Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
У дитинстві він збивав коліна й ламав руки, бігаючи гаражами, у юності — вивчав медицину та мріяв стати військовим лікарем. Реальність здійснила мрію жорстоко: замість далеких місій — Маріуполь, замість романтики служби — палаючі танки, операції під обстрілами, полеглі друзі та російський полон.
Олександр Наговіцин пройшов крізь оточене місто, Оленівку та неволю, але після повернення не залишив медицину. Сьогодні він бореться за відновлення поранених військових, добре знаючи ціну життя, втрати та другого шансу.
Олександру Наговіцину зараз 33 роки. Він народився й виріс в Одесі, там само закінчив школу. Та справжня свобода починалася влітку — коли міське життя змінювалося селом на березі Хаджибейського лиману, де жила бабуся.
“Шалене дитинство! Перед першим класом зламав ліву руку, після третього — праву ногу. І так майже кожного літа… Постійно збиті коліна, вилазки по гаражах, синці, подряпини. Типове дитинство хлопця дев’яностих”, — з усмішкою згадує Олександр.
Втім, була одна риса, яка помітно вирізняла його серед однолітків. Олександра майже не приваблювали спокуси “дорослого життя”. Натомість його захоплював спорт і дисципліна власного тіла.
Спочатку було тхеквондо. Потім — марафонський біг, виснажливий і впертий, як спосіб перевірити межі власної витривалості. У студентські роки до цього додався бодибілдинг, і стара підвальна “качалка” поступово перетворилася на другу домівку.
“Я не почав пити чи палити в підлітковому віці. Курити почав аж у двадцять дев’ять”, — усміхається Олександр.
Постійні травми, спортивна впертість і звичка розуміти власне тіло створили дивну, але закономірну комбінацію. Саме тому ще у десятому класі Олександр вирішив: він стане лікарем. Так почався його шлях — непростий, та водночас захопливий.
Медицина захопила Олександра рано і, схоже, остаточно. Спершу був медичний коледж — він обрав фах фельдшера, професію, де рішення нерідко доводиться ухвалювати швидше, ніж встигаєш злякатися. Потім — Одеський медичний університет.
Амбіції вели далі — туди, де вищі вимоги, жорсткіший вишкіл і більша відповідальність. Олександр перевівся до столичної Української військово-медичної академії. Саме там у 2018 році він ухвалив рішення, яке визначило його подальший шлях, — підписав контракт зі Збройними силами України.
“Знаєте, я завжди мріяв стати військовим лікарем. Мрійте обережніше… Думав: вийду на кораблі в море, ганятиму піратів, помандрую Лівією, повоюю десь у Конго — тільки не в Україні”, — говорить він.
Молодого фахівця майже одразу прикомандирували до 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Тоді морпіхи тримали рубежі на сході країни, виконуючи бойові завдання в зоні АТО-ООС. Для Олександра медицина перестала бути просто професією. Вона стала службою там, де між життям і смертю іноді лежать лічені хвилини.
Та, як згодом виявилося, цей досвід був лише підготовкою. Справжнє випробування прийшло з повномасштабною війною.
Підрозділ Олександра виконував завдання поблизу Маріуполя — на ділянці між Талаківкою та Водяним. Медик пригадує: перші поранені від сутичок із ворожими ДРГ та ударів важкої артилерії з’явилися ще за два дні до офіційного початку вторгнення. Але ранок 24 лютого врізався в пам’ять назавжди.
«Для мене повномасштабна війна почалася дуже бурно. Спочатку я навіть не усвідомив, що відбувається… А потім замість ранкової кави вже витягував побратимів із палаючого танка», — згадує Олександр.
Їхній підрозділ опинився майже в оточенні. Горіла техніка. Повітря розривали вибухи. Українські оборонці відповідали мінометним вогнем, намагаючись стримати натиск окупантів.
У ті години діяти доводилося значно ширше, ніж передбачає будь-яка посадова інструкція. Олександр надавав допомогу пораненим, витягував людей з-під вогню, а за кілька хвилин уже подавав боєприпаси мінометним розрахункам і допомагав організовувати відхід углиб міста. На війні медик дуже швидко перестає бути лише медиком, каже він.
Маріупольський гарнізон стрімко опинився в кільці. Почалася виснажлива кругова оборона — безсонні ночі, де тривога не вимірювалася сиренами, а жила в тілі щосекунди.
Вже на третій день, пригадує Олександр, зникло електроживлення, а заразом і частина й без того крихкої стабільності. Треба було постійно шукати, де підзарядити радіостанції, чим заправити генератори, як утримати зв’язок із зовнішнім світом.
Але для бойового медика війна ставила й інші питання. Чим лікувати поранених, яких щогодини ставало більше? Де взяти обладнання? Як врятувати людину, коли навіть медицина починає програвати?
«Не вистачало реанімаційного обладнання, апаратури, що замінює роботу нирок. Не вистачало рук. Та й узагалі — не вистачало всього: денного світла, їжі, нормальної комунікації. Все котилося в тартарари», — пригадує Олександр.
Кожен день у заблокованому Маріуполі нагадував кадри воєнного трилера, тільки без права на другий дубль. Евакуація під шквальним вогнем. Порятунок поранених. Іноді — навіть прийняття пологів серед хаосу великої війни.
Окремі епізоди врізалися в пам’ять особливо гостро.
“Під час одного з виїздів уламками нам пробило одне колесо «евака», потім друге. Поряд лягали пакети «Градів», а я бігав по будинках і допомагав цивільним, поки водій лагодив машину”, — розповідає медик.
Але навіть найдосвідченіший лікар не може завжди перемагати смерть. Маріуполь був усіяний тілами загиблих.
“Найважче — це смерті дітей. Постійно були акубаротравми (контузії, — ред.) у військових. Бували й випадки «шизи» — коли в хлопців просто зривало психіку. Вони втрачали орієнтацію в просторі й часі, плакали, погрожували підірвати гранату разом із собою та іншими”, — говорить Олександр.
Навіть зараз, каже він, не минає й дня без згадки про полеглих друзів. У реаліях кругової оборони, без повноцінних операційних, без достатньої кількості ліків і обладнання, врятувати всіх було неможливо.
Вистояти й ухвалювати рішення у ситуаціях, де помилка коштувала життя, допомагали не лише власні навички, а й довіра, каже Олександр:
“Я прибув у підрозділ за пів року до повномасштабного вторгнення. Знайомився з хлопцями, заробляв авторитет. І працював не сам. Поруч був сержант із позивним «Вітамін». Без нього я б не впорався”.
Олександр Наговіцин брав участь в евакуації поранених із заводу Ілліча до Азовсталі. А коли сталася трагічна переправа, три доби провів під мостом — витягував із річки вцілілих і надавав допомогу тим, хто ще мав шанс вижити. Саме там його накрило ударом авіабомби. Він зазнав контузії.
“У вухах дзвенить досі”, — говорить співрозмовник і ледь усміхається.
“Я не вважаю це полоном. Я виконував наказ президента. Ми виходили із заводу в травні з високо піднятою головою”, — говорить бойовий медик.
Для Олександра неволя почалася з Оленівської колонії. Згодом, у жовтні 2022 року, його етапували до СІЗО Старого Оскола. Відстань між ним і домом вимірювалася не лише кілометрами, а й глухими стінами, колючим дротом та інформаційним вакуумом.
“Найважчим була навіть не фізична сторона. Найважче — повна безпорадність. Я не знав, що з моїми рідними. Не знав, чи живі, чи в безпеці”, — згадує він.
Російська система працювала методично: ізоляція, психологічний тиск, спроби зламати реальність. Полоненим нав’язували чужу картину світу, годували брехнею та страхом.
“Казали, що вже взяли Одесу. Що на 9 травня будуть там ґвалтувати наших дівчат. Намагалися промити мізки”, — говорить Олександр.
Та навіть у середовищі, створеному для руйнування людини, знаходилося місце для того, що росіяни так і не змогли відібрати — побратимства.
Людей, з якими ділив камери й табори, Олександр називає одними з наймудріших і найдобріших у своєму житті.
“Вони додали мені віри в себе. Повторювали: ми всі повернемося в Україну. І я чекаю їх усіх”, — каже звільнений з полону захисник Маріуполя.
Олександр розповідає: окупанти особливо активно фабрикували кримінальні справи проти бійців полку “Азов” та командування 36 бригади морської піхоти. Проти нього окрему справу не “шили”, але привід для насильства знаходили регулярно.
“Мене постійно били за те, що я нібито кастрував полонених росіян. Цього я, звісно, не робив. Бо я лікар. Моє завдання — рятувати життя”, — говорить він.
В Україну Олександр Наговіцин повернувся під час обміну 10 квітня 2023 року.
“Повірив я лише тоді, коли в автобус зайшли представники Координаційного штабу та СБУ. Вони сказали: все закінчилося, хлопці, ви вдома”, — згадує він цю мить.
Свобода, про яку він думав довгі місяці неволі, прийшла не одразу — спочатку як обережна підозра, майже заборонена надія. За кілька днів до обміну замість звичних обшуків із побиттями, яких бранці чекали як неминучого лиха, до камери несподівано зайшли медики. Без криків, без ударів, без принижень. Для полонених це вже здавалося чимось майже неприродним.
Але повірити в обмін було важче, ніж витримати черговий етап. Олександр каже: у полоні швидко вчишся не довіряти хорошим новинам. Надто часто росіяни влаштовували фейкові обміни — людей виводили, давали їм надію, а потім повертали назад у камери.
І все ж віра пробивалася крізь страх.
Із п’ятниці насильство проти військовополонених раптово припинилося. Тому вихідні Олександр провів за незвичним заняттям: намагався запам’ятати телефонні номери близьких своїх співкамерників, їхні імена, прохання, повідомлення, які треба буде передати, якщо раптом пощастить вирватися.
Диво сталося. Олександр Наговіцин знову ступив на вільну землю.
“Спочатку була ейфорія. Хотілося повернутися до служби. Але ближче до медицини, до хлопців, які пройшли те саме. Проте з моїми травмами спочатку треба було проходити реабілітацію, а потрібних умов у моєму місті не було”, — говорить він.
Саме тоді народилася нова мета. Олександр вирішив: в Одесі він займатиметься медичною реабілітацією військових професійно — впроваджуючи підхід “рівний — рівному”, де допомагає не лише дипломований фахівець, а й людина, яка сама пройшла крізь війну й полон.
Він здобув додаткові знання, спробував працювати в одному зі шпиталів. Але керівництво закладу, за словами Олександра, повелося з ним несправедливо. Деталі він воліє не розголошувати. Але замість того, щоб мовчки піти, вирішив боротися до кінця — і звернувся до суду. Каже: після війни та полону він перестав миритися з тим, що вважає неправильним.
На свободі Олександр Наговіцин уже три роки. Сьогодні він працює лікарем фізичної та реабілітаційної медицини та очолює відділення у реабілітаційному центрі. Після фронту, оточення й неволі він знову щодня працює там, де точиться інша боротьба — за рух, за функціональність, за повернення людини до життя.
“Я завжди готовий допомагати своїм хлопцям. Особливо тим, хто пройшов той самий шлях, що і я. Робота з пораненими військовими мене не тригерить. Я знаю, що вони пережили пекло на землі, бо сам дотичний до цього. І тому знаю, як із цього пекла витягувати — надати допомогу або скерувати туди, де можуть допомогти краще”, — говорить Олександр.
Іноді його робота виходить далеко за межі медицини. Часом доводиться бути не лише лікарем, а й провідником назад у цивільне життя — допомагати ветеранам знайти роботу, повернути відчуття потрібності, заново “зібрати себе” після фронту.
Та це, каже він, часто не менш складно, ніж лікування.
Олександр переконаний: система супроводу ветеранів має працювати на повну силу. Потрібно пояснювати роботодавцям специфіку спілкування з людьми, які мають бойовий досвід, налагоджувати діалог із цивільним сектором, вчити суспільство розуміти тих, хто повернувся з війни. Бо реабілітація військового — це зовсім інший світ.
“Дев’яносто відсотків наших розмов — про армію. У хлопців є свої завдання, свої цілі. Багато хто прагне повернутися до строю. Інші розуміють, що без служби просто не зможуть утримувати родину. Це дуже важко морально”, — говорить співрозмовник.
Весь його вільний час зараз займають навчання, практика й постійне вдосконалення навичок. Олександр добре знає ціну помилки: неуважність, неправильне рішення або навіть дрібна похибка можуть коштувати пацієнту надто дорого.
“Медики мають пам’ятати: ми боремося не лише з агресором. Ми боремося зі смертю. І я знаю, що зі смертю боротися складніше”, — каже звільнений із полону бойовий медик.
Раніше журналісти Вільного Радіо зібрали хронологію 86-денної оборони Маріуполя й розповіли, як українські захисники билися за місто.