Вже кілька років Марія разом з однодумцями займається волонтерством у Слов’янську. Її зброя на цій війні — жага робити добрі речі. Дівчина розповіла, як і кому допомагає та з якими перепонами стикається та своєму шляху.
Після відкритого вторгнення російських військ волонтерський рух в Україні почав ще дужче набирати обертів. Небайдужі люди по всій країні згуртувалися, щоб допомагати армії та мирним долати нові виклики. Мешканка Слов’янська Марія Худеньова не стала осторонь і почала допомагати всім, хто про це в неї просив.
Маші 21 рік, до початку масштабного вторгнення вона працювала у сфері нерухомості.
“Роботу я на певний час втратила, тому поки що повністю занурилась у волонтерство. Натепер мене тимчасово годує мати”, — каже дівчина.
Долучитися до лав волонтерів Маша вирішила, бо мала подібний досвід раніше. У 2015 році вона приєдналася до волонтерського будівельного табору “Будуємо Україну Разом” і саме у ньому почала відбудовувати будинки після війни.
“Так і пов’язала себе із волонтерством. Мені здається, що це моє призначення. Колись подавалась на програму агентів волонтерства і там ставили питання: що може відбутись, аби я перестала волонтерити. Сказала, що помру”, — розповідає Маша.
Дівчина роздає допомогу військовим і цивільним: спочатку розносила її пішки, а зараз розвозить автівкою. Більшість допомоги, яку збирає Марія разом з однодумцями, йде саме на Збройні сили України, Нацгвардію та сили місцевої територіальної оборони. Проте за можливості дівчина допомагає й переселенцям, які транзитом їдуть через Слов’янськ, і звичайним місцевим жителям.
“Важко виокремити, якій категорії людей зараз складніше. Нема такого, що комусь легше, комусь важче. Важко всім”, — пояснює дівчина.
Для військових дівчина змогла придбати та отримати понад 300 джгутів-турнікетів, 3 прилади нічного бачення та 1 дрон. Мирне населення додатково отримало понад 3 тонни харчів та 15 ящиків медикаментів, які частково передали місцевій лікарні.
Найголовніша проблема під час інтенсивного волонтерства — це зламана логістика у регіоні, вважає Маша. Вона каже: пошта дуже довго обробляла необхідні замовлення, тож волонтери не отримували свої посилки вчасно. Та зараз цю проблему частково розв’язали. Багато місцевих перевізників забирають посилки з Дніпра і на власному транспорті везуть вантаж у необхідні міста.
Великим плюсом своєї нинішньої діяльності дівчина вважає нові знайомства та друзів. Це люди з того ж кола інтересів.
“Всі допомагаємо один одному. А ще я навчилась користуватися зброєю, довчилась керувати автомобілем та вмію розрізняти паніку. Під час особистих зустрічей з людьми я помітила що паніка є “заразною”. І не завжди розумієш, це ти панікуєш чи ти повторюєш за кимось. Мабуть, тому я і не панікую, бо аналізую інформацію”, — розповідає Маша.
Лише нещодавно у Марії з’явилось авто, на якому вона змогла швидко доправляти необхідну допомогу цивільним та військовим. Раніше завдяки навичкам комунікації їй вдавалось перенаправляти завдання своїм знайомим.
Волонтерка зізнається: найтяжче усвідомлювати, що ти не можеш виручити всіх одразу — на це просто не вистачає часу. У місті залишилось не так багато волонтерів, а кому допомагати завжди є.
Коли цікавимось, чи є такі, кому б Марія не стала допомагати, отримуємо коротку відповідь: “Людям, які питають, як поїхати на Ростов”.
Наостанок дівчина каже: волонтерство для неї — справа на все життя.
“Волонтерити буду стільки, скільки скаже доля. Поки не помру, а помру я у старості. Бажаю не просто віри у світле майбутнє, а щоб кожний сам собі розумів, що він і є країна”, — завершує Марія.
Читайте також: