Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Юрист, прокурор, поет, військовополонений. Роман Рузавін міг будувати спокійну кар’єру, але обрав службу державі. Він пішов у ЗСУ простим солдатом, потрапив у російський полон і пройшов через катування, голод та роки неволі. Після звільнення він не лише почав відновлювати власне життя, а й став допомагати ветеранам.
Роман Рузавін народився у Луганську в 1975 році. Школу закінчив у 1992 році — відмінником не був, але старанністю й наполегливістю вирізнявся серед однолітків.
Свій волелюбний характер Роман проявив ще у юності.
“То був час, коли розпадався Радянський Союз. Дух свободи витав у повітрі ще з 1988 року, і я ним дихав. Уся молодь тягнулася до цього — всупереч «мудрим і поважним». У комсомол мене, до речі, не взяли через морально-етичні оцінки. Не сподобався одній учительці”, — розповідає Роман.
У його характері поєднувалися жага до знань і внутрішнє бунтарство. У 1990 році він разом із товаришем задумав вивісити на школі український прапор.
“Можна було б прикрасити історію й сказати, що ми це зробили. Але це було б неправдою. Намір був, та так і залишився лише наміром”, — з усмішкою згадує Роман.
Студентські роки Романа припали на перші роки незалежної України. Він навчався у Харківській національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого і згадує, як буквально п’янів від усвідомлення власної молодості, сили та відкритих можливостей.
“Я був частиною великого живого міста, де вирували життя й енергія 150 тисяч молодих людей, і навчався в одному з найкращих вишів країни. Навколо мене були творчі, активні, мислячі люди”, — говорить Роман.
Юнак захопився театром. Від 1995 року вечорами він відвідував Харківський Будинок актора — місце, де збиралася творча молодь. У колі поетів, письменників, художників і музикантів почав писати й сам. Його перші вірші були про кохання, молодість, внутрішні переживання та красу життя.
Та вдень Роман повертався до іншої своєї пристрасті — юриспруденції. Він чітко бачив свою майбутню мету — роботу в прокуратурі.
“Я з дитинства хотів, щоб усе було справедливо. Звучить трохи ідеалістично, але це правда. Я хотів стати прокурором насамперед для того, щоб допомагати людям, захищати їхні права від різних негідників — чи то в міліції, чи в комунальних службах, чи в приватних структурах. Хотілося, щоб всім просто було легше жити”, — пояснює Роман Рузавін.
Роман навчався на бюджеті, а отже за тодішніми правилами після випуску мав відпрацювати на державу там, куди його скерують. Тоді це називали розподілом кадрів. Першим місцем роботи молодого фахівця став Міловський район Луганської області — самісінька північ регіону, майже впритул до російського кордону.
“У перший день, коли я туди їхав, сталося щось дивне. Я побачив сонячне затемнення. Птахи замовкли, світ навколо став сірим, тривожним, непривітним. Може, це й був дурний знак. А може, й ні”, — говорить Роман.
Так почалася його прокурорська кар’єра. Теорію довелося швидко змінити практикою. На вірші й творчість часу залишалося все менше. Робочий день починався о дев’ятій ранку, а завершитися міг о десятій чи навіть одинадцятій вечора.
“Прокурорів лише четверо на весь район. Чергування тижнями, виїзди на будь-які виклики. Грошей лопатою не гребли, зате виїжджали і на вбивства, і на тіла хворих на туберкульоз”, — згадує Роман.
Кар’єрними сходами він пройшов шлях до звання підполковника, а згодом перевівся до Луганська.
Там чоловіка застали буремні події 2014 року.Тоді він не зрадив Україну, хоча атмосфера навколо ставала дедалі агресивнішою. Проросійськи налаштовані мешканці влаштовували для прокурорів “коридори ганьби”, виходили на мітинги, громили державні установи та нищили майно.
Роман виїхав із фактично окупованого міста й продовжив службу у Біловодську, а згодом — у Сіверськодонецьку. Із 2016 року працював у відділі розгляду скарг та звернень громадян. Так тривало до 2021 року.
Роман Рузавін зізнається: думки піти до війська виникали в нього й раніше. Але вирішальним фактором стала реформа прокуратури, яка різко змінила його життя. Тоді він ухвалив рішення вступити до армії.
Роман підписав контракт із 53 окремою механізованою бригадою ЗСУ. Підполковнику довелося знову починати знизу — стати солдатом і пройти курс молодого бійця нарівні з усіма.
“Будучи вже немолодим дядьком, бігав у бронежилеті з автоматом. Обіцяли, що мої юридичні знання використовуватимуть за фахом. Але в реальності бувало по-різному”, — говорить Роман.
У полон захисник потрапив під час оборони Волновахи у лютому 2022 року. Українські сили намагалися вирватися з оточення, але Романові не пощастило — він потрапив до рук окупантів.
Спочатку полоненого привезли до Старобешевого. Там був перший допит і камера два на два метри, куди набили десятки людей. Потім його етапували до донецького Управління у боротьбі з організованою злочинністю — установи, яку окупанти перетворили на одну зі своїх катівень. Роман згадує: це місце справляло моторошне враження навіть за мірками війни.
“Я бачив, яких жорстоко побитих людей приводили до камери, тому сказав, що я просто юрист. Мабуть, це мене й врятувало — не били так, як багатьох інших. Уже пізніше я зізнався, що є солдатом ЗСУ та колишнім прокурором. Пощастило — мене лише коротко допитали”, — розповідає він.
Далі були камери Оленівського дисциплінарного ізолятора, побиття гумовими кийками, удари по ребрах і п’ятах. Саме там на одному з допитів Романа вперше запитали, чому він не залишився служити так званій “народній республіці”. Чоловік відповів коротко: він давав присягу українському народові й міняти її не збирається. Тоді йому просто пригрозили, та фізичної розправи не було.
“А далі було місце, яке лякало мене найбільше. І недарма. Це було Донецьке СІЗО”, — з важким зітханням пригадує чоловік.
Умови утримання там були тяжкими: антисанітарія поєднувалася з постійними побиттями та катуваннями електричним струмом. Відомо й про офіційно зафіксовані смерті серед в’язнів.
“Це підвал, півтора метра під землею. Камера розрахована на вісім людей, а тримають двадцять п’ять. Бачиш лише маленький клаптик неба через вузьке віконце та жирних горобців на колючому дроті. На сніданок — три ложки порожньої каші, на обід — десять. Те, що можна назвати м’ясом, — раз на тиждень. Води майже немає, пити доводилося з бачка унітаза, а влітку, як особливу форму знущання, давали солоні огірки”, — розповідає Роман.
Здоров’я бранця стрімко погіршувалося. На ногах з’явилися виразки, вага танула. Згодом його перевели до медичної камери — там умови були трохи кращими, принаймні майже не було фізичного насильства.
У жовтні 2022 року Романа та частину полонених із Донецького СІЗО етапували до Горлівської виправної колонії.
“Нам влаштували «теплий прийом». Після побиття я чотири дні не міг ні сидіти, ні лежати. Гематоми були по всьому тілу”, — згадує він.
Один із наглядачів дізнався, що Роман колись працював у прокуратурі, і почав бити його особливо жорстоко — металевою лінійкою по ногах і сідницях, шлангом по обличчю.
У колонії Роман провів понад півтора року. Виживати допомагали книжки з місцевої бібліотеки та творчість. Там він знайшов коло людей, які теж писали вірші. Їхні тексти народжувалися з “полоненої буденності” — голоду, страху, пам’яті, надії. Один зі своїх віршів Роман написав, почувши новину про збиття літака з українськими полоненими. Серед загиблих був і його знайомий.
Влітку 2024 року Романа раптово перевезли до Торецької колонії — українські війська наближалися, полонених евакуювали поспіхом, під звуки канонади.
Нове місце, згадує чоловік, лякало його до тремтіння. Та, на диво, умови там виявилися найм’якшими з усіх, через які він пройшов. Навіть у перший день не було звичних побиттів та принижень. Обшуки проводили радше формально.
Щоправда, це тривало недовго. Під час чергових ротацій спецназу полонених почали змушувати бігти до їдальні, зігнувшись навпіл, а на вході — бити “для профілактики”.
Окремим випробуванням для Романа стала розмова з одним із оперативних співробітників колонії. Йому поставили те саме запитання, що колись в Оленівці: чому не залишився жити й працювати в окупованому Луганську.
Роман відповів так само — спокійно, ввічливо, але твердо. Сказав, що присягу дають лише раз у житті. І свою він дав українському народові.
Опонент вибухнув люттю.
“Він почав кричати, розмахувати руками. Питав, чи люди з Луганщини та Донеччини для мене — бидло. А потім почав бити кулаками по обличчю, повторюючи, що він офіцер. Дев’яносто кілограмів проти моїх шістдесяти двох”, — пригадує чоловік.
У квітні 2025 року Романа запитали, чи бажає він потрапити на обмін. Попри те, що батьки та колишня дружина з дітьми залишилися в окупації, відповідь для нього була очевидною. Своє майбутнє він бачив лише на підконтрольній території.
19 квітня 2025 року Роман Рузавін нарешті вийшов на волю. Але дорога додому виявилася непростою.
Із Торецької колонії полонених вивезли автозаком до ростовського аеропорту, попередньо відібравши всі особисті речі, зокрема й зошит із віршами. В аеропорту довелося годинами чекати, поки привезуть інших військовополонених із різних куточків Росії. Повільно, але без побиттів, почалося завантаження в літак.
“Тоді я вирішив, що це останній іспит. Якщо виживу — далі все буде добре”, — пригадує чоловік.
Руки зв’язали за спиною, очі замотали ізоляційною стрічкою. Колону з пів сотні людей посадили на вузькі незручні лави у вантажному літаку й повезли у бік Москви. Там знову довелося чекати інших, кого готували до обміну.
“Уночі було дуже холодно. На мені — лише футболка й зоновський кітель, а температура в металевому ангарі майже нульова”, — говорить Роман.
Зрештою літак вилетів. Приземлення — на території Білорусі. Сам обмін відбувся на кордоні в Чернігівській області.
“Коли ми вже їхали зі шпиталю до місця реабілітації на Вінниччині, нас зустрічали люди з прапорами. Вони махали руками, плакали. І від цього плакати хотілося всім. Саме тоді я остаточно зрозумів: я пройшов цей шлях”, — каже він.
Після повернення Роман розпочав процес звільнення з армії. Каже, що це був окремий непростий етап, ускладнений бюрократією, нескінченними рапортами й формальностями. Деякий час йому навіть довелося перебувати у резервній частині та нести наряди як звичайному військовослужбовцю. Потім була ВЛК, яка розтягнулася на кілька місяців і вимагала поїздок до Одеського шпиталю.
Коли все це залишилося позаду, Роман нарешті зробив те, на що раніше бракувало часу й грошей, — поїхав мандрувати. Звільнений із полону військовий уже побував у Чехії, Нідерландах, на острові Крит.
“Навіть був у Гаазі. Щоправда, поки що не як свідок на міжнародному трибуналі”, — жартує він.
Хоч остаточно проблеми зі здоров’ям не зникли, Роман повернувся до роботи. Як приватний юрист він нині допомагає ветеранам і військовим. Зокрема, його звільнені з полону побратими можуть звертатися до нього за безкоштовними консультаціями.
Як і багато переселенців, Роман починав життя з нуля й потребував житла. Але нещодавно Луганська обласна військова адміністрація компенсувала йому 95% вартості квартири в Києві. Оселя ще потребує ремонту, проте головне питання вирішене.
Шлях реабілітації після полону у кожного свій. Для Романа Рузавіна опорою завжди була християнська віра — і під час війни, і в неволі, і тепер.
Він говорить, що нині вже здійснилося майже все з того, про що він просив Господа в тісних камерах і бараках. Чоловік відвідує храм, спілкується зі священнослужителями й не приховує: саме віра допомагала йому не втратити внутрішній стрижень у найтемніші періоди життя.
“Часто кажуть, що церква далека від народу. Але це не так. Я бачу, як там моляться за Україну, за її воїнів, за всіх загиблих, зниклих безвісти та військовополонених. Кажуть, кожному буде по вірі його. Кожен із нас несе свій хрест. Так само його несе й наша країна. Несе з честю, гідністю — і розквітне з новою силою. Я особисто вірю, що ми все здолаємо”, — каже Роман Рузавін.
Раніше ми розповідали історію бойового медика з Маріуполя Олександра Наговіцина. Він пройшов полон, але після повернення не залишив медицину. Сьогодні він бореться за відновлення поранених військових.