Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Сергій Бенца провів у російському полоні 1424 дні. Захисник Маріуполя пережив Оленівку, Горлівську та Кіровську колонії, російське СІЗО в Орську, побиття, голод і постійний психологічний тиск. Сьогодні Сергій заново вчиться жити на свободі, відновлює здоров’я та розмірковує про майбутнє після війни.
Сергій Бенца народився на Харківщині у 1995 році.
“Я походжу з місця, де, можна сказати, зародилася ідея сучасного українського націоналізму. Це село Надіївка. А родина Євгена Білецького — засновника «Азову» та командира Третього армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ — походить із сусіднього села”, — так починає розповідь про себе звільнений з полону захисник Маріуполя.
У дитинстві про військову службу він не мріяв. Мати бачила для сина зовсім інше майбутнє.
“Мені казали, що я повинен стати або банкіром, або поліцейським”, — усміхається Сергій.
Втім, ані одна, ані друга професія його не приваблювали. Після того як він успішно склав ЗНО, настав час обирати подальший шлях. Швидше за компанію з друзями, ніж за покликом серця, хлопець вступив до Харківської державної академії залізничного транспорту.
Студентські роки залишилися позаду у 2018 році. Тоді ж хлопець вступив на строкову службу в армії.
“Я розумів, що служити треба, але до військкомату особливо не поспішав. Вони самі прийшли до мене. Під будинок під’їхала цивільна машина, з неї вийшли четверо чоловіків. Я спочатку подумав, що зараз почнуться якісь розбірки. А вони просто вручили повістку. Та я й не був проти”, — згадує Сергій.
Свій перший військовий досвід він здобув у 169 навчальному центрі імені князя Ярослава Мудрого — знаменитій “Десні”. Там починали шлях тисячі українських військових.
Після демобілізації Сергій пів року відпочивав і намагався зрозуміти, чим займатися далі. Саме тоді він уперше серйозно замислився над тим, щоб повернутися до армії вже не строковиком, а контрактником.
Після строкової служби Сергій Бенца все ще відчував себе радше цивільною людиною, ніж професійним військовим. Він хотів залишитися в армії, але не міг визначитися, де саме продовжити службу. Допоміг випадок: знайомий служив за контрактом в одній із військових частин Нацгвардії, що базувалася в Маріуполі. Саме він запропонував Сергію долучитися до підрозділу.
У березні 2020 року хлопець уперше приїхав до столиці Приазов’я — і місто його приємно здивувало.
“Я ніколи раніше не бував на Донеччині, та й особливого інтересу до неї не мав. Думав, що Маріуполь — це щось депресивне й сіре, на кшталт Луганська. Але побачив зовсім інше місто”, — згадує він.
Сергій зізнається, що через службу не мав багато часу для прогулянок. Та все ж встиг помилуватися фонтанами на площі Свободи, побачити вечірній проспект Миру після реконструкції, побувати в кількох парках і торговельних центрах.
19 червня 2020 року Сергій підписав контракт і розпочав службу на посаді розвідника. Основна робота його підрозділу проходила у прифронтовому Широкиному.
“Зараз це вже не державна таємниця. Ми сканували радіоефір, прослуховували переговори сепаратистів, збирали корисну інформацію та попереджали суміжні підрозділи про можливі обстріли”, — розповідає військовий.
Саме така робота дозволяла заздалегідь виявляти загрози. Наприклад, у 2021 році підрозділ Сергія отримав інформацію про можливу масштабну провокацію. За його словами, російська сторона планувала обстріляти позиції підконтрольних їй формувань із району Новоазовська, а відповідальність покласти на Україну.
“Співробітник ФСБ віддав наказ артилерійському дивізіону, але його відмовилися виконувати. Тоді їм пригрозили відправкою на передову. Також говорили, що на Донбас зайдуть війська зі «стрічки» — так називали кордон між так званими «республіками» та Росією”, — каже Сергій.
Тоді цей сценарій так і не був реалізований. Але події, які розгорталися за лаштунками війни, вже свідчили про підготовку до значно масштабнішого вторгнення. Менш ніж за рік ці плани стануть реальністю, а Сергій Бенца разом з іншими захисниками Маріуполя опиниться в самому епіцентрі великої війни.
Уже з 21 лютого 2022 року обстріли помітно почастішали, згадує Сергій. По позиціях українських захисників били з мінометів, гранатометів і бойових машин піхоти.
23 лютого розвідникам повідомили, що найближчими годинами можливий штурм, і наказали бути готовими.
“Я добре пам’ятаю обличчя хлопців. Вони буквально зблідли. Ми одразу попросили підвезти додатковий боєкомплект і медикаменти”, — каже Сергій.
Уже о 2:30 24 лютого почався масований обстріл.
“До останнього не вірив, що це справді станеться. Але в ефірі пролунали команди на заряджання «Градів», а потім по нас полетіли реактивні снаряди, 152-міліметрова артилерія та 120-міліметрові міни”, — розповідає він.
Канонада тривала до п’ятої ранку. Після такого удару залишатися на розбитих позиціях вже не мало жодного сенсу. Обстріли знищили електропостачання та зв’язок.
“Ми йшли наче поверхнею Місяця: навколо були лише вирви та кратери”, — говорить Сергій.
У Маріуполі, куди прибули розвідники, ще зберігалася ілюзія мирного життя. Попри далеку канонаду, люди стояли на зупинках, поспішали на роботу, купували каву. Але військові вже знали: війна почалася.
“Я зателефонував батькові та запитав, чи все добре у нього з мамою на Харківщині. Він відповів, що так, але дуже гучно вибухає і літають вертольоти. Тоді я сказав йому: «Тату, це війна». Більше ми вже не говорили. Лише листувалися”, — каже захисник і тихо додає: “Поки я був у полоні, він помер. Не дочекався мене”.
За словами військового, повноцінну підготовку оборони почали вже під час російського наступу. Ситуація в Маріуполі, на його думку, від самого початку була катастрофічною.
“На півмільйонне місто біля лінії фронту було близько восьми тисяч бійців. Позиції другої лінії оборони за Водяним виявилися розмінованими”, — каже він.
Сергій Бенца брав участь у боях як на Лівобережжі, так і на Правобережжі Маріуполя. Озираючись на пережите, він називає оборону міста унікальним і надзвичайно жорстким досвідом виживання.
“Ти постійно думаєш, як утримати позицію і зберегти людей. Паралельно треба знайти їжу, бо всі голодні як вовки. Цікаво було й спостерігати, як поводяться різні люди в екстремальних умовах”, — каже захисник.
Особливо яскраво він пам’ятає бої за гуртожиток поблизу заводу “Азовсталь” у квітні 2022 року. Тоді російські війська за будь-яку ціну намагалися прорватися до комбінату, який поступово перетворювався на останню фортецю українського спротиву в місті. Танки безперервно обстрілювали будівлю, і саме там Сергій отримав свої контузії.
Після цього його підрозділ відійшов на територію заводу. Базувалися військові в бункері “Джерело”.
“Це було своєрідне місто під землею. Купа людей, власні правила, своя бартерна економіка. Годували один раз на добу. Щоб отримувати харчування, треба було входити до однієї з бойових груп. Такий собі додатковий стимул”, — згадує Сергій.
Останні рубежі оборони трималися під безперервними авіаударами та майже без продовольства. Сергій розповідає, що однією з найнав’язливіших думок тоді було знайти зв’язок із Великою землею і дати рідним знати, що він досі живий.
Наказ скласти зброю та вийти в полон чоловік сприйняв вкрай болісно.
“Як військовий я чудово розумів, що нічого доброго російський полон не обіцяє. І зараз, знаючи все, через що довелося пройти, можу чесно сказати: тоді я б волів підірвати себе гранатою”, — говорить він.
Перед виходом оборонцям наказали взяти із собою документи та якомога більше особистих речей. Багатьом обіцяли, що полон триватиме не більш ніж кілька місяців.
“Нам казали: три-чотири місяці — і повернетеся додому. Для багатьох це перетворилося на три-чотири роки. Полон — це не лише фізичні катування. Після побиттів організм поступово відновлюється. Найважче — моральний тиск, повна невідомість, відсутність інформації та постійне самопоїдання думками”, — каже захисник Маріуполя.
Як і всі, хто виходив у полон з Азовсталі за наказом командування, Сергій потрапив до Оленівської колонії. Це сталося 18 травня 2022 року.
Побиттів, каже чоловік, спочатку не було — лише нескінченні обшуки та перевірки. А от у Горлівській колонії, куди його з іншими бранцями етапували після теракту в Оленівці, почалися справжні катування.
Уже в автозаку інспектори запитали, чи є серед полонених бійці “Азову” або військової частини НГУ 3057. Сергій зізнався, що служив саме там, і його одразу попередили: бити будуть особливо жорстоко.
“Коли виводили перших хлопців, я почув характерні звуки ударів. Чомусь подумав, що по людях стріляють із травматичної зброї. Коли дійшла черга до мене, зрозумів: людей просто ставлять обличчям до машини й забивають кийками”, — згадує захисник.
Того дня йому вибили зуби, а потім ще раз жорстоко побили гумовими кийками по спині та ногах. Криваві уламки зубів він виплюнув уже дорогою до барака.
У Горлівській колонії Сергій Бенца провів два роки. За цей час він дізнався, що за невивчені радянські пісні можуть побити гумовими палицями або змусити присідати по 200–300 разів. Особливо тяжкий період почався в листопаді 2023 року, коли до колонії прибув ростовський спецназ.
“Три дні вони придивлялися до нас. Ми поводилися максимально тихо, щоб не провокувати. Але потім просто почали приходити на ранкову зарядку і без жодної причини бити людей”, — каже він.
Побиття очікували на військовополонених під час входу до їдальні та виходу з неї. Спецпризначенці розбивали бранцям голови, ламали руки, застосовували проти них газові балончики, розпилюючи газ просто в їдальні, та били електрошокерами.
“Підтримкою в той час були друзі поруч. Ми збиралися разом, вчили англійську мову, жартували, грали в різні словесні ігри. Хлопці розповідали про свої цивільні професії або пригадували сюжети комп’ютерних ігор”, — згадує розвідник.
Пережити досвід полону допомогли також патріотичні переконання та знання української історії, додає чоловік.
“Щоранку, коли заправляв ліжко, подумки читав “Молитву українського націоналіста” та наспівував гімн України. Пригадував, що багато українських діячів пройшли через неволю і переживали ще важчі випробування. Пройти через російські тюрми — це, на жаль, щось дуже національне”, — говорить Сергій.
Пів року в Кіровській колонії, куди Сергія етапували після Горлівки, чоловік згадує як своєрідну “базу відпочинку”. Втім, і там вистачало своїх проблем.
“Так, побиттів не було. Але потрібно було постійно прибирати барак і чекати перевірок. Через це майже не дозволялося перебувати всередині. Саме тоді почалися серйозні проблеми зі шлунком, а до туалету доводилося проситися постійно. Зрештою я просто перестав їсти хліб і схуд ще більше”, — розповідає він.
У грудні 2024 року Сергій Бенца потрапив до списку військовополонених, яких етапували вглиб Росії — до СІЗО міста Орськ в Оренбурзькій області. Тоді серед полонених ходили чутки, що це буде не етап, а обмін. Тим паче адміністрація колонії в Кіровському наказала взяти мінімум речей і навіть дозволила вдягнути піксельну форму.
Лише коли полонених, серед яких були й знайомі Сергію побратими, завантажили у вагон, сумніви розвіялися. Це був черговий етап до нового місця утримання. Попри розчарування, Сергій намагався не втрачати оптимізму. Підбадьорював товаришів і жартував, що бодай зміниться краєвид за вікном.
“Конвоїри намагалися приховати, куди саме нас везуть. Але коли ми прибули на місце, я побачив у відкрите вікно величезний напис: “I love Орськ”, — згадує захисник Маріуполя.
На диво, “прийомка” в місцевому СІЗО виявилася не такою жорстокою, як у попередніх місцях неволі.
“На допиті, звісно, побили й почали питати про позивний. У мене його не було. Чомусь у справі написали «Олег»”, — усміхається Сергій.
Пересуватися територією СІЗО полонені мали лише в так званій “позі дельфіна”: руки підняті за спиною, а голова опущена майже до пояса. Під час медичного огляду та зважування Сергій дізнався свою вагу — лише 47 кілограмів.
“Фізично в Орську знущалися не так сильно. Більше тиснули психологічно. Постійно повторювали, що України більше немає. Вмовляли підписати відмову від обміну. Змушували вчити молитви старослов’янською мовою”, — розповідає він.
Полоненого постійно переводили з камери в камеру. У деяких було настільки холодно, що люди майже безперервно хворіли. Окремим випробуванням для Сергія стали кілька місяців у двомісній камері. Цей досвід він згадує як один із найважчих за весь час полону. Гіршим, каже, може бути хіба що карцер.
“Ти бачиш людину цілодобово і дуже швидко починаєш знати про неї абсолютно все. Можеш передбачити кожне слово. Мій співкамерник загалом був хорошим хлопцем, пройшов пекло боїв у Кринках. Але він був повністю аполітичним. Через це нам було непросто знайти спільну мову”, — говорить Сергій.
У 2025 році на захисника намагалися сфабрикувати кримінальну справу. Але він витримав тиск і відмовився обмовляти себе.
“Спочатку допит проходив спокійно. Я стояв у кутку обличчям до стіни та відповідав на загальні запитання. Потім співробітник ФСБ почав бити мене спецзасобами й ногами. Душив і кричав, щоб я дивився йому в очі. Мабуть, хотів побачити страх”, — згадує Сергій.
Коли закривавлений військовополонений лежав на підлозі, співробітник ФСБ запропонував йому взяти на себе провину за будь-який злочин.
“Просто так. За що завгодно. Сказав, що йому від цього буде кращий показник і премія. Я відмовився. Після цього отримав ще кілька ударів”, — говорить Сергій.
6 травня 2025 року в СІЗО проводили масштабний обшук. Такі заходи зазвичай тривають годинами, а військовополонених у цей час змушують сидіти навпочіпки. Тому Сергій здивувався, коли його несподівано викликали на допит. Ще більший подив викликало те, що співробітник ФСБ був без балаклави.
“Він представився тим самим ім’ям, що й президент України Зеленський, і запитав, чим я можу їм допомогти. Я скорчив із себе дурника та відповів, що грошей не маю. Потім він заговорив про обмін. Я запитав, чи поїду на нього. ФСБшник відповів: «Можливо»”, — згадує Сергій.
8 травня бранцю наказали підстригтися, помитися та знову пройти зважування. Виявилося, що він уже важить 50 кілограмів. Також довелося заповнювати якісь папери. Співкамерники почали підбадьорювати його та переконувати, що цього разу все справді схоже на обмін.
“Це була страшна дорога. На 80 відсотків я був упевнений, що їду додому. Але завжди треба залишати місце для сумнівів, щоб потім не розчаруватися”, — говорить він.
За кілька діб дороги Сергій зміг поїсти лише раз. Та й то довелося робити це із зав’язаними руками та очима. Але це все були фінальні іспити перед омріяною волею.
Через білоруський Гомель захисник з групою інших бранців зрештою потрапив до шпиталю на Чернігівщині. Саме там розпочався його шлях реабілітації після майже чотирьох років російського полону.
Сергій Бенца згадує мить, коли він знову опинився на українській землі. Тоді, каже чоловік, його переповнювало щастя.
“Голова була наче ватна. Я дивився на написи «Швидка допомога» і радів уже тому, що вони написані українською мовою. Зробив глибокий вдих і сказав собі: «Я вдома»”, — згадує звільнений з полону захисник.
Проте на волі Сергія чекали й болючі новини. Окрім звістки про смерть батька, він дізнався про зраду дівчини, з якою після цього вже не зміг продовжувати стосунки.
“Загалом головою я досі десь у 2022 році. Дивуюся цінам і дітям, які за час війни встигли стати блогерами-продавцями з багатотисячною аудиторією. Дивує, наскільки роботизованою стала війна. Тішить ставлення людей, повага до ветеранів, хвилина мовчання за загиблими”, — розмірковує він.
Сергій зізнається, що досі має проблеми зі сном. Жартує, що “кукуху” ще доведеться серйозно ремонтувати, адже часто прокидається о третій-четвертій ранку і замість сну йде тренуватися до спортзалу або просто гуляє територією санаторію, де проходить реабілітацію.
Зараз головним завданням для себе чоловік бачить відновлення здоров’я. Втім, думки про майбутнє не відкладає: хоче або повернутися до строю, або створити власну справу. Йдеться про спільноту, пов’язану з новітніми технологіями, штучним інтелектом та підтримкою стартапів. А поки Сергій почав працювати над книгою про досвід полону та способи зберегти здоровий глузд у найважчих обставинах.
“Зараз я проходжу реабілітацію і хочу повернутися в суспільство нормальною людиною, а не тією, якої будуть боятися”, — каже Сергій наостанок.
Раніше ми розповідали історію прокурора Романа Рузавіна, який пройшов війну і полон, а після звільнення не лише почав відновлювати власне життя, а й став допомагати іншим ветеранам.