У ці дні 6 років тому болем усієї країни було Дебальцеве — повторна окупація міста, втрати, евакуації. Зараз вже важко подумки не пов’язувати назву цього міста з війною, але ж у нього була багата історія. Андрій Бондарчук був мером Дебальцевого у 2006-2010, зараз живе та працює у столиці, має три вищі освіти, одна з яких — історична. Це його розповідь про довоєнне минуле та сучасні втрати міста.
Дебальцеве має висоту 343 метри. Я завжди жартував, що владний кабінет Дебальцевого найвищий в Донбасі. Але це дійсно так, за географією це висота Яремче.
На початку 20-х років 20 століття на одному з планів планувалося зробити утворення адміністративне — об’єднання Луганщини і Донеччини. І столицею планувалося зробити Дебальцеве, тому що воно рівно посередині між Донецьком і Луганськом. Навіть почали будувати фундамент Будинку рад. Був також такий дослідник Лутугін, на честь нього ще назвали місто на Луганщині, він досліджував наші корисні копалини. В світі не знайдеш такого місця, де на такій території 60 корисних копалин будь-якого виду. Він в Дебальцевому базувався і їздив досліджувати весь Донецький кряж.
Місто було одне з передових по показниках промисловості серед 28 міст обласного значення Донецької області. По промисловому виробництву місто дорівнювало Івано-Франківську, обласному центру. Там був завод з ремонту металургійного обладнання, його ще в кінці 19 століття бельгійці побудували. В Дебальцевому було дуже потужне підприємство “Шельф”, яке виготовляло більше половини всіх бензинових колонок для автозаправок всієї України. В них було сучасне обладнання, дороге, з Європи, високі зарплати, вони на замовлення навіть робили авторські заправки — у вигляді літака чи підводного човна.
Залізничний вокзал у Дебальцевому — єдиний у своєму роді, пам’ятка архітектури. Про нього Чєхов писав, що по залізниці з Таганрога на Харків це головний “шарик”, він так писав — “шарик”. 30 років тому 18 тисяч людей працювали на Дебальцівському залізничному вузлі, коли я був мером, працювали 9,5 тисяч. Таких було два в колишньому СРСР. Це найбільший залізничний вузол в України і третій був у Європі. Це були залізничні ворота Донбасу. Дебальцеве навіть в найтяжчі роки не було дотаційним, зборів вистачало, щоб не брати дотації з державного бюджету.
Зараз це все — історія.
Дебальцеве виховало понад 30 майстрів спорту з плавання, була школа, басейн “Локомотив” працював весь рік. Є такий спорт “охота на лис” — спортивна радіопеленгація. В кінці 70 років спортсмени з Дебальцевого стали чемпіонами колишнього СРСР.
Місто було дуже зеленим. Одна людина, яка літала на гелікоптері над Дебальцево, казала, що посеред степу (виглядає, як степ, хоча ми розуміємо, що це пагорби, балки, кургани) місто виглядало як оаза. Оці 24 квадратних кілометри степу і оаза зелені, яку люди як місто заселили в середині 19 століття. До цього теж були поселення, Іллінка, власне на честь Іллі Дебальцова. Ще місто цікаве своїм кліматом, якщо хтось хотів “шматочок” зими, треба було їхати в Дебальцеве. Через висоту завжди було холодніше на 1-2 градуси, ніж в Донецьку чи Бахмуті. Якщо Світлодарськ на 100 метрів нижче, то в Світлодарську може бути сонячно, а в Дебальцевому іде сніг. Хоча це буквально відстань 18 кілометрів.
В самому місті 287 багатоквартирних будинків, 220 зруйновані. З 5 тисяч будинків приватного сектора 1 200 були зруйновані. Була музична школа — пряме влучання снаряду, було пряме влучання “Граду” в шосту школу, було пряме влучання в виконком, в міський суд. Досі виконком Дебальцевого не використовують за призначенням. Окупаційна адміністрація знаходиться в колишньому Будинку дирекції залізничних перевезень. Підприємство “Шельф” було повністю зруйноване. Східні райони міста зазнали найбільших руйнувань. Ринок, Палац культури залізничників був гарний, його повністю зруйнували. Якщо б незалежні міжнародні організації, такі як ОБСЄ, зайшли в Дебальцеве і описали всі злочини країни-агресора, я думаю, там би не на одну Гаагу напрацювали.
В мене залишилися там знайомі, звісно, не можу розкривати їхні імена, щоб не наражати їх на небезпеку. Там не залишилось економіки, усе зруйновано — одна з причин, чому там неможливо жити. По-друге, там немає законної влади, ти можеш просто зникнути і тебе ніхто не захистить. Там майже немає роботи. Працювати в захопленому місті — це те саме, що поїхати в ГУЛАГ працювати. Яка там зараз атмосфера — це порожнє місто. Безпосередньо в Дебальцевому було 7 шкіл. Зараз вони не можуть один випускний клас зібрати, щоб його показати. З 7-ми шкіл. Люди звідти виїхали, там є відсотків 20-25, це люди похилого віку. Місто як місто припинило своє існування після захоплення. Це просто “дєрєвєнька”. Як Прип’ять — люди деякі ходять, але це вже не місто. Там можна знімати фільми жахів.
Цікаво, що в січні, коли вже йшов штурм, українська Дебальцівська міська рада прийняла бюджет на 2015 рік. І навіть, наскільки я знаю, працівники виконкому вивезли документи, оргтехніку та печатки Дебальцевської міської ради.
Я завжди кажу, що, навіть після захоплення Дебальцевого Росією, Дебальцеве буде Україною. В Дебальцевому народився Володимир Сосюра, який написав “Любіть Україну, як сонце, любіть”. Вони завжди будуть знати, що вони окупанти, що це місто Сосюри, що це місто, де проживало три чверті українців від усього населення. Коли моя каденція закінчувалася, в Дебальцевому вже понад половина учнів вчилися в українських класах. Зараз з Дебальцевого три чверті населення виїхали, і переважна більшість виїхали до України. І оскільки дебальчани знаходяться в Україні, то і Дебальцево для мене в Україні.
Читайте також: