“Смерті сина я боялася найбільше. Немає розуміння, як жити далі”, — говорить переселенка з Донеччини Наталя Козуб. Її сім’ї двічі довелося тікати через російську навалу, востаннє — торік із Маріуполя. Жінка залишалася в оточеному місті до середини березня, бо хотіла бути ближче до сина, який обороняв “Азовсталь”. У квітні 2022-го він прийняв останній бій. У монолозі Наталя відверто розповіла про те, як переживає втрату сина, чому досі не може його поховати та як шукає у собі сили жити далі.
Далі — пряма мова Наталі Козуб.Ми зустрічаємося з Наталею на Майдані Незалежності у середмісті столиці. Упродовж розмови жінка не знімає з очей сонцезахисних окулярів — вона не раз заплаче, пригадуючи минуле. На руці співрозмовниці — неробочий електронний годинник. Трохи більше, ніж рік тому, його носив її син, нині — це єдине, що лишилося у жінки від нього. Наталя не приховує: їй дуже складно говорити про сина у минулому часі, але вона наважилася на розмову, аби українці пам’ятали про ціну свободи.
Я родом з міста Сніжне Донецької області. З чоловіком ми разом зі школи. Льоша у нас довгоочікувана дитина — ми дуже його хотіли, він наша єдина дитина. У мене чоловік військовий. І син Льоша казав: “Я буду, як тато”.
Сніжне окупували на Трійцю, ми виїхали звідти в листопаді. От як зараз пам’ятаю: я вийшла на роботу, а в мене чеченці під воротами. І я кажу: “Хлопці, а що ви тут робите?” — “А ми прийшли, щоб вас не вбивали”. Нас окупували дуже швидко. Моя сім’я була в шоці. Ми ніколи не були патріотами. Я взагалі по крові росіянка, мої предки — окупанти, які приїхали на Донбас. Але я сказала: держава має бути одна і її не можна ділити.
Приходили за чоловіком. Рази 4 забирали. Знали, що він військовий, і ми не приховували своєї позиції. Ми виїхали обманом, сказали, що їдемо в Росію. Видихнули на першому українському блокпості вже за Мар’їнкою, бо могли ж і не виїхати. Ми їхали в нікуди. Волонтери знайшли нам квартиру в Івано-Франківську.
Коли у 2017 році сину виповнилося 19 років, він підписав контракт на службу в морській піхоті. Ми знали свою дитину і розуміли, що вона буде в Маріуполі. Чоловік підписав контракт слідом за сином. І так разом ми переїхали в Маріуполь. Знімали в центрі квартиру. Льоша професійно займався бодібілдингом, був спортсменом.
У 2021 році син одружився. З дружиною познайомився в інтернеті. Прийшов після третього побачення і сказав: “Треба брати”. Вони дуже хотіли доньку, але не встигли…
Син брав участь в АТО, був командиром. У нього загинуло дуже багато побратимів. Він важко це переживав і думав про те, що може щось неправильно зробив як командир. Його водій Сашка наїхав на міну і загинув, коли у Льоші був перший день відпустки (у той час ми з ним разом були). І Льоша тоді з себе зняв хрестика, поклав, сів і каже мені: “Мамо, немає там нікого…” І я думаю, що там нікого немає, бо я бачила, що було в Маріуполі [під час відкритої війни].
Три роки Льоша був у морській піхоті. Він отримав поранення за два тижні до закінчення контракту. Полікувався, а через місяць підписав контракт із “Азовом”. Хлопцям з “Азову” дуже подобалося, як він працює і вони його запросили до себе. Перед повномасштабною війною син отримав звання старшого сержанта. Був мінометником.
Влітку 2022 року він повинен був закінчити Маріупольський гуманітарний університет, навчався на кафедрі історії та політології. Він дуже любив історію і ми з ним постійно це все обговорювали. Те, що відбудеться з Маріуполем, він передбачав. Мені, звісно, не хотілося в це вірити.
Коли почалася повномасштабна війна, я бігала під бомбами, щоб хоч щось дізнатися про сина. В центрі була така “халабуда” — волонтерський центр. Туди приїжджали військові і можна було дізнатися хоч якусь інформацію.
Місцями був зв’язок, бо хлопці з “Азову” на вишках “Київстару” встановили акумулятори, син звідти дзвонив. Зі мною ніяк не міг зв’язатися, тільки з дружиною. А потім ще хлопці надсилали фотографії, де він уже такий худющий, ніби один ніс лишився, посміхається і підпис: “Маркус” (позивний Олексія Козуба, — ред.) живий-здоровий, передає привіт і цікавиться, де мама”.
Мене врятувала 36 бригада. Вони зупинили сусідську машину і буквально запихнули мене туди. Я добралася до іншого району Маріуполя і там вже виживала з кумами.
Невістка виїжджала з Маріуполя 25 лютого. Вона заїхала за мною, а я відмовилася. Мені здавалося, що я покину сина. Ну як я його покину?!
Орієнтовно 10 березня наш будинок знищили, так кажуть сусіди. Там немає цілої вулиці. Вони зробили фото, відео і надіслали мені. Я дуже рада, що наш будинок згорів повністю. Тому що там були наші речі і я рада, що їх не оскверняли.
Багато людей в Маріуполі чекали росіян. Я це не приховую, хоча багато хто починає применшувати. Я зіштовхувалася з цими людьми навіть у часи драмтеатру. Ми були у сусідньому приміщенні, у підвалі, і, коли вдарив літак, ми вискочили з підвалу, бо подумали, що в наш будинок “прилетіло” — все тряслось. Усе навколо було розтрощене і ми шукали, кому потрібна допомога. Там була жінка з дівчинкою років 16-17, у неї було щось із ногою, вона була ніби вивернута. Їй було боляче і вона попросила таблетку.
Я знайшла їй таблетку, бо я знала у кого вона є, поділилася своєю водою (яка була вже на вагу золота), і дівчину “попустило” — таблетка дуже сильна. Через 20 хвилин вона вже розповідала людям, які зібралися, про те, що це “Азов” поставив міномети. І всі стояли навколо і такі: “Так-так…”.
Я виїхала [з Маріуполя] 17 березня, на другий день після трагедії драмтеатру. А син через місяць загинув… Він так і не дізнався, що я жива і вибралась. Загинув 17 квітня — на День народження його батька. Льоші було 26 років.
Вони так чекали допомоги (плаче, — ред.)… А після драмтеатру вже зрозуміли, що допомоги не буде… Тіла немає досі. Я отримала свідоцтво про смерть сина через суд тут, у Києві. Спочатку вірила, що він живий. Хоча нам вже прийшло повідомлення від військової частини, але я вірила.
Оскільки не було тіла, ми думали, що, можливо, помилка якась.
А вже в жовтні 2022 року був великий обмін “азовців”. До мене приїхав його командир, взяв за руки і сказав, що він особисто його знайшов. Був сильний артобстріл. Біля нього прилетіла міна, його відкинуло і на ньому (на розгрузці) спрацювала його ж граната. І… все.
Командир сам відніс його у рефрижератор на “Азовсталі”, а потім він сказав, що туди прилетіли авіабомби, тому тіла немає. І через те, що тіла немає, у мене тут є тільки прапорець на Майдані.
Для довідки:На Майдані Незалежності у Києві є місце, де кожен може залишити невеликий синьо-жовтий стяг, написавши на ньому ім’я людини, яка загинула через загарбницьку війну Росії проти України. Для багатьох родичів полеглих бійців, які не можуть їх поховати, це місце виконує роль військового кладовища. Нині тут вже є понад тисяча таких прапорів.
Чоловік дізнався, що син загинув, коли я подзвонила по відеозв’язку. Він тоді воював під Запоріжжям. Я на нього дивлюся і кажу [про загибель сина]. Він відповідає: “Неправда”. Кричав більше, ніж я. Зі мною після загибелі сина працювали психологи, тому що я відмовлялася їсти і розмовляти. Був просто шок.
Я приїжджаю на Майдан майже кожного дня. І прибираю тут, і розмовляю з ним. Тут у нього ростуть чорнобривці. Люди думають, що це інсталяція. А для мене це цвинтар. Я приїжджаю сюди як на цвинтар. А якби була могила — я би привозила туди його друзів. Я вважаю, що в Києві має бути меморіальне військове кладовище. Повинні приїжджати делегації іноземні. Це вже практика всього світу. Він же не привид, він — людина.
Також з чоловіком ми отримали орден “За мужність” (через місяць після загибелі Льошу нагородили посмертно). На Володимирській стіні є фото, зараз ще на Софіївській площі є виставка. І все. Мені нікуди прийти. Найстрашніше — це втрачати дітей. Я заздрю (яке ж це страшне слово!) тим мамам, які можуть їх хоч поховати. А нам навіть у цьому відмовляють.
Для довідки:Сімʼя Козуб не може облаштувати могилу для свого сина Олексія, бо в Україні поки немає Національного військового меморіального кладовища. Його мають побудувати у селищі Гатне на Київщині до 30 липня 2025 року. Рідні полеглих оборонців борються за те, аби кладовище розмістили у столиці.
Зараз я відновлююся в реабілітаційних центрах, де допомагають психологічно. Не можу вписатися в мирне життя. Тому що люди навіть не помічають, про що вони говорять, а мене це вбиває. В мене зараз одна ціль — дочекатися чоловіка. Він зараз служить на Донеччині.
З чоловіком плануємо, можливо, згодом взяти на виховання дитину. Народити вже не вийде. Не обов’язково навіть всиновлювати, хоча б опікунство. А там час покаже…
Із сином у нас досі сильний зв’язок. Цього (смерті сина, — ред.) я боялася найбільше. Не розумію, як жити далі. Він сниться мені. Снилося, що він каже: “Я живий, ти чого?” Це пояснюють тим, що я його не відпускаю. Всі кажуть, що я повинна відпустити, а як я можу? Треба хоч ритуал [похорону] провести. Нещодавно снилося, що я запитую в нього: “Сину, вас там багато?” Він відповідає: “Багато. Мам, мені вже пора”. Я падаю на коліна, беру його за руки і прокидаюсь…