“Я не знаю, що з ним”: інтерв’ю з дружиною полоненого нацгвардійця, який захищав “Азовсталь”

Денис та Аліса Чумаки родом з Бахмута, але жили в Маріуполі, де в них народився син Тимофій. Коли Росія почала відкриту війну проти України, Денис вже боронив рідну землю. Він захищав Маріуполь допоки в травні бійцям не надали наказ зберегти життя. Відтоді Денис перебуває в полоні росіян. Ми поговорили з Алісою про місяці хвилювання за чоловіка на війні та майже 2 місяці в невіданні.

 

Розкажіть про свого чоловіка Дениса. Звідки він, де він навчався і чим займався до відкритої війни?

Денис з Бахмута, навчався у 12-й школі. А потім вступив у коледж у Донецьку. Потім він пішов в армію, на строкову службу і служив у самому Донецьку. Коли у 2014 році на сході почалася збройна агресія, то його з іншими військовими звідти вивели.

Певний час він був у Бахмуті, але у 2015 році він поїхав до Маріуполя і вступив до Національної гвардії України. Там він служить і досі.

У більш-менш мирний час він займався спортом, грав у футбол, ходив у тренажерний зал.

Як ви познайомилися з Денисом?

Ми познайомилися ще коли мені було 13, а йому 18. Це було спільне коло друзів. Ми тоді недовго спілкувалися, адже на той час в нас була велика різниця у віці. Коли я закінчила школу, я поїхала до Харкова. Я жила і навчалася там, а він тоді жив у Маріуполі. Ми не підтримували зв’язок. Потім у 2020 році, коли почався карантин, я приїхала до Бахмута, і він був там у відпустці. Ми почали спілкуватися в соцмережі, після чого він покликав мене жити в Маріуполь.

Фото: архів Аліси Чумак

Це було на початку травня. Я приїхала туди, ми десь тиждень провели там, і потім він запропонував мені переїхати до нього. І з 15 травня 2020 року ми жили разом у Маріуполі.

29 січня 2021 року ми одружилися. Для нашої родини число 29 вийшло дуже символічним. В нас є син — Тимофій. 29 червня йому виповнився рік. Це дуже бажана дитина. Вийшло так, що коли я лежала у пологовому будинку, через карантин Дениса не пускали до мене. І він весь цей час гуляв під моїми вікнами, як міг мене підтримував.

Він дуже любить сина, дуже за ним сумує. І в нього така професія, що, на жаль, він дуже часто не був вдома. Коли Денис кудись виїжджав, він постійно просив скинути фото чи відео з сином, бо дуже сумує.

Чи розповідав Денис про свої передчуття, що Росія от-от нападе?

У березні він мав піти у відпустку. Але десь у січні-лютому їм прийшла телеграма, що усі відпустки відкладаються на невизначений час. Ми розуміли, з чим це пов’язано. Але через кілька тижнів знову прийшла телеграма, що все буде добре і всі відпустки будуть за затвердженим планом.

Можливо, Денис щось і знав, але мені він нічого такого не казав. За тиждень до відкритого вторгнення він поїхав і 24 лютого мав повернутися додому, але цього, на жаль, не сталося.

Десь 23 лютого Денис мені зателефонував і сказав, що може початися якась евакуація сімей військових. Але ми поговорили і вирішили, що я нікуди їхати не буду, тому що буду чекати на нього.

Наскільки змінилося ваше життя 24 лютого? Опишіть цей день.

Коли ми лягали спати ще 23-го, я вже відчувала якийсь тиск, адже всі новини були не дуже втішні. Усі навколо казали різні речі, але що воно так повномасштабно розпочнеться, я і подумати не могла. 

24 лютого десь о 6-й ранку мені зателефонувала моя сестра, яка мешкала в Харкові. Вона мені сказала “Все почалося”. Я спочатку нічого не зрозуміла, але на фоні на іншому боці телефону я чула вибухи, досить такі потужні. Вона мені сказала: “Вставайте і збирайте речі. Будемо думати, що робити далі”. В Маріуполі вибухи було погано чутно, бо були, мабуть, не на околицях навіть.

Я була в такому стані… Не можу описати… Я розуміла, що крім мого чоловіка із рідних та близьких в мене в Маріуполі більше немає нікого. Я подзвонила йому, але його телефон був вимкнений. Десь до 10-ї ранку я не знала, що мені робити. Якісь речі позбирала, але була в незрозумілому стані.

Десь о 12-й мені зателефонувала моя знайома, в якої чоловік разом з Денисом служив. Вона сказала, що зараз приїде за мною і ми поїдемо в Харків. Але цього не сталося.

Ми приїхали до цієї знайомої, і мені подзвонив Денис. Сказав, що він на блокпосту біля Маріуполя і що в них вже з ночі були чутні вибухи. Ця розмова була дуже коротка. Він запитав, чи зі мною все добре і де я. Я спитала, чи означає це, що він вже не приїде, але він сказав, що поки нічого не зрозуміло. Після цієї розмови він цілий день не виходив на зв’язок.

Ввечері 24 лютого Денис чи то подзвонив, чи то написав, сказав, що там, де був його блокпост, його більше немає, і що вони вже десь в іншому місці.

Де ви були в перші дні нової фази війни?

Ми залишилися — я з сином, подруга з дитиною 7 років і собакою. З 24 лютого до перших чисел березня ми були вдома, спали в коридорі на підлозі, адже було добре чутно вибухи. Тоді ще був зв’язок і світло, і ми підтримували зв’язок [з Денисом]. Чоловік хвилювався, що ми на 5 поверсі й казав, щоб ми спустилися кудись нижче.

2 березня зникло світло, вода, газ ще був. 3 березня ми прокинулися вранці від потужного вибуху. Був “приліт” у сусідній приватний будинок. Тоді ж ми зібрали всі свої речі, дітей, собаку і сіли в машину подруги. Вона згадала, що в неї є подруга, яка працює в АТБ, і в тому магазині в них були гарні бомбосховища. І всією цією компанією ми вирушили туди й десь до 20 березня перебували в тому бомбосховищі.

Це було таке приміщення, де переодягалися працівники, був туалет і якась кухня.

Розкажіть про вашу останню на цей момент зустріч з Денисом.

Денис приїжджав до нас кілька разів. На той момент вже не було зв’язку з ним. Але я сказала своїй мамі де ми перебували, назвала адресу. Десь 7 березня приїхав Денис. Це була зустріч буквально хвилин на 5. Я в нього спитала, як довго це буде тривати та що буде далі. Але він казав, що все буде добре.

Денис не сказав мені, що місто вже було оточене, він просто описав, що було не так легко, як раніше, і що вони чекають на підмогу.

Потім він приїхав ще раз, привіз харчі і ще щось. Але крайня зустріч була після того, як авіабомба прилетіла поруч з нашим сховищем. Згорів АТБ, але сховище вціліло, тільки двері вибило. Тоді ми кілька днів не виходили на вулицю, бо були дуже масивні обстріли.  Денис заскочив до нас, позвав мене із собою. Ми вийшли на вулицю, і я побачила будинок навпроти, який був повністю без віконних рам. Половина споруди була чорна, на землі була воронка, а машини поруч згоріли.

Фото: архів Аліси Чумак

Денис дуже поспішав, бо часу не було. Він віддав мені 2 пачки памперсів, цукерки, привіз акумулятори, завдяки яким у нас потім було світло. Він поцілував мене, а я не встигла його навіть обійняти. Він сказав: “Я вас люблю, бережи сина” — і все. Це була наша крайня зустріч.

Десь через кілька днів, коли ми виходили на вулицю, ми побачили, що поруч з нашим сховищем були 2 російських танки. В одного на стволі було написано “Ростов-папа”, а на іншому “Саратов”. Тоді я зрозуміла, що навряд я саме в Маріуполі ще зустріну свого чоловіка. 

Десь 20 березня ми виїхали до Дніпра. Нам пощастило, адже не було фільтрації. Я впевнена, що навряд би її пройшла, бо мій чоловік військовий.

Чи підтримували ви зв’язок після цього?

Коли ми були у Дніпрі, 22 березня Денис мені зателефонував. Він дзвонив не від себе. Спитав як ми, сказав, що дуже хвилюється за нас. Я розповіла, що ми виїхали і в нас все добре.

Він пообіцяв дзвонити, як тільки буде зв’язок. Крайній раз я його голос чула 22 березня. Після цього зник зв’язок.

Як я зрозуміла, Денис з самого початку був на “Азовсталі”, але звідти вони по місту і їздили. Якийсь час був зв’язок: як мені розповідав Денис, у них був Starlink у госпіталі, але шлях до того госпіталю був тяжким і небезпечним. Але інколи він писав.

Що Денис розповідав про умови на “Азовсталі”?

Коли я питала як він, то в нього завжди було “все добре”, “все в нього було” і “їжі вистачало”. Хоча тоді вже були новини, що в бійців на “Азовсталі” ситуація дуже критична. Але він мені цього не казав ніколи. Казав, щоб я не плакала, думала про дитину.

Єдиний раз він написав, що дуже втомився, адже ритм був божевільний, мало часу було на відпочинок. А коли був, то в голові було безліч думок, і це заважало йому спати.

Фото: архів Аліси Чумак

Він казав, що вони їдять 1-2 рази на день, писав, що хоче з’їсти звичайний бутерброд, дуже хоче солодкого. Також розповідав, що колись вони знайшли десь картоплю і варили її на антисептику. Але так він ніколи не жалівся й не казав, що “всьо, капець”.

Крайній раз він мені написав 15 травня, казав, як завжди, що все добре, сумує та невдовзі повернеться. Але 16 травня почалася ось ця евакуація. Я думаю, що він 15-го знав про це, але мені нічого не сказав. І після того зв’язку немає взагалі ніякого.

Як ви дізналися про вихід військових з “Азовсталі”? Як ви на це відреагували?

Я побачила відео “Редіса”, командира полку “Азов” (Дениса Прокопенка, — ред.). Конкретного нічого він не сказав, але в той же вечір були новини, що маріупольському гарнізону дали наказ зберегти життя. Я була в такому шоці.

У групах, де такі ж жінки та матері наших захисників, ми разом це бурно обговорювали між собою. Потім десь 17 травня я почала дзвонити в частину Дениса, щоб дізнатися, евакуювали його чи ні. Мені казали, що списків ще немає. Але після 20 травня повідомили, що на заводі не залишилось нікого, що Денис є у списках і 20 травня він також виходив із заводу.

Також десь через тиждень після евакуації мені зателефонували з Червоного Хреста і повідомили, що вони зафіксували вихід мого чоловіка. Він заповнював анкету, в якій вказав мене як найближчого родича. Сказали мені, що він живий, здоровий, не поранений. І це була уся інформація, яка була. Я питала, куди будуть везти. Сказали, що це непідконтрольна територія, але куди саме — не знають. В новинах розповіли, що важкопоранені — в Новоазовську, а інші — в Оленівці.

Червоний Хрест повинен слідкувати, щоб росіяни дотримувалися Женевської конвенції, за тим, щоб з полоненими поводилися гуманно, щоб в них була їжа. За Женевською конвенцією полонений має право раз на 2 тижні дзвонити чи писати своїм рідним, за тією ж конвенцією є право отримувати передачки. Але наразі цього немає. Червоний Хрест повинен мати доступ до полонених у будь-який час. Але це, мабуть, був єдиний раз, на відео, коли 20 числа представники ЧХ були в СІЗО. І коли я дзвоню їм, вони кажуть, що “перемовини тривають”, “нам не дозволяють прийти до полонених”, “ми робимо усе можливе, що від нас залежить”.

Чи вірили ви в інший варіант звільнення бійців, ніж полон?

Такий варіант, як полон, я взагалі не розглядала. Ми сподівалися на деблокаду Маріуполя. Ми вірили в це. І сам Денис мені казав, що вони чекають на деблокаду із Запоріжжя. Потім вже стало відомо, що деблокада неможлива, територія окупована, окупантів дуже багато.

Ми вірили в процедуру екстракції — це процедура видачі бійців третій стороні й унеможливлення їх подальшої участі в цій війні. Ми дуже вірили в те, що буде Туреччина чи інша країна, яка зможе це робити. Але, на жаль, цього знову не сталося. Стався полон. Але все одно я сподіваюся і вірю. Поки він там, моя віра не може згасати.

Як ви дізнаєтеся, що зараз з Денисом?

З Національного інформаційного бюро мені повідомили, що країна-агресорка за посередництвом Червоного Хреста підтвердила, що чоловік зараз у полоні. Це єдине, що мені відомо. Про стан його здоров’я, місце його перебування їм невідомо. Тому я не знаю, який в нього фізичний та психічний стан, чи годують його, катують чи ні, є що пити чи ні, чи є якісь засоби гігієни. І ось 20 числа буде 2 місяці як він у полоні, а в мене немає жодної інформації, що з ним зараз.

Нещодавно під час обміну додому повернулися перші бійці, які боронили “Азовсталь”. Чи знали ви, що Дениса не буде на цьому обміні?

Я розуміла, що в першу чергу будуть повертати важкопоранених хлопців. Це зрозуміло, адже дуже багато хлопців, в яких важкі ампутації, які без рук і ніг, в деяких поранення внутрішніх органів. А Денис, на щастя, не поранений. Тому я розуміла, що в цьому обміні його не буде.

Також в Національному інформаційному бюро мені повідомили, що як тільки людину обміняють, йому одразу дадуть можливість зателефонувати. І коли з’явилася новина, що обмін стався, я зрозуміла, що його не обміняли.

Чи підтримуєте ви зв’язок з представниками української влади щодо питання звільнення Дениса? Чи є якісь чіткі терміни чи обіцянки, коли він повернеться?

Наразі є ось це Національне інформаційне бюро. В них є лише інформація, що та сторона підтвердила, що Денис у полоні, і все. Коли буде наступний обмін, як він буде, хто там буде в цих списках — ніхто не повідомляє, адже це все секретно.

Що або хто допомагає вам триматися в очікуванні чоловіка?

Насамперед це моя дитина. Адже я єдина, хто несе за нього відповідальність. Я обіцяла своєму чоловіку, що я буду триматися, я буду сильна, адже знаю, що він про нього думає в першу чергу.

Чи є у вас вже плани, що будете робити, коли Денис повернеться?

Я дуже хочу, щоб Денис зустрівся із сином. Коли почалася нова фаза війни, нашому сину було ще 7 місяців. Він тоді ще не сидів. А йому вже рік, він вже добре ходить, каже деякі слова, і я мрію про те, що Тимофій якнайшвидше побачить свого тата.

Фото: архів Аліси Чумак

Звісно, я мрію про наше життя, коли все добре, коли Денис буде разом з нами.

Чим займетеся в перший день після перемоги України?

У цей день нарешті можна видохнути, дихати повними грудьми, і розуміти, що нарешті це закінчилося. Що саме робити ми будемо в цей день — я не знаю. Але впевнена, що це буде ще один із найщасливіших днів в нашому житті. Адже в першу чергу для мене найщасливіший день буде, коли повернеться Денис і коли переможе Україна. Занадто високу ціну вже заплатили усі ми, усі українці. І я вірю, що невдовзі усі погані люди підуть з нашої землі та Україна переможе.

Читайте також:

• Понад 7 тисяч українських військових вважаються зниклими безвісти, — омбудсмен
• Червоний Хрест контролює умови та стан бранців з “Азовсталі”, але ця інформація є конфіденційною, — речник МКЧХ
• Військових, які були на “Азовсталі”, сподіваються звільнити найближчим часом, — начальник військової розвідки України