“Дніпрова Чайка” – українська письменниця. 1 листопада в Україні відзначають її день народження. 1916-18 роки авторка прожила на території сучасної Донеччини. Тож ми розповімо про ці часи детальніше.
“Дніпрова Чайка” — такий псевдонім колись обрала для себе українська письменниця Людмила Василевська-Березіна, твори якої українські школярі читають на уроках мови й літератури. А у музичних школах досі вивчають мелодії з дитячих опер Миколи Лисенка “Коза-дереза” та “Пан Коцький”. Ці композиції створені на лібретто Дніпрової Чайки.
Людмила Березіна народилася у родині священника 20 жовтня 1861 року (або 1 листопада за новим стилем) у селі на Херсонщині. Нині це село Зелений Яр Миколаївської області.
Після закінчення приватної гімназії в Одесі вона вчителювала у сільських школах Херсонщини. З 1885-го жила у Херсоні зі своїм чоловіком, істориком Феофаном Василевським, який працював там губернським статистом.
Друкуватися Людмила почала у 1885-му: тоді в одеському альманасі «Нива» вперше з’явилися два вірші Дніпрової Чайки: «Вісточка» й «Пісня», та оповідання «Знахарка».
Літераторка писала не лише лірику, а й п’єси, казки, оповідання, нариси, поезії в прозі. Основні теми її творчості — тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події 1905 року. Письменниця друкувалася здебільшого в періодиці західної України.
З 1908-го подружжя перебралося у Київ, де Людмила бере участь у роботі київських громадських організацій “Просвіта” та “Громада”, входить у коло київської інтелігенції: знайомиться з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком, Лесею Українкою та багатьма іншими тогочасними діячами культури.
Там вона написала лібретто до дитячих опер — «Коза-дереза», «Краплі-мандрівниці», «Пан Коцький» та «Весна-красна». І саме на лібретто Дніпрової Чайки видатний український композитор Микола Лисенко створює три свої дитячі опери наприкінці 19 століття: це «Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і весна».
А це пісня Рака-неборака з цієї ж дитячої опери:
Краєзнавець та журналіст Володимир Березін вважає: з-поміж працівників культури Донеччини мало кому відомий цей факт, і його мало популяризують.
“Ці мелодії, фрагменти з цих дитячих опер Миколи Лисенка лунають в кожній музичній школі, в школах мистецтв. Але вчителі ніколи не кажуть, що авторка “Кози-дерези” жила тут! Діти мають зростати з українською музикою! А немає у нас заповнення українського, з цього все починається”, — каже Володимир Березін.
У 1916 році Дніпрова Чайка опинилася в Бахмуті. Вона, 55-річна удова, приїхала сюди з Олександрівська (тодішнього Запоріжжя). Про цей період літераторки Вільному радіо розповідає краєзнавиця Наталя Жукова.
“Бахмутський краєзнавець Валентин Замковий та бахмутський історик Сергій Татаринов знайшли у столичних книгосховищах та бібліотеках есеї та автобіографію письменниці, які були мало відомі. І в них є надзвичайно цікаві дані про життя Дніпрової Чайки у Бахмуті у 1916-1918 роках”, — розповідає Наталя Жукова.
Отже, про бахмутський період Дніпрової Чайки з книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех” відомо таке:
А нещодавно працівниця відділу рукописів Національної наукової бібліотеки ім. Вернадського Олена Степченко виявила ще один невідомий рукопис Дніпрової Чайки, який стосується Бахмута. Про це, за словами Наталі Жукової, Сергій Татаринов написав у своїй книзі “Донбас-Бахмут. Постаті історії”. Ось про що йдеться в цьому нарисі:
За словами бахмутської краєзнавиці, у Ступках був цілий ландшафтний парк з домом-палацем, доріжками, садовими меблями, вазами, статуями та квітниками, альтанками, теплицею з олеандрами. І про всі ці деталі бахмутяни дізналися з нарису “Ступки” Дніпрової Чайки, про який розповів Сергій Татаринов.
«Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній…Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадупцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човна…Там пани любили пить чай. Не дуже далеко от сего місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали. В другому кінці ставка була пристань для човнів. Увесь ставок був обведений клумбою, де ще задержалися многолітні квіти”, — цитує фрагмент нарису Дніпрової Чайки про Ступки Наталя Жукова.
Наталя Жукова разом з краєзнавцем Михайлом Кулішовим побували, як вони думають, на цьому місці, яке описує Дніпрова Чайка.
“Це на в’їзді в Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги — там ще залишились, мабуть, столітні тополі. Видно, що там було неглибоке озеро з острівцем посередині. Цікаво, що це саме місце Михайло Кулішов зміг ідентифікувати на карті німецької аерофотозйомки 1941-42 років, яка з’явилась в інтернеті — цю місцевість дуже чітко видно там. Чайка Дніпрова описує мародерство цього маєтку як з боку німецьких окупантів України часів гетьмана Скоропадського, так і місцевих мешканців”, — каже Наталя Жукова.
Вона додає: Надія Мажна, або Станкович, була й землевласницею тієї ділянки, на якій у 1865 році голландські промисловці побудували соляну копальню “Петро Великий”.
“В архіві місцевого мешканця Ступок, фотографа Романа Потапенка, зберіглося фото позаминулого століття, на якому його прапрадід, бухгалтер цієї шахти Григорій Козирев, разом з голландськими власниками шахти та деякими “топ-менеджерами”. А в центрі сидить, як ми вважаємо, ця генеральша Мажна. Ми займалися історією цієї соляної шахти, і були вражені цим несподіваним джерелом інформації про Ступки!” — каже краєзнавиця.
За її даними, в голландських родинних архівах навіть збереглися фото цього маєтку.
“Дійсно, в альбомах Якобіни Паардекоопер зберіглися фотографії, на яких бачимо 2-поверховий будинок та озеро біля нього. Голландці згадують його й у своїх листах додому. (До речі, вони також відпочивали влітку у Святогірську, у маєтку графа Рібоп’єра, та зберегли спогади і фотографії). Також короткий опис цього маєтку увійшов у розповідь про цю шахту, написану російським автором підручників з географії Сергієм Мечем. Він відвідав ці місця сам і теж описав їх”, — розповідає Наталя Жукова.
Додамо, з 1909 року Дніпрова Чайка почала сильно хворіти, а з початку 1920-х була прикута до ліжка, намагалася писати лежачи. Її не стало 13 березня 1927-го у селі Германівці на Київщині. Письменницю поховали у Києві на Байковому кладовищі. У 2011 році Нацбанк України видав монету зі срібла номіналом у 5 грн до 150-річчя від дня народження Дніпрової Чайки.
А біографи письменниці зазначають: до сьогодні немає повного її життєпису, аналізу її художньої спадщини та листування, не зібрані рукописи. Значна їхня частина зберігається у рукописних відділах бібліотек, історичних архівах або у приватних колекціях.