Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Дитячі табори Донеччини колись збирали тисячі дітей із різних міст області. Там заводили друзів і закохувалися, вночі лякали товаришів страшними історіями, а вранці потайки пробиралися за територію, аби побачити схід сонця.
Сьогодні частина цих місць окупована, зруйнована й давно не приймає дітей. Журналісти Вільного Радіо попросили жителів Донеччини, які там відпочивали або працювали вожатими, поділитися спогадами про цей час.
У “Вогнику”, це табір у Бахмуті, була своя “валюта”. Як вона точно називалася, вже не пам’ятаю, але заробляли її за активність: виступив на концерті, взяв участь у якомусь заході — отримуєш кілька таких жетончиків. Вони були паперові, чисті, акуратні. І потім ми між собою мінялися, не на цукерки, а на серйозніші речі. В одного хлопця була куртка, яку всі хотіли. Я йому дав десять жетонів, він мені — куртку на день. Ходиш у ній такий важливий по табору.
А ще жетони можна було витратити на окремий столик у їдальні. Не як усі, гуртом на довгих лавках, а окремо, двоє чи троє, наче у справжньому кафе. Я якось запросив двох дівчат, які мені подобалися, і ми там сиділи. Їли те саме, що й усі, але відчуття було зовсім інше. Зараз згадую і розумію, що це була така дитяча імітація дорослого світу. Але для нас тоді все було цілком серйозно.
В одному з таборів біля Святогірська нас якось відправили на кухню — шістьох з усього загону. Решта пішла на інші активності, а нам дісталися деруни. Там була тьотя-кухарка, дуже лагідна, з такими натрудженими руками. Вона пояснювала, як правильно натерти картоплю, як відтиснути воду, як збити масу, скільки тримати її на сковорідці. Ми там довго возилися, пекли, обсмажувалися самі від жару, пробували, пекли ще.
І ось ми виходимо з їдальні з великим підносом дерунів — а надворі такий дощ! Справжня літня тепла злива. Ми вшістьох з цим підносом побігли через весь табір до свого корпусу. Намокли до нитки, але не зупинялися — не можна ж було перекинути підніс. Прибігли, і за п’ять хвилин тридцять людей з’їли все — навіть не встигли як треба роздивитися. Я досі пам’ятаю той момент: мокрий, але задоволений від того, що зробив щось корисне.
У слов’янському санаторії “Донбас” розпорядку майже не було. Вранці процедури: грязьові ванни, хвойні, щось випити, щось подихати. Видавали таку книжечку, де все розписано: о котрій, куди й що. А після обіду — сам по собі. І от ми з другом якось вирішили піти в ліс, що починався одразу за огорожею. Пішли, а там тихо, хвоя, сонце крізь гілки. Красиво.
Але ми посварилися: він казав іти в один бік, я — в інший. Зрештою розійшлися. Я пішов своїм шляхом. Йшов, йшов і раптом вийшов на якусь трасу, якої в житті не бачив. Жодної знайомої вулиці й орієнтира — просто магістраль і поле. Зрозумів, що заблукав по-справжньому. Сів на узбіччі й заплакав від дитячого жаху, коли не знаєш, що робити далі. Потім встав і пішов назад навмання, поки не побачив огорожу санаторію. Повернувся, а їдальня вже зачинена, всі давно поїли. Залишився голодний до самого ранку.
Батьки дали мені гроші в поїздку, але я майже нічого не витрачав — збирав. На ринку через дорогу від санаторію продавали слов’янську кераміку: підсвічники, маленькі вази, фігурки птахів, тарілки з орнаментами. По дві-три гривні за штуку. Я ходив туди кілька разів і щоразу брав щось. Під кінець зміни в мене була ціла сумка цих речей. Привіз додому як подарунки рідним. Тепер розумію, що це була така дитяча логіка: сам не поїв, зате привіз іншим красивих дрібниць.
З “Вогника” я пам’ятаю ще одне. Там була дівчина Маша. Темне довге волосся, трохи тиха, струнка. Я так закохався, що ті кілька тижнів у таборі здавалися мені цілим окремим життям.
Після зміни ми обмінялися адресами — справжніми, поштовими. І кілька місяців писали один одному листи. Її листи я зберігав у шухляді, а конверти викидав — не розумів тоді, що адреса якраз на конверті. Якось один лист узяв до школи, просто хотів перечитати. І загубив. Випав з кишені, і все. Додому прийшов і довго плакав — і адреси немає, і листа немає, і написати нікуди. Так вона і зникла.
Зараз іноді думаю: де вона, жива чи ні, виїхала чи залишилася. Не знаю. Але пам’ятаю дуже добре. Так уже не закохаєшся — з такою дурною й абсолютною серйозністю.
Я була в таборах п’ять разів, тричі — в різних. Путівки мама отримувала від роботи — тоді це було звично.
Перший табір був у Великоанадольському лісі. Він ніби залишився ще з радянських часів — без ремонту й “осучаснення”. Окремі будиночки, душ і туалет спільні, на вулиці. На території було озеро, альтанки, у кожного загону своя. Щось дуже просте й трохи архаїчне, але по-своєму затишне.
Святогірськ був зовсім іншим. Там уже все здавалося серйознішим: корпус на кілька поверхів, двоярусні ліжка з нормальними матрацами, бібліотека, кінотеатр, басейн. Коли починався дощ, нас збирали дивитися фільми чи мультфільми. Не пам’ятаю вже, що саме, але пам’ятаю, що нудно не було.
Нас водили на екскурсії на гору Артема та ще кудись. Один раз я просто не захотіла йти. От уперлася собі, що не піду, і в мене піднялася температура. Мене залишили в медпункті на весь день. Там було тихо, прохолодно, книги, настільні ігри. Поки всі ходили по горах, я кайфувала сама. Тоді вперше зрозуміла, що організм іноді дуже дивно реагує на впертість.
Ще у Святогірську був великий квест по всій території табору. Треба було шукати підказки й при цьому стежити, щоб тебе не “вибили” з гри. Ми бігали, ховалися, підглядали одне за одним. Чи виграв наш загін, я вже не пам’ятаю. Але пам’ятаю той стан увечері, коли за день так набігаєшся, що хочеться тільки впасти на ліжко.
Останній табір був на Азовському морі, у Ялті — не кримській, а азовській. Мені тоді виповнилося чотирнадцять просто під час зміни. У таборі робили “день іменинника” з ярмарком, конкурсами й маленьким парком атракціонів на території. Там було всього два чи три атракціони, але в дитинстві цього вистачало.
Море було дуже спокійне, “як молоко”. Пірнати нам не дозволяли, і я через це страшенно засмучувалася. Але все одно — море, сонце і день народження на узбережжі. Для мене цього було достатньо.
Телефонів тоді майже не було. Або не брали із собою, або вожаті забирали й видавали ненадовго. Зате ввечері були гойдалки. Я дуже любила кататися сама, просто розгойдуватися й дивитися, як темніє. Це було якесь дуже особисте відчуття спокою.
З кількома дівчатами після табору ми листувалися справжніми листами через Укрпошту. З однією переписувалися майже рік. Листи десь зникли — як і багато речей із того часу. Потім листування просто припинилося: чи мені не відповіли, чи я. Уже не пам’ятаю.
Я була в кількох таборах, але найбільше — у “Маяку” на Азовському морі, у Широкиному. Туди їздила три роки поспіль, з 2008-го по 2010-й. Ми ще заздалегідь домовлялися: одна й та сама зміна, ті самі люди, та сама компанія.
Але першим табором, у якому я побувала, був “Піонер” у Волновасі. Годували там п’ять-шість разів на день, майже щодня давали апельсини. Для середини 2000-х це здавалося розкішшю. Але пересуватися можна було тільки парами, навіть у туалет — з вожатим і не менш як удвох. Жодного кроку ліворуч чи праворуч. Після тієї поїздки я думала, що більше ніколи не поїду в табір.
Але, звісно, поїхала.
У “Кристалі” у Святогірську вже було більше свободи. Нас, старших, ставили чергувати: хтось сидів на КПП, хтось у центрі табору. Ми знали, що в сусідньому таборі теж чергують старші, тому дзвонили туди й жартували по телефону. А ще нас іноді водили на дискотеки в інші табори, об’єднували кілька загонів разом. Для тринадцятирічних це було майже як доросле життя.
У “Сонячному”, теж у Святогірську, сталося моє перше кохання у таборі. Познайомилися ми за дуже дивних обставин. Хтось із нашого загону посварився з дітьми з дитбудинку, і ті вирішили помститися — додали лугу в чай у їдальні. Спочатку погано стало нашому загону, потім майже всьому табору. Нас закрили на карантин, дискотеки скасували. Ми сиділи по кімнатах і розливали марганцівку зі скляної трилітрової банки по склянках. Такий собі рожевий “романтичний” напій. От там і познайомилися.
Закінчилося все так само швидко, як і почалося. Він на щось образився чи я забула привітатися — вже не пам’ятаю. Просто перестали говорити. Перекинулися кількома словами вже в останній день, коли всі сідали в автобуси. Зробили фото на згадку, на тому й усе. Закінчився карантин — закінчилося й кохання.
У “Маяку” табір стояв на узвишші, а до моря вели, здається, п’ятдесят шість сходинок. В останню ніч зміни ми дуже хотіли зустріти світанок на пляжі. Але вожаті сказали: нікуди не йдемо, бо хтось провинився. Загін закрили на ключ.
Нас було дев’ятеро в кімнаті, й ми одразу вирішили: все одно підемо. Спершу спробували вибратися через піонерську кімнату — вожаті стоять за рогом. Потім через інше вікно — а там зняті ручки. Уже подумали, що все пропало. І тут згадали про маленьку кватирку в останній кімнаті — вузьку, під самою стелею. Через неї вилізли четверо. Спустилися до моря, сіли на човен і дивилися, як сходить сонце.
Потім тихо повернулися назад тією ж кватиркою і вдали, що спали. А вранці сідаємо в автобус, і вожата сміється: “Ну що, як я вас обдурила? Ви ж так наполегливо прагнули цього світанку”. А я дістаю фотоапарат і кажу: “Хочете, покажу фотографії?” Її обличчя я пам’ятаю досі…
Одного разу в усьому таборі й навіть у сусідньому вимкнули світло. Ми сиділи з ліхтариками й розповідали страшилки. Біля берега тоді ще стирчала частина старого корабля — казали, колись море було ближче. Усі історії були або про кораблі, або про чорного піонера.
І от посеред цих розмов у вікні раптом з’являється велика чорна тінь і починає стукати. Кричали так, що, мабуть, було чути на весь берег. Потім, звісно, зрозуміли, що це зробив вожатий. Але налякалися по-справжньому.
З більшістю тих людей я давно не спілкуюся. Хтось залишився в окупації, я — на вільній території. До 2014-го ще можна було бачити у “ВКонтакті”, що в когось усе добре, хтось одружився. А потім зникло й це.
Я їздила в “Юний моряк” майже кожне літо — з шести до сімнадцяти років. Інколи по кілька змін за сезон. Це був “мій табір”.
Перше, що там запам’яталося — телефони забороняли. Зараз це звучить дивно, але саме через це всі були одне з одним. Не можна було втекти в екран, сидіти окремо. Якщо тобі нудно — починаєш говорити з людиною поруч. Так і з’являлися друзі, з якими потім спілкуєшся роками.
Коли ми стали старшими, років у чотирнадцять, нам дозволяли прокидатися раніше за інших і приходити до молодших екіпажів під час тихої години. Там були зовсім малі діти — по шість-сім років. Ми допомагали їм застеляти ліжка, заплітали коси, розв’язувати якісь дрібні дитячі проблеми.
Вони розповідали про себе абсолютно все: скільки в них іграшок, хто їхній найкращий друг, де живе бабуся. Дуже щирі, відкриті. А потім, коли зустрічали нас у таборі, просто налітали з усіх боків, як бджоли.
Ще добре пам’ятаю танці. Майже на кожне свято треба було ставити номер, і часто — у парі. Якщо тебе ставили танцювати з хлопцем, який подобався, це автоматично ставало головною подією зміни. Ви щодня разом на репетиціях, вчите рухи, постійно бачитеся. Для підлітка це була катастрофа — але в хорошому сенсі.
У нашій кімнаті жили дванадцять дівчат. Три тижні разом — і ви вже як сім’я. Знаєш, хто не може заснути без книжки, хто злиться зранку, хто завжди мерзне вночі.
До речі, з жінкою, яка була моєю першою вожатою п’ятнадцять років тому (мені тоді було шість), ми досі іноді листуємося в соцмережах.
У Сопине (село на азовському узбережжі неподалік від Сартани, — ред.) я потрапив у 2010-му. Це був великий морський табір між Маріуполем і Новоазовськом: тисяча дітей за зміну, шістдесят вожатих, художники, костюмери, психологи, своя ковзанка. Я тоді був молодим, щойно після педагогічного, і перший день заїзду пам’ятаю дуже добре. Стоїш перед загоном, п’ятдесят шість дітей дивляться на тебе і чекають, а ти розумієш, що навіть докричатися до останнього в шерензі не можеш, не те що запам’ятати всі імена. Але якось воно йшло: перші ігри, перший вогник увечері, перша дискотека, і вже до кінця тижня ти знаєш кожного.
У серпні 2014-го з боку Новоазовська почала рухатися російська техніка. У таборі тоді була повна зміна — близько шестисот дітей. Ми одразу почали вивозити їх автобусами. Батьків викликали, хто міг — забирав сам, вожаті теж допомагали вивозити дітей. Тоді всі думали, що це тимчасово, що ще повернемося. Табір залишили таким, яким він був: із костюмерною, ковзанкою, усім обладнанням. Більше дитячим він уже не став.
Після цього я опинився в іншому таборі — у Брусині під Лиманом, біля Сіверського Дінця. Це був зовсім інший масштаб. Перша зміна після відкриття — п’ятдесят чотири дитини й шість вожатих на весь табір. Басейн ще недобудований, багато чого бракувало. Але ми відновлювали все по крупицях: гуртки, свята, традиції. До другої зміни того ж року вже було сто дітей, а до останньої — сто п’ятдесят. Для нас це була справжня перемога.
Діти приїжджали з усієї Донеччини: з Авдіївки, Бахмута, Костянтинівки, Краматорська, Родинського. Були й діти працівників Азовсталі та заводу шампанських вин. Багатьох із цих міст і підприємств уже немає в тому вигляді, як тоді. Але ті діти досі нам пишуть.
До нас приїжджали й іноземні стажери за програмою обміну — вчили дітей англійської прямо в таборі, і вони потім казали, що за ту зміну вивчили більше, ніж за цілий рік у школі.
Пам’ятаю одну дівчинку — вона була дуже закрита, всього боялася. Ми дали їй невелику роль у святковій виставі. Вона вийшла на сцену, зіграла, і ніби щось у ній розблокувалося. Після табору пішла на танці, потім на вокал, і, як казали батьки, стала зовсім іншою. Такі історії траплялися часто: головне було побачити в дитині іскру й трохи їй допомогти розгорітися.
Був і хлопчик, який довго відмовлявся ходити в басейн — соромився, бо не вмів плавати й боявся насмішок. Ми організували для таких дітей окремі заняття, і вже за кілька спроб він поплив. Не олімпійський батерфляй, але він плив разом з усім загоном, і було видно, що для нього це щось важливе.
Найважчим завжди був останній день зміни — діти плачуть, не хочуть їхати, вожаті теж стримуються, бо цілий місяць живеш із цими людьми, а потім за годину всі роз’їжджаються. Але найкраще, що могло статися — коли через рік вони поверталися, а деякі з тих, хто в мене був у загоні дитиною, потім самі приїжджали працювати вожатими. Табір узагалі зводив людей — вожаті знаходили одне одного просто в роботі, у цьому щоденному драйві, й одружувалися. Попрацювали два роки разом — і весілля. Більшість тих пар, наскільки я знаю, досі разом.
Якось стою на зупинці, підходить незнайомий чоловік. Я знімаю навушник, а він каже: “Сергію Анатолійовичу, я у вас був у шостому загоні у 2011-му”. І я одразу згадую: маленький хлопець, найменший у загоні, боявся грати у футбол, але стояв на воротах краще за всіх. А переді мною вже доросла людина, яка досі пам’ятає той табір. Мабуть, це і є відповідь на запитання, навіщо все це було.
У 2022-му територія Брусина опинилася в зоні бойових дій. Табір окупували, потім звільнили, але зараз він майже зруйнований. Сопине — теж. І поки що ці місця живуть тільки в пам’яті людей, які там були.
Раніше журналісти Вільного Радіо зібрали спогади про вокзали Донеччини, які колись були місцями постійного руху, зустрічей і поїздок, а нині через бойові дії та обстріли залишилися майже без залізничного сполучення. Історіями про атмосферу того часу поділився залізничник Владислав Бондар.