Олена Молчанова до останнього працювала в Бахмуті сімейною лікаркою. Жінка вирішила виїхати з палаючого міста лише на початку травня 2023 року, коли залишатися там було вже вкрай небезпечно. Чому вирішила залишитися, як вдавалося працювати під час бойових дій в місті та що змусило лікарку все ж евакуюватися — читайте далі.
Початок повномасштабного вторгнення Олена Молчанова зустріла вдома.
“О 5-й годині ранку зателефонувала дитина, вона вчилася в Харкові, каже: “Мамо, почалася війна”. Було страшно за дитину. Три дні вони не могли виїхати з Харкова. Потім вона приїхала до мене, побула близько місяця. Почалися обстріли Бахмута. Дитина сказала, що це важко та виїхала”, — розповідає журналістам Вільного радіо медикиня.
Попри хвилювання за дитину, Олена вирішила залишитися у Бахмуті та продовжити допомагати людям. Вони й надалі потребували інсуліни, серцеві препарати, заспокійливе та перев’язки, — каже лікарка.
Поки окупанти наближалися до Бахмута, з міста почали поступово евакуйовувати лікарів. Вже під час активних боїв у місті Олена Молчанова залишилася єдиною сімейною лікаркою, яка залишилася в Бахмуті та приймала людей.
“Ми були забезпечені у повному обсязі цими препаратами. Тому я, чесно, не могла кинути людей. Всі медики виїхали, я нікого не хочу засуджувати. Кожен сам обирає своє життя та де йому жити. Я прийняла таке рішення — тому хотілося б, аби ніхто мене не засуджував за нього”, — каже медикиня.
Олени Молчанова каже: чим ближче окупанти були до Бахмута, тим активніше люди покидали місто. Попри це, роботи у бахмутських лікарів вистачало. Пацієнтів стало менше, коли окупанти поступово почали займати Бахмут.
“Людей зверталося багато. У нас же спочатку працювали три амбулаторії: в центрі, на “Посьолке” та на Чайковського. До лікарів в день звертались від 30 до 40 людей.
Менше зверталися з тих мікрорайонів, де вже були “вагнери” — “Забахмутка”, “М’ясокомбінат”. Звідти люди вже не могли дістатися до лікарів. Та як тільки ставало “спекотніше”, якщо можна так сказати, зверталися все менше людей”, — розповідає Олена Молчанова.
Лікарка приймала пацієнтів в Амбулаторії №7, яка була розташована по вулиці Чайковського. Найчастіше до лікарів бахмутяни зверталися із серцевою патологією, інсулінозалежні із цукровим діабетом та поранені, які потребували перев’язок.
“Найстрашніше для мене були, мабуть, все-таки поранення. Оскільки до цього я цим ніколи не займалась. Так, я лікар, але я не працювала ані з перев’язками, ні з чим таким. Я цього дуже боялася. Але і до цього звикла”, — згадує Олена.
За словами лікарки, робочий день в Бахмуті під час боїв за місто проходив буденно: вони прокидалися, пили каву, брали дрова, аби затопити буржуйку в кабінеті, та йшли в амбулаторію.
“Ми топили, тому що людей треба оглядати у теплому приміщенні. Ми брали дрова та йшли в амбулаторію. Топили буржуйку і з 8-ї години починався огляд пацієнтів. Люди йшли, знали, що є лікарі. Шли на прийом, за ліками, за медичною допомогою. Так день і проходив.
Коли починалися сильні обстріли, ми, звісно, закривали амбулаторію та бігли у сховище. Потім знов відкривали амбулаторію і так щодня”, — розповідає лікарка.
Так тривало до лютого 2023 року, коли амбулаторія не потрапила під жорсткий обстріл окупантів. Тоді амбулаторію перенесли до сховища. Приймати пацієнтів Олені допомагали місцеві мешканці.
“Коли обстріляли амбулаторію, десь у лютому, перебувати там було небезпечно (не було ані вікон, ані дверей — все повилітало). Подяка хлопцям, які були у сховищі та допомогли облаштувати амбулаторію в самому сховищі.
Перенесли медикаменти, які збереглися, перев’язувальний матеріал, деякі меблі. Допомагали перев’язки робити. Допомагали медикаменти шукати, коли це потрібно було швидко робити”, — розповідає лікарка.
Приблизно з того ж часу, як згадує Олена Молчанова, вона зовсім перестала виходити на вулицю — це було небезпечно, оскільки поруч постійно падали міни.
Крім мешканців, як розповідає медикиня, їй допомагали бійці ЗСУ, які також були у сховищі.
“Нам допомагали хлопці із ЗСУ. І ми їм допомагали. У нас сховище велике — в певний період половину його займали ми, цивільні, а половину сховища займали військові. Ми також надавали медичну допомогу військовим: робили перев’язки, обробляли осколкові поранення, опіки”, — каже Олена.
За день лікарці вдавалося прийняти трьох цивільних пацієнтів та п’ять-шість військових. Інколи за день було й вісім бійців. Через жорсткі обстріли, мирні мешканці боялися виходити з укриттів, тож, як розповідає Олена Молчанова, їй довелося вчити людей перев’язувати поранення самостійно.
“Люди бігли на перев’язку під обстрілами. Страшно. А біжать, тому що потрібна перев’язка. Вчила пацієнтів самих робити перев’язку, якщо страшно виходити на вулицю. Давала перев’язувальний матеріал”, — розповідає лікарка.
Як зізнається Олена, наприкінці квітня — початку травня вона зрозуміла, що в Бахмуті стає занадто небезпечно та вже час евакуюватися.
“Вплинуло мабуть те, що вже було дуже страшно. Коли з 4-ї години ранку починали з танків бити по нашому дому і, мабуть, найстрашніше коли почалася пожежа. Загорілися два будинки праворуч, загорілася амбулаторія, наступною спалахнула бібліотека — там залишалися книги і наступним почав горіти склад ОСББ, де зберігалися продукти, тарпаулин (щільна плівка, якою мешканці будинків забивали вибиті вікна, — ред.), вся гуманітарна допомога. І коли це все почало палати, я зрозуміла, що треба виходити”, — згадує лікарка.
Аби виїхати з міста, вона звернулася до українських бійців. Разом з іншою жінкою у супроводі військових лікарка бігла з вулиці Чайковського до Ювілейної, де їх розмістили в іншому сховищі. Там чекали на евакуацію. Як зізнається Олена, вона вчасно прийняла рішення їхати.
“В тому приміщенні, де я жила, після пожежі температура в кімнаті була +50 градусів. А через три дні впали плити в тій кімнаті, де я жила. Тобто будинок вже не витримував температури”, — розповідає медикиня.
Евакуацію довго чекати не довелося.
“Я евакуювалася ще з одною жінкою. [Бійці ЗСУ] дали матраци, чай. Кажуть: “Дівчата, треба чекати”. Дякувати Богу, приїхав БТР і ми разом із пораненими всередину залізли, доїхали до Часів Яра, там нас пересадили на військову швидку і ми поїхали у Костянтинівку. А у Костянтинівці мене вже зустрічали наші ДСНСники, відвезли на квартиру і на наступний день я поїхала у Київ. Це було 3 травня”, — розповідає лікарка.
Нині Олена живе в Києві разом із донькою. Після виїзду з Бахмута лікарка продовжує надавати медичні послуги, але вже дистанційно.
“Наразі я працюю дистанційно. На своїй посаді. Хотілося б, звичайно, вести прийом, але, у зв’язку з тим, що приміщень немає, лікарів зараз достатньо — я виконую свою роботу дистанційно: консультую пацієнтів у телефонному режимі. Всі, які дізнались, що я виїхала, звертаються за медичною допомогою та всіляко допомагають”, — розповідає лікарка.
За словами жінки, навіть після евакуації вона не знаходила собі місця, адже не знала про долю місцевих, які допомагали їй в рідному місті.
“Останні два дні я місця собі не знаходила, адже люди залишилися там, дві доби не було з ними зв’язку. Але сьогодні (розмова з Оленою була 15 травня, — ред.) я знайшла їх у списках евакуйованих на “той бік”. Вони живі, здорові, дякувати Богу”, — розповідає фахівчиня.
Як зізнається Олена, поки вона не хоче поспішати із планами на майбутнє.
“Поки що я боюся чогось припускати. Беручи до уваги те, що я пережила, я поки ні в чому не впевнена. На сьогодні я тут у Києві. Для себе прийняла таке рішення: “треба поспішати не поспішаючи”. Треба подивитися, як воно буде тут. Можливо у нас відкривається ще одна амбулаторія у Кривому Розі, можливо я туди переїду розвивати амбулаторію. Поживемо — побачимо”, — каже лікарка.
***
Нагадаємо, з початку листопада 2022 року у Броварах, що під Києвом, працює підрозділ Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування. Там працюють лікарі з Бахмута та інших міст Донеччини. Отримати допомогу може будь-хто. Які послуги надають у закладі та де його знайти — читайте в матеріалі.