуацію. У збірці вона говорить і про те, як після 2022 року змінилися потреби людей: якщо на початку повномасштабної війни йшлося насамперед про виживання, то згодом — про відновлення життя та пошук нової опори.
Після евакуації з Донеччини багатьом ініціативам довелося не лише відновлювати роботу, а й заново вибудовувати зв’язки з новими громадами. Для частини організацій це означало ще й зіткнення з упередженнями, які війна нікуди не поділа.
Після переїзду до Мукачевого команда ромського товариства “Ромен”, яка раніше працювала у Вугледарі, почала фактично збирати роботу заново. Організація й до повномасштабної війни допомагала ромським родинам із документами, освітою та доступом до соціальних послуг. Але після евакуації довелося не лише шукати нові ресурси й відновлювати команду, а й знову розвінчувати міфи про себе.
Одну з таких ситуацій керівниця організації Рада Каландія згадує у збірці: біля супермаркету в Мукачевому бабуся, показуючи на неї дитині, сказала: “Он, бачиш — циганка? Будеш себе погано вести, то вона тебе вкраде”.
“Мені прикро, що до нас таке ставлення. Ми ж ні з ким не воювали, ні на кого не нападали. На жаль, стереотипи живуть довше за правду. Але я хочу, щоб ромських жінок бачили не через страх, а через гідність. Тому і працюю”, — каже Каландія.
Ще одна історія у збірці — про спробу зберегти зв’язки між людьми Донеччини після вимушеного виїзду. Ольга Дзержинська з організації “Молодіжний Схід” працює з молоддю та підлітками. Після повномасштабного вторгнення частина учасників молодіжних ініціатив виїхала в інші регіони України або за кордон.
У нових містах багатьом доводилося починати життя заново: шукати житло, роботу, нове коло спілкування. У цих умовах молодіжні простори та спільні ініціативи стали способом не втратити зв’язок із людьми, які мали схожий досвід життя в Донеччині.
Раніше ми писали, де жили і куди приїжджають переселенці з Донеччини від початку російської агресії.