“Дай Боже” замість “привіт” та вареники з іспанцем. Як львів’янка навчає сєвєродончан української
Мар’яна Вольська переїхала зі Львова на Луганщину та заснувала тут “Україномовний розмовний клуб”. З чого все почалося, чи є на Донбасі українська, як змінюється ставлення людей до мови та традицій — читайте у її розповіді. Бонус: поради, як перейти на державну мову.
Далі пряма мова Мар’яни.
Я переїхала до Сєвєродонецька восени 2018 року, і з того часу я тут. Переїхала з особистих причин. Спершу помітила, що української мови наче не існує в цьому середовищі, люди кажуть, що вони точно не україномовні. А хто україномовні — “хохли” та інші цікаві ярлики. Та потім з’ясувалося, що не всі люди такої думки: є люди, які розмовляють українською; є люди, які розмовляють українською в селищах; є люди, які розмовляють українською тільки зі своїми рідними. Тобто не все однозначно.
Що змінилося після 16 січня (тоді сфера обслуговування перейшла на українську мову, — прим)? Про все місто важко сказати, адже карантинні заходи стимулювали проводити більше часу вдома. Але можу сказати про супермаркети, де ми всі буваємо. Дуже позитивним прикладом є те, що люди звертаються до касирів українською. За 2 роки у Сєвєродонецьку раніше я не зустрічала людей, які спілкуються в супермаркеті українською. Зараз я це можу почути і це дуже приємно вражає, що люди не вважають себе якимись дискримінованими або не відчувають меншовартості української мови.
Як з’явився розмовний клуб
З розумінням того, що середовище і ставлення до української мови різне, з’явилась думка , що хтось з цих людей міг би спілкуватися українською мовою або ставитись до неї толерантніше, можливо навіть захоплюватись. Можливо, навіть ті, хто зараз спілкується російською. Але перешкодою є відсутність інформації достатньої про українську мову, відсутність середовища, розуміння того, чому українська тут не звучить. Виникла ідея, я звернулась до волонтерів “Восток-SOS” з пропозицією, можливо вони б щось таке організували, в них багато різноманітних заходів. А вони запропонували мені зайнятися цим, якщо є таке бажання. І я взялася за цю ідею. Влітку 2019 року з’явився “Україномовний розмовний клуб”. Я маю педагогічну освіту, викладаю громадянську освіту в ліцеї, тому викладацька діяльність мені близька і дуже подобається.
Перше заняття було дуже яскравим. У мене не було якихось очікувань, я не орієнтувалась на якусь аудиторію, але на першому занятті було до 20 людей. Багато людей насправді, вони приходили і приходили, важко навіть було відстежити. Була приємно вражена, що цікавляться українською мовою. Це були люди різного віку. Так залишилось і досі: у нашому клубі дуже різновікове середовище, а якщо говорити про якийсь соціальний статус, то також дуже різні люди, які не пов’язані професійно, з різними інтересами.
Зазвичай на занятті є певна тема спілкування. Іноді вони пов’язані з певними правилами або новинками у правописі, історичними фактами про мову. Крім цього, ми починали з ідеї того, що, можливо, культурологія і політологія, етика і естетика також можуть зацікавити людей. Ми говорили на різні теми, сучасні події, історичні. Це можна долучити і до громадянської освіти. Таким чином ми, власне, формували свій активний словник. Намагаємось реагувати на події, тому що обговорення в різному колі людей, якщо ми говоримо про вік, є найцікавішим. Старші люди мають свій сталий погляд, молоді трохи інший. Саме дискусійний формат дозволяє подивитися на таку “міні Луганську область” зсередини і з’ясувати, чому існують такі позиції, такі тенденції. Я намагаюсь грунтовно готуватися до занять, підбираю літературу, бо можемо говорити про закони, про якісь соціокультурні речі.
Коли почався карантин, ми проводили заняття на природі. Пригадую, ми одягали маски, боялися на вулиці бути без маски, всі не знали, як ставитись до COVID, інформації на той час не було так багато. Це також був цікавий досвід, бо ми вирішили збиратися за будь-яких умов. Була весна, літо, ми проводили час на вулиці.
“El vareniki espanol”
В нас вже є кілька традиційних заходів. Ми святкували двічі Івана Купала. Вдруге, коли вже був досвід, ми організували масштабний захід, на ньому було близько 100 людей. Ми долучалися до обрядів, робили купайли, які потім спалювали, стрибали через вогнище, зробили гойдалку. У нас була спортивна частина, театральна вистава, жива музика. Також вже традиційне “Різдво разом”. Коли ще не було ковіду, ми організували величезний стіл і кожен гість чи гостя приносили до цього столу смаколики, у нас були вертепи, ми запросили пластунів, співали колядок.
Якщо порівнювати із Західною Україною, можу сказати, що багато людей і тут цікавляться традиціями і щось знають. Різниця в тому, що західна частина країни більше практикує ті чи інші речі, вони живуть і навіть мають певний формат популярності. Це означає, що молоді люди їх якось осмислюють, роблять з них щось цікаве. Тут таке явище відсутнє. Традиції є в пам’яті, але активностей з цього приводу досить мало. Ту ж Масляну часто святкують, але це більше такий організований міський захід, активність громади менше проявляється. Але є позитивне ставлення і сподіваюсь, це буде ширитися не тільки з моїми заходами.
Нещодавно, 7 лютого, у нас був захід “El vareniki espanol” із волонтером з Іспанії Аліхандро. Він викладає курс іспанської мови, англійської, ми познайомилися, коли він приходив до нас до школи вести курс. Ми дізналися трохи про культуру один одного, якісь характерні особливості, і дійшли висновку, що буде добре це закріпити заходом. Все пройшло чудово, всіх здивував той факт, що Аліхандро сам вміє готувати вареники, він обізнаний в українській кухні. Крім цього виявилось, що багато людей, особливо молодих, ніколи не готували вареники, нашу національну страву. Це було дуже цікавим досвідом для всіх, хто зробив це вперше в житті. І ми ще вчилися готувати іспанську страву — тортілью. І взагалі, мовне середовище, коли дехто, хто ходить на курси, намагався практикувати іспанську або англійську, хтось намагався говорити українською, хоча для нього це не дуже звично. Все це створювало просто купу позитивного настрою від того, що ми можемо бути один одному цікавими та корисними, поширювати свою культуру.
“Перекладіть” телефон та слухайте правильних блогерів: як перейти на українську
Мабуть, спершу треба вивчити свій регіон і з’ясувати для себе, що україномовних людей і в Луганській області було чимало. Історично так склалося, що українську мову витіснили, але якщо ви поїдете в село, ви почуєте цю українську мову. Тому розмовляти українською — це не соромно і не страшно, якогось приниження чи втрати статусу ту немає, нічого такого не відбудеться.
Треба розуміти, що початок не буде таким легким: коли ти не спілкуєшся будь-якою мовою дуже часто, то, навіть знаючи всі слова, певні формули, тобі буде важко. Ти будеш дивуватися тому, як звучить твоя мова, будеш реагувати з цікавістю на певні ситуації, коли не можеш згадати якісь слова, які є дуже очевидними, дуже банальними. Але цей страх — це також норма переходу на іншу мову. Треба себе оточити середовищем, яке буде стимулювати поповнювати свій словник. Це можуть бути книжки, якісь блогери, дуже добре працює переведення телефону на українську мову. В сучасних телефонах є вбудовані словники і дуже часто тобі підказують, яке може бути потрібно слово, як воно пишеться. Таким чином запам’ятовується візуально.
Варто зазначити, якщо ти не маєш мовного середовища, але слухаєш український контент, музику, дивишся відео, в тебе з’являється ось це відчуття як звучить мова, як вимовляються слова, що існують ще й такі слова, слова, які дивно можуть звучати. До прикладу, ми нещодавно розглядали, як можна вітатися українською мовою. І одне з вітань є “Дай Боже”, і ми дуже з цього сміялися, бо звучить незвично. Хоча я знаю блогера, молодого чоловіка, який так вітається і розповідає про ігри, тобто сучасний контент. І кожного разу, коли він починає розмову, він каже “Дай Боже”, звучить зручно. Чи-то Майкл Щур, який вітається “Слава Ісу”, і це теж дуже прикольно.
Я думаю, мовлення та випробування не мають віку, і всі ми в якомусь плані залишаємось молодими, через те що досвід може бути дуже різним в різні періоди життя. І це не означає, що ми маємо чогось не пробувати чи чогось боятися. Що більше ми пробуємо, що більше ми змінюємось, то більше ми стаємо цікавими для світу і світ стає цікавим для нас. Тому я рекомендую кожному ставити якісь випробування для себе, навіть якщо вони не пов’язані з мовленням, для того, щоб відчувати оцей ритм життя, відчувати себе загалом живим, молодим, енергійним.
Читайте також:
145Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
