Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Документальна стрічка “Сліди”, яку вперше показали українській аудиторії на фестивалі Docudays UA, розповідає історії жінок, які пережили сексуальне насильство, тортури та полон під час російської агресії.
Але цей фільм не лише про воєнні злочини. Він про те, як особисті свідчення стають інструментом боротьби, а голоси постраждалих — частиною міжнародної адвокації, яка зрештою допомагає притягати Росію до відповідальності. Журналісти Вільного Радіо відвідали українську премʼєру стрічки.
Документальний фільм “Сліди” авторства режисерки Аліси Коваленко та співрежисерки Марисі Нікітюк увійшов до конкурсної програми Docu/Україна. Це національний конкурс в рамках фестивалю Docudays UA, де презентують найактуальніші повнометражні та короткометражні документальні стрічки.
“Мені часто снився один і той самий сон: що я повернулась на Донбас, що я заходжу у свій садочок, що я йду через нього і рукою торкаюся листя своєї улюбленої черешні. Я прокидалася з відчуттям цих листочків у своїй долоні. Я настільки чітко їх відчувала, і це було настільки боляче… Я не знаю, що з моєю черешнею. Чи вона жива? Чи живі інші дерева у моєму садочку? Усе, що я посадила… Я нічого не знаю про свій садочок. Але мозок повертав і повертав мене знову туди, де я була щасливою, до того, що мені було неймовірно дорого, і що ця війна забрала…”
Цими словами починається документальна стрічка “Сліди”. На екрані — дерево посеред поля, охоплене вогнем. За кадром говорить Ірина Довгань. Вона родом з Ясинуватої Донецької області. Вже за кілька хвилин глядач бачить її серед рослин у садочку, де вона працює руками, перебираючи листя та гілки. І паралельно ділиться своєю історією.
Розповідь переносить глядачів у серпень 2014 року — до вже окупованого Донецька. Тоді Ірину Довгань, яка допомагала українським військовим і була волонтеркою, викрали проросійські бойовики. Вона пережила полон, сексуальне насильство та тортури. Згодом її, обмотану українським прапором, прив’язали до стовпа в центрі міста. Перехожі ображали та били її.
Саме тоді журналісти The New York Times зробили фотографію жінки біля стовпа. Цей знімок облетів світ і, як неодноразово розповідала сама Ірина, фактично врятував їй життя.
Після звільнення жінка почала свідчити про пережите для міжнародних організацій. Згодом ці свідчення привели її до роботи з іншими постраждалими. У 2019 році з’явилася громадська організація “SEMA Україна”, яка об’єднала жінок із подібним досвідом.
Громадська організація “SEMA Україна” об’єднує жінок, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, полон або тортури під час російської агресії.
Ідея створення спільноти виникла в Ірини Довгань після того, як вона почала свідчити про власний досвід для міжнародних правозахисних організацій та Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Тоді вона познайомилася з міжнародною організацією Mukwege Foundation, яка підтримує людей, що пережили сексуальне насильство під час воєн і конфліктів.
За підтримки фонду у 2019 році навколо цієї ініціативи об’єдналися 15 жінок. Спочатку спільнота стала простором взаємної підтримки для тих, хто залишався сам на сам зі своєю травмою, а згодом перетворилася на платформу для адвокації прав постраждалих.
У 2020 році за сприяння учасниць організації в Україні відкрили перші кримінальні провадження щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Після початку повномасштабного вторгнення організація почала працювати з постраждалими на деокупованих територіях та розширила мережу підтримки.
Через роботу Ірини та історії жінок, яких вона знаходить і підтримує, побудована вся стрічка “Сліди”.
У фільмі немає однієї головної героїні. Хоча історія Ірини Довгань стає для глядача точкою входу в цю розповідь, поступово на екрані з’являються інші жінки — Галина, Ольга, Ніна, Мефодієвна та інші учасниці “SEMA Україна”.
По черзі вони розповідають свої історії. У різних містах, будинках, садах, на кухнях. Кожна з цих історій унікальна, як і обставини, за яких жінки пережили російську окупацію, полон, тортури або сексуальне насильство. Водночас усі ці свідчення об’єднує спільний мотив. У життя кожної з них одного дня прийшла війна. А разом із нею — конкретна людина у російській формі або зі зброєю в руках, яка стала втіленням насильства. Для когось пережите торкнулося лише її самої. Для інших — зачепило чоловіків, дітей чи інших близьких людей.
Авторки стрічки не намагаються зібрати ці історії в єдиний сюжет. Навпаки — залишають кожній жінці її власний голос і простір для розповіді.
Між свідченнями камера раз по раз повертається до українських пейзажів. На екрані з’являються поля, дерева, птахи, вогонь, що охоплює суху траву.
Змінюються пори року: весна поступається літу, літо — осені, потім приходить зима. Ці кадри ніби відділяють одну історію від іншої, залишаючи глядачеві кілька секунд тиші між важкими розповідями.
Але водночас вони нагадують і про інше: життя триває навіть там, де війна залишила свої сліди.
Після завершення показу на сцену вийшли героїні стрічки. І якщо сам фільм розповідає про пережите насильство, то розмова після нього була вже про те, що сталося далі.
Ірина Довгань зізналася, що сьогодні особистий біль багатьох українок вже неможливо відокремити від історії всієї країни.
“Бажання справедливості й мета покарати злочинців стає головною надихаючою силою. Тією рушійною силою, яка стає основною в тих хоробрих жінках, які вирішили не ховати ці історії в собі, а розповісти про це всьому світу”, — каже вона.
За її словами, стрічку створювали насамперед не для українських глядачів.
“Голос жінок, які це пережили — це голос правди. Ми їздимо зараз по світу, проїхали вже величезну кількість європейських країн. Ми бачимо такий відгук, якого самі не очікували”, — додає Ірина.
Героїні говорили про фільм не лише як про документальну стрічку, а і як про інструмент фіксації російських злочинів та спосіб достукатися до міжнародної аудиторії.
Інша учасниця “SEMA Україна” розповіла, що головним принципом спільноти стало небажання мовчати про пережите.
“Ми вирішили: ми не будемо мовчати, а говорити й за тих, хто вже ніколи не зможе нічого сказати. За тих закатованих жінок в Ірпені, Бородянці, Бучі, на Харківщині, Донеччині, Сумщині та в інших містах і селах”, — розповідає вона.
Під час обговорення жінки неодноразово поверталися до теми підтримки. Одна з героїнь, Мефодіївна, зізналася, що після пережитого її єдиним бажанням було зникнути й бути непомітною: “Я людина вже поважного віку, я ніколи не думала, що зі мною може таке статися. Мені хотілося сховатися від усього світу, але завдяки оцим мужнім, неперевершеним жінкам я перебуваю тут”.
Приклад жінок, які почали відкрито говорити про пережите сексуальне насильство, допоміг і іншим постраждалим наважитися на свідчення, кажуть учасниці спільноти. Зокрема, йдеться про чоловіків, які пережили полон, тортури та сексуальне насильство з боку російських військових.
Для режисерки фільму Аліси Коваленко ця тема є не лише професійною. Вона також пережила сексуальне насильство. У 2014 році під час роботи на Донеччині її затримали на одному з блокпостів. У полоні її зґвалтував російський офіцер. Після звільнення Коваленко майже два роки мовчала про пережите насильство, а згодом стала однією з перших жінок, які публічно почали свідчити про злочини росіян у цій війні.
Саме тому, розповіла режисерка, шлях до створення цього фільму був довгим. Ідея народилася ще на перших зустрічах жінок, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, полон і тортури.
“Кіно було від самого початку у фокусі наших розмов — документальне кіно як інструмент адвокації, інструмент посилення голосу постраждалих і тих, хто вижив, інструмент нашої боротьби”, — розповідає Коваленко.
Втім, втілити цю ідею вдалося не одразу. Коваленко зізналася, що довго не наважувалася працювати над такою темою через її особисту чутливість і складність. Лише після початку повномасштабного вторгнення, коли Україна зіткнулася з новою хвилею воєнних злочинів, стало зрозуміло, що відкладати цю розмову більше неможливо.
Спочатку команда планувала зосередитися на воєнних злочинах і самому факті насильства. Проте під час роботи над свідченнями фокус стрічки поступово змінився.
“Я зрозуміла, що цей фільм не має бути просто про жахіття. Він має бути про цю гідність, яка торжествує над злом. Про відновлення і про силу, і про голос, який стає зброєю проти агресора”, — пояснює Коваленко.
“Сліди” не зупиняються на історіях насильства. Значна частина фільму присвячена тому, що відбувається після них: як постраждалі знаходять одне одного, вчаться говорити про пережите, підтримують тих, хто ще не готовий свідчити, і поступово перетворюються на спільноту.
“Це про наше виборювання суб’єктності. Про те, що ми є не просто жертвами, що на цьому шляху стаємо борцями, стаємо адвокатами за наші права”, — каже режисерка.
Серед тих, хто долучився до обговорення після показу, була й мистецтвознавиця, режисерка і нині військовослужбовиця Олена Апчел. У самому фільмі її історії немає, але її виступ став одним із пояснень того, як працює спільнота, жінок, які пережили насильство. Апчел зауважила, що в перші роки після початку російської агресії тема насильства і тортур фактично залишалася на периферії суспільної уваги.
“Здавалося, що мовчання є нормою, щоб продовжувати жити і бути тими, хто вцілів”, — із сумом згадує вона.
Кілька років тому під час однієї з дипломатичних подій у Польщі вона познайомилася з Іриною Довгань та Алісою Коваленко. Тоді ж уперше побачила, як люди з подібним досвідом можуть не лише підтримувати одне одного, а й разом працювати над тим, аби про ці злочини дізнався світ.
“Я ніколи не була тою людиною, яка мовчить. Але я не знала, що неговоріння про цей досвід теж називається «мовчати»”, — каже Апчел.
За словами військової, тоді вона зрозуміла, що свідчення можуть бути не лише способом розповісти про пережите, а й інструментом впливу.
“Виявилося, що моє знання польської і не мовчання про свою історію стало теж формою дипломатії. Це дає конкретний інструмент для боротьби, який, виявляється, може мати обличчя теплої і водночас впертої сестринської підтримки”, — пояснює вона.
Стрічка завершується кадрами українського поля із соняхами. Перед фінальними титрами глядачі дізнаються, що постраждалі від сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом, обʼєдналися в міжнародну коаліцію, яка домагалася включення Росії до “списку ганьби ООН”. На момент української премʼєри фільму це вже сталося.
Так “Сліди” показують не лише злочин і не лише травму, а й шлях, який проходить свідчення — від особистого болю однієї людини до міжнародних рішень.
Нагадаємо, що документальний фільм “Сліди” режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк переміг у секції Panorama, зокрема в документальній категорії на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі.