Вибіг за водою, а потрапив ледь не в епіцентр удару авіабомби та годинами витягав людей з-під завалів. Таким було 16 березня 2022 року для маріупольця Олега Корінного, який став очевидцем атаки на драмтеатр у центрі міста. До річниці трагедії публікуємо його спогади.
“Ти не проти, якщо я палитиму?”, — питає Олег Корінний на початку нашої розмови й дістає вейп. Згадки про трагедію даються йому нелегко, проте чоловік упевнений — про Маріуполь і все, що там сталося, варто говорити. Це його спосіб нагадувати світу про те, що довелося пережити у цій війні мешканцям приморського українського міста.
Для довідки:16 березня 2022 року росіяни скинули бомбу на Маріупольський драмтеатр. За різними даними, під час бомбардування театру загинули від 300 до 600 людей, які переховувались там від обстрілів. Росіяни влучили в найменш захищену частину театру — туди, де розташовувалася сцена й майже не було перекриттів.
Напередодні вторгнення приїхав у Маріуполь забрати матір
Олег — військовий журналіст і волонтер. Він майже все життя жив у Маріуполі, працював на телебаченні й часто їздив у відрядження на фронт. Орієнтувався у ситуації та розумів, що бої неминучо прийдуть у його рідне місто. Тому напередодні відкритого вторгнення повернувся додому, аби забрати маму.
“Я хотів вивезти матір, вона відмовлялася навідсіч взагалі. Я вирішив: що би не сталося, я все одно залишуся з нею, бо я не можу її кинути.
Я можу зрозуміти її. Вона просто, як кожна цивільна людина, не уявляла, що таке міські бої. Що це не просто солдати заходять, а артилерійські дуелі, танки, які стріляють по будинках, авіація…” — згадує Олег.
Коли напередодні [відкритого вторгнення] сусід спитав: “Як ти гадаєш, буде війна чи ні?”, я йому відповів ствердно. Він мені не повірив. Потім ми знову зустрілися біля драмтеатру за декілька днів до того, як його розбомбили. І він каже: “Коли ти сказав мені, що буде війна, я подумав, що ти недолугий. Тепер я розумію, що недолугим був саме я”.
Містяни чекали на “зелений коридор” з драмтеатру, але його не було
Зі свого будинку Олег з матір’ю переїхали в центр міста. Пізніше дізналися, що в їхній дім “прилетіло” й сусіди загинули. Коли містом пішли чутки про евакуацію з театральної площі, прийшли туди. Але “зеленого коридору” не було. Тож вирішили почекати на евакуацію в будівлі театру.
“Була черга — людей 150, може більше. Там було багато літніх людей, яким важко було ходити, як і моїй матері. І їй іти з того будинку, де ми ховались у центрі, до театру, якщо там буде евакуація, було б складно. І ми вирішили, що найкращий варіант — залишитись на декілька днів у драмтеатрі. Потім ми звідти пішли, але я приходив вдень, у театрі я допомагав у медпункті, бо як військовий журналіст мав навички тактичної медицини”, — розповідає Олег.
Чоловік заздалегідь зібрав аптечку й допомагав містянам, яких несильно зачепило осколками.
“Що там драмтеатр?” — “Та нема більше драмтеатру”
Того дня, коли розбомбили театр, Олег пішов за водою до пожежного резервуару неподалік.
“Хвилин за 40 до того, як я пішов за водою, ми почули два дуже гучних вибухи. Я подумав, ну вибухи і вибухи. В Маріуполі це вже було нормою. Не звернув уваги.”
Дорогою назад Олег зустрів знайомого. Весь його одяг, обличчя й руки були присипані побілкою.
“Він подивився на мене й каже: “О, ти теж ще живий? А я з драмтеатру йду”.
Я питаю: “І що там драмтеатр?”
Він каже: “Та нема більше драмтеатру”.
Я кажу: “Як це нема драмтеатру?”
А він каже: “Ну отак”.
Йому пощастило, що він стояв у фоє, з іншого боку театру. Я його відвів до нашого підвалу. Згодом він пішов далі”, — розповідає Олег.
Плани різко змінилися — тепер було не до води. Чоловік кинув пляшки, схопив аптечку й стрімголов рушив до театру.
“Знаєш, що мене найбільше вразило? (пауза, — ред.) Не було саме тієї стіни, де люди набирали їжу, готували, там стояла військова польова кухня. Раніше до вибуху польову кухню було видно як більмо, так би мовити. Я ще тоді перепитував, може це не найкраще місце її тут ставити, а мені одна людина там відповіла: “Ти що, гадаєш, у них більше цілей нема, щоб сюди стріляти? Тут же написи “ДІТИ””. А вийшло так, що саме туди і влучило. А там постійно були черги, там постійно було багато людей”, — згадує Олег.
“Я його витягаю і бачу, що у нього просто немає частини ніг”
Разом зі знайомим Олег побіг шукати людей під завалами будівлі. З собою взяли аптечку, налобні ліхтарики й ковдри — їх використовували замість нош. Поранених складали на вулиці.
Людей шукали з боку сцени, бо саме туди росіяни поцілили бомбою.
“Там було багато людей. І там, де сцена, немає жодних перегородок, там забороняли перебувати. І по факту саме ця частина театру і склалась. Ми заскочили — сцени нема, мало що видно, бо стоїть пил, хоча й денне світло було. З ліхтариками видно лише метр-півтора”, — згадує чоловік.
Я бачу, що під залишками цегли стирчить щось схоже на куртку. Я починаю розбирати — там людина. Я кличу Сашка, з яким ми прийшли. Ми розгрібаємо. Я беру цю людину руками під пахви, починаю тягнути на себе й відчуваю: щось він дуже залегкий як для великого дорослого чоловіка. І потім до мене дійшло, чому. Я його витягаю і бачу, що у нього просто немає частини ніг.
Олег перевірив пульс постраждалого незнайомця — той виявився живим.
“Переживаю, щоб він не опритомнів і не помер від больового шоку. Дав новокаїн. Просто покапав на залишки ніг, не вводив шприцом, бо невідомо, чи є в нього алергія на знеболювальне. Наклав на обидві ноги турнікети, що були з собою. Ми поклали його на ковдру й винесли на вулицю”, — розповідає чоловік.
Коли чоловіки вдруге побігли до руїн театру по поранених, російський літак уже знову бомбив центр міста.
“Ми дуже поспішаємо. Ми трохи губимось, і я починаю гукати свого напарника:“Саша, Саша, Саша”. І чую, що хтось інший теж починає ледь чутно казати: “Саша, Саша, Саша”. Через стогін хтось починає кликати, бо, мабуть, почув від мене ім’я. І ми починаємо шукати, і відкопуємо ще одного чоловіка. У нього була перебита кістка на нозі, відкритий перелом. Я не знаю, як він був у свідомості. Він тихенько просив: “Хлопці, витягніть, будь ласка”. Промити рану можливості не було, дав знеболювальне, наклав [кровоспинний джгут] Есмарха, пов’язку. Ми його винесли”.
Втретє зайти до драмтеатру не вдалося — російський літак кружляв вже просто над головами.
“Ми впали на землю. Потім побачили, що їде швидка, ми вибігли просто перед нею на проїжджу частину. За кермом був відомий маріупольський лікар. Він сказав, що зараз везе інших поранених і місця немає, але пообіцяв повернутись по цих поранених”, — розповідає Олег.
Там само в розбомбленому театрі Олег знайшов знайомого волонтера.
“Там був хлопець Діма, він буддист, він волонтерив.
Діма був у драмтеатрі під час вибуху. І от я бачу, як він сидить після вибуху такий білий, розкуйовджений. Намагаємось його розрухати, у нього шок. І я йому пропоную води, лізу до свого рюкзака за пляшкою і бачу, що її немає, я її десь виронив. Мені досі соромно за цю втрачену пляшку, хоча потім ми знайшли воду”, — розповідає Олег.
Матір довелося поховати далеко від дому
Олег говорить врівноважено і спокійно, терпляче відповідає на мої уточнювальні запитання. Розповідає, які травми були у поранених, яких йому довелося рятувати.
Робить паузи. Але чітко, детально й зосереджено промовляє, за якими інструкціями надавав першу допомогу. Як накладав турнікети, як виводив земляків з панічних атак. Ми обидва зараз у відносній безпеці, та ці знання він не викидає з голови й наче радить мені, як поводитись у таких ситуаціях.
“У мене досі залишились перев’язувальні пакети з моєї маріупольської аптечки, нащо я їх з собою привіз, не знаю”, — усміхається Олег і згадує:
“Одного разу вагітну жінку привезли, у неї шок, її заспокоював, бо треба було вивести з панічної атаки… Був випадок, коли діти 17-18 років пішли в ТРЦ за їжею, туди влучила ракета. Я це бачив — стояв, курив на вході театру. Чую, хтось кричить, гукає лікаря чи психолога. Приходжу туди, там дівчина в шоці, повторює ім’я дитини. У неї панічна атака. Я виводив її: дивиться мені в очі, ми рахуємо, дав заспокійливого, її друзі живі повернулися. Мені ці навички трохи допомагали й самому. Наприклад, ущипнути себе, зробити трохи боляче, глибоко дихати, рахувати — варто усвідомлювати, як працює панічна атака”.
Мати Олега Ніно Георгіївна не пережила війни. Жінка пішла з життя невдовзі після виїзду з Маріуполя. Це стало для сина найбільшим ударом.
“В якийсь момент, коли сусідні будинки обстрілювали кожні 10 хвилин, вона погодилась поїхати. Їй було погано, величезний стрес, ми дістались Бердянська, потім сіли на автобус до Запоріжжя, а коли приїхали в Запоріжжя, її, на жаль, не стало. Я поховав її в Запоріжжі”, — розповідає чоловік.
Після смерті матері Олег перебрався за кордон. Він зміг виїхати, бо знятий з військового обліку. На новому місці чоловік волонтерить і намагається подолати наслідки психологічної травми.
У грудні 2022 року росіяни почали зносити залишки будівлі драмтеатру. Крім нього в місті знищили ще мінімум 20 історичних будівель. Місцеві історики зробили карту, де позначають стан історичних пам’яток.
Незадовго до обстрілу драмтеатру, 9 березня 2022 року, окупанти скинули авіабомбу на пологовий будинок у центрі Маріуполя. Спогадами про той день поділився дитячий хірург Олександр Мартинцов, який тоді оперував у сусідньому корпусі лікарні.
Читайте також: