14 березня відзначаємо День українського добровольця. Це свято тих, хто без повісток та не за фахом, а за покликом серця з перших днів війни на Сході взяв в руки зброю та пішов захищати Україну. Серед таких добровольців була й старобільчанка Наталя Глушенок. Чому вважає гранатомет найкращою зброєю для дівчини, що було найважчим на війні і як так сталося, що в неї на подвір’ї скоро оселиться вовчиця — розповіла Вільному радіо.
— Як дівчина зі Старобільска у 2014-му потрапила на війну?
В мене батько афганець, тож одягатися, поки горить сірник, під крики ”Я хотів сина, а з’явилась ти” мені не звикати (посміхається). А взагалі, у мене були знайомі, які їздили на “антимайдан”. А мені не треба було по антимайданах бігати, мені в моїй країні добре. До того ж, я за досвідом інших країн, куди влізла Росія, розуміла, що нічого хорошого з цього не буде. Хотілося, щоб це все було подалі від нашої Луганщини.
Коли ж почались в Луганській області перші бойові дії, намагалась влаштуватися в різні бригади. Але в армії я не служила, тому було досить важко. Пропонували бути кухарем чи інші такі тилові напрямки служби. А тил та мій характер ну зовсім ніяк не сумісні. Я хотіла до бойового підрозділу і бажано на бойову посаду. Коли формувався батальйон “Айдар”, понад місяць мене не брали. Потім я просто зібрала речі, документи та приїхала на прохідну батальйону. Так стало швидше. У них просто варіантів не було, я дуже наполеглива.
— Як близькі відреагували на ваше рішення?
— Друзів, яких було до півсотні, залишилося чотири. “Це не наша війна, з ким ви там воюєте”. Рідні нормально сприйняли. Бабуся взагалі мною пишається. Вона в мене Голодомор пережила, війну. Якось вмовила приїхати в формі, на Пасху у 2015 році. Приїхали з хлопцями. Бабуся каже: “Ой, а що, у вас і зброя є. Ану покажіть”.
Мені було 27. Якщо чесно, я не зовсім уявляла, що буде далі. З одного боку, чула розповіді про війну бабусь-дідусів. Батько, щоправда, про Афганістан дуже мало розповідав, був не багатослівним в цьому плані. На місці розібралася і думаю “Блііін, а це серйозніше, ніж здавалося”. Не вірилося до кінця. Не вірилося, що у нас в Україні, тим паче в нас на Луганщині, війна. Мозок не хотів це розуміти. Коли потрапила вперше вже на бойове завдання, у мозку відклалося: це війна. Далі варіантів немає. Звісно, хотілося перемоги. Ніхто не думав, що це затягнеться так надовго.
— Перед бойовими завданнями було навчання?
— Спершу я була просто добровольцем. У суботу я потрапила до батальйону, а в понеділок ми поїхали на перші стрільби. Так як особливо стріляти я не вміла, відвезли нас на полігон. Це було 5 днів просто неймовірної спеки, меня здавалося, більше +50 було. Плюс, ми ж дівчата звикаємо влітку як бігати: шортики, шльопанці. А тут капець: штани, берці, плюс якийсь комплект боєприпасів. Підпалили траву, ти по ній якось котишся з тим автоматом. Для мене це були вбивчі дні, я думала, взагалі не виживу, якщо чесно. Оце капець, воювати зібралась.
Не вміла поводитися зі зброєю. Потім ще виявилось таке неписане правило “з чого на полігоні стріляєш, то ти й чистиш”. Але якщо б хтось показував, як це розбирати, було б взагалі чудово. А не так, що до кімнати, де нас жило багато людей, приносять і вивалюють на стіл. Ти ж стріляла — чисти. Що, як, я навіть не знаю, як до цього всього підійти! Ну нічого, були ще хлопці з Новоайдара, якось разом вчилися. Інтернет в поміч.
— Які у вас були обов’язки?
— Обов’язків спершу не було. Перші обов’язки я сама собі “намалювала”. Я взагалі лідер в тому, щоб знайти собі пригоди на “п’яту точку”. Побачила, що є багато форми, яку ніхто не роздає. І так ініціатива покарала ініціатора. О 6 ранку я здала пост, бо ми охороняли в караулі, а о 7.40 мене розбудили, бо викликає командир. Я з криками “Я нічого за ніч не накосячила, я хочу спати” йду до командира. Він каже: “В тебе 2 дні, щоб розібратися, які є розміри берців, форми. Вперед з піснею”. 800 комплектів. З горем навпіл знайшла собі помічників, і ми з ранку до вечора розбирали. А ввечері у караул, треба, це ж військова служба. Я, правда, не так її уявляла. Потім кілька тижнів приїздили волонтери: автобуси, мікроавтобуси, якісь вантажні десятитонники. Привозили продукти, форму, все треба розподілити, роздати. Було не погано.
А потім на полігоні мені дали гранатомет. І мені сподобалося. Оце так, це моє. Автомати подалі, це все дрібниці життя. Ми почати відпрацьовувати постріли с РПГ, потім був СПГ (ручний протитанковий гранатомет та станковий протитанковий гранатомет, — прим.). І далі почалося використання РПГ за його прямим призначенням — на бойових завданнях.
Вдень мені завжди хотілося спати, а вночі я була бадьора. І ще в мене дуже гарний зір і слух. Тому мені дали позивний “Сова”.
— Фізично важко з нього стріляти? Що треба враховувати?
— Не важче, ніж з пістолета чи автомата. Такий самий вид зброї, своєрідний, не такий компактний. Для дівчат, які люблять запізнюватись та завжди поспішають…Дівчата ж такі: десь з хлопцем тільки познайомилась, а вона вже рахує, скільки у них буде дітей і знає, як їх звуть. Образно. Тут те саме. Я не люблю довгу роботу, тому не пішла у розвідку, це не моє. А гранатомет — це швидкий результат. Я б сказала, легше, ніж з автоматом бігати. В тебе є чітка позиція, свій екіпаж, ви чітко знаєте свої цілі. Якщо є постійні тренування — взагалі добре. Як борщ вміти варити — відразу ні в кого не виходить.
— Було якесь інше ставлення? Ти ж дівчинка, приготуй поїсти чи щось подібне?
— Там народ різний, як на мирній землі. Ще в 2014-му могли сказати: ти ж жінка, поприбирай, приготуй. А я кажу: “Коли в мене на лобі буде написано, що я хатня працівниця, тоді будеш рота відкривати”. Місяці три я з цим боролася. Потім знайшлася група таких же дівчат, як і я. І стало легше. Коли ти с чоловіками в одних окопах, в берцях, які промокли, вибачаюсь, до трусів. У грудні 2014-го взагалі було -34, для мене це перебор. Але стояли на постах всі. Тоді починають тебе по-іншому сприймати.
— Де саме вам довелось воювати?
— Після полігону потрапили ми на Щастя. В нас був такий невеликий колективчик з 4 людей. Перша машина в нас була УАЗік. Ну як машина, його машиною назвати важко: там вікон не було, однієї двері. Чудова машина (посміхається). Головне, були руль, педалі та колеса. Після Щастя нас відправили на Трьохізбу (Трьохізбенка, — прим.). Потім знову повернули на Щастя. Ми виконували завдання навколо Щастя. Там нам подарували вже СПГ. Для нашого колективу це була “вершина насолоди”. Бо ця фігня як бабахне та на 4 кілометри собі несеться. Крутячий крутяк. Навесні нас перевели на Станицю Луганську, селище Болотене. Ось так ми “гуляли”.
Липень, серпень, вересень 2015 року ми були на полігонах. Спершу дніпропетровський полігон на базі 93-ї бригади. Потім нас відправили в “ад на землі” для військових — це Широкий лан, Миколаївська область. Ми багнюку не застали, але ми застали пил. Стаєш, і нога більш ніж по щиколотку провалюється в пил, попіл. Люди хворіли на якісь астматичні прояви, була жахлива алергія. Зате на цигарках зекономили, бо практично ніхто не палив. Це полігон, де 30 років фактично нікого не було, якусь зброю випробовували. Чесно кажучи, там навіть мухи не літають. Немає мух, птахів, дерев. Фільм жахів можна знімати без декорацій.
Звідти нас відправили на Донеччину. Мене як зв’язківця прикомандирували до 1 роти. Там ми теж зі своїми протитанковими знаряддями творили дива. Потім були під Докучаєвськом, згодом Світлодарка (Світлодарська дуга — прим). У 2017 році мене прооперували та перевели на тилову посаду. Але мені це не заважало ночами тікати в свою улюблену першу роту і виконувати свої обов’язки, як раніше. А вдень видавати хліб, воду, ковбасу “усім голодающим”.
— Коли “Айдар” перестав бути добровольчим і став частиною ЗСУ? Чи легше служити в добробаті, або ж навпаки?
— Ми були в оперативному командуванні кількох бригад, а потім “Айдар” подарували 53-й. Або ж наказали “Айдаром”, я не знаю (посміхається). Це було на початку 2018 року. Різниця є. У добровольчому батальйоні люди за ідею, немає такої “службової затягнутості”. У ЗСУ буває “нє могу служить, разрєшите доложить”. Зовсім інша структура. У добровольців по факту один командир, а тут їх 100500. Одному треба бігти вправо, іншому вліво, а третій каже: “Стій на місці”. У добровольчому було легше, був один комбат, він давав накази командирам і їх виконували. У ЗСУ ми вже більше охороняли лінію розмежування. Щодо забезпечення боєприпасами, було краще, коли ми були добровольцями. Спершу батальйон отримував їх безпосередньо від міністерства оборони. У добровольчому принаймні не треба було звітувати за кожний патрон. А тут один патрон вистрілив і маєш його кудись списати: що ти його не пропив, не з’їв, у банку не засолив.
— Ви так з гумором розповідаєте. А що для вас було найважчим?
— Найважче було морально залишитися на плаву. Не здатися. Навкруги багато дітей, треба було триматися. Ну як дітей — пацани 18-20 років, це ж дітвора по факту. Їх завжди біля мене було багато: “Мамка, мамка, покажи, як з цього стріляти, а як з цього”. Кажу: “Що ви тут робите, їдьте домой, освіту отримуйте, ми ту за вас постоїмо”. А вони ж — ні.
Були такі моменти, коли психіка починала не витримувати. Як це пояснити. Коли людина живе поза стресом, вона все раціонально пам’ятає, покроково. А там — суцільний сумбур. Сьогодні зранку хлопці поїхали, а ввечері вже привезли 33 мішки з тілами. Увечері виходить ще група. Починають плутатися події, розповіді, що було з тобою чи з кимось. Були такі моменти, що ти сумніваєшся — це справді з тобою було чи просто чиясь розповідь у голові намалювала “картинку”.
Було таке, коли дівчата хотіли в снайпери. 19-20 років. Ти їм кажеш: “А ви розумієте, що будете дивитись в приціл, як там реально розлітається голова? Ти потім готова з цим жити?” Я — ні. В мене така класна професія, що я розумію, що роблю, але цього не бачу. Все летить далеко.
За три роки почався якийсь бар’єр. Коли за перші два роки ховаєш сотні побратимів… Одні приходять, інші йдуть. Були заробітчани і заробітчанки, які приходили, щоб отримати пільги. Ці обличчя вже не запам’ятовувалися. Багато з ким просто не знайомишся. Віджартовувалася: “Нафіга мені з тобою знайомитися, раптом тебе завтра вб’ють, а мені потім перейматися, воно мені треба”. Треба було не зламатися і витримати. Я витримала п’ять років. Остання моя посада була старшина роти. Звільнилася я 5 липня 2019 року.
— Чим зараз займаєтесь?
— В мене благодійна організація “Добре серце”. Минулоріч, коли були лісові пожежі, їздили допомагали гасити. Висаджували нові дерева. Разом з іншими старобільськими активістами прибираємо місцеві парки. Двох безхатьків прилаштували спершу до лікарні. Одного тепер заберуть у будинок пристарілих, він ноги відморозив і йому ампутували їх. Іншому шукаємо прихисток через Червоний хрест. Гуманітарку збираємо, відвозимо в дитячі будинки. Погорільцям теж возили. Ну і тваринами займаємось.
Нещодавно, 15 лютого, подзвонили люди і сказали, що на узбіччі лежить собака. Поїхали, виявилось, що це не собака, а степова вовчиця. 5 днів вона була в мене вдома, потім Дніпропетровськ погодився її лікувати. На жаль, зробили операцію і виявили розрив спинного мозку. Ходити вона не зможе. У неї буде реабілітація місяць-півтора, а потім візочок. Я заберу її додому. З батьком готуємо їй гарний вольєр, щоб на вулиці жила, бо це ж не домашня тварина.
На даний момент в мене, разом із цуценятами, живуть 27 собак. Дякуючи “добросовісним” сусідам, які прямо у пакетах цуценят новонароджених підкидають. 7 котів. 2 козла — з бійні викупила, шкода їх стало.
— Не тягне повернутись у стрій?
— Якщо чесно, повернутися тягне, але не зовсім. В 2014 році ми йшли на голому патріотизмі, причому скаженому. Ми йшли звільняти, була думка, що оксамитовий сезон ми зустрінемо в українському Криму. А тут роками все тягнеться, надія згасає, всі ці перемовини щодо примарного миру. Для мене армія вже інша, не той формат. Як влітку ходити в зимовому пальті.
Читайте також: