Бойові медики на фронті щодня рятують бійців, піддаючи небезпеці власне життя. Рік тому такий шлях для себе обрала криворіжанка Анастасія Кобець. 25-річна бійчиня — відкрита лесбійка, тому поділилася з Вільним радіо історіями не лише про службу в армії, а й про прийняття своєї орієнтації.
Про свідоме рішення захисниці піти на фронт, найжахливішу ніч на Авдіївському напрямку, болісну втрату на війні та камінг-аут перед побратимами Анастасія розповіла нашим журналістам.
У цивільному житті Анастасія Кобець працювала медикинею в рідному Кривому Розі. Розуміючи, що ці навички знадобляться на фронті, вже 24 лютого 2022 року дівчина стояла в черзі у військкомат. До цього військових у родині Анастасії не було.
“Я не змогла б виїхати за кордон чи сидіти вдома і просто спостерігати, що відбувається. Тому я твердо для себе одразу вирішила, що тут (на фронті, — ред.) я буду корисна, мої навички потрібні. Навіть до повномасштабного вторгнення хотіла підписати контракт, але якось не складалось, робота була, працювала в “ковідному” відділенні лікарні. До цього працювала медсестрою в операційному блоці, тобто стояла на операціях з хірургом, потім ще трошки в пологовому. 24 лютого я пішла до військкомату, але там черга була кілометрова. 2 березня вирішила піти до територіальної оборони”, — ділиться захисниця.
До останнього ніхто з рідних Анастасії не знав про її рішення піти на фронт. Спочатку її не підтримували, та згодом все ж прийняли її вибір, пригадує військовослужбовиця.
“Вже після того, як мене записали в тероборону, по факту подзвонила їм і сказала. Звичайно, в батьків була трошки істерика, вони намагалися мене відмовити. А з дівчиною якось до цього обговорювали це питання, але неконкретно, вона теж до останнього не думала, що я справді піду. Але, в принципі, що батьки, що дівчина вже мене підтримують. Ніякої критики, ніяких безглуздих докорів ніколи не було. Я дуже вдячна їм за це”, — каже медикиня.
Зараз Анастасія служить молодшою сержанткою та фельдшеркою 129-ї бригади тероборони у 237-му батальйоні. За понад рік військового шляху дівчина побувала на Херсонському, Запорізькому та Донецькому напрямках.
“На Донеччині я перебуваю десь три місяці вже. Зараз це Авдіївський напрямок. Прийшла в ЗСУ просто солдатом, потім підвищили до старшого солдата, а потім вже до молодшого сержанта. Я в піхоті. З самого початку я була старшим бойовим медиком роти стрілецької, а останній місяць перевелась у медичний пункт свого батальйону на посаду фельдшера. Зараз займаюсь евакуацією з нуля — вивозимо поранених наших хлопців”, — ділиться бойова медикиня.
Втім до відкритої війни, каже Анастасія, жодного військового досвіду не мала, тому все опановувала з нуля.
“Я взагалі не знала, як зброю в руках тримати, але всього навчили. З нами займалися інструктори з нашого підрозділу, місяці три точно. Вчили постійно, можна сказати, з самого ранку до вечора. Просто так не можна зберегти [військові навички], треба постійно повторювати, удосконалювати. Ще закінчила курси з тактичної медицини, отримала сертифікат і вже навіть викладаю як інструктор з тактичної медицини”, — зазначає захисниця.
Перша домедична допомога та евакуація поранених військових з передової до стабілізаційного пункту — таке бойове завдання зараз виконує Анастасія. Але іноді разом з іншими медиками батальйону її відправляють в тил.
“Евакуація поранених — зараз це найголовніше та найважче завдання. Це важко і фізично, і морально. А якщо йде якась ротація і нас трохи виводять в тил, там вже роботи більше, бо вже підключаються звичайні хворі. Ми займаємось лікуванням, тобто не тільки пораненими. Возимо їх по госпіталях, до різних лікарів”, — пояснює медикиня.
Анастасія запевняє: до роботи у стресових ситуаціях вже звикла, але емоції часом все ж переповнюють.
“Найважче для мене — бачити поранених побратимів. Коли ти бачиш людину, з якою дуже добре знайома, це все трошки тебе хитає. Я вивозила тих хлопців, з якими я до цього служила рік і більше. Потім вивозити їх в тому стані, я навіть не знаю як його описати, і бачити це все — дуже важко. Тут намагаєшся відкинути всі свої емоції та просто холоднокровно працювати, як би складно не було”, — каже військовослужбовиця.
Війна руйнує українські міста й села, але найприкріше — забирає життя близьких. Таку втрату переживає й Анастасія.
“Хоч прийшов час, але досі згадую. Це був хлопець, з яким із самого початку служила, він був мого віку. Перед тим, як ми вже виїхали на бойове розпорядження, він чомусь, я не знаю навіть чому, вирішив перевестись в інший підрозділ. Не пройшло навіть місяця, і мені приходить повідомлення — помер, більше немає. Я навіть на похорон до нього не змогла поїхати. Тут слів не підібрати, це насправді дуже важко”, — ділиться захисниця.
У пам’яті дівчини закарбувалася ніч, коли її медбригада рятувала тридцятьох поранених бійців одночасно.
“За одну ніч вивезли, евакуювали з поля бою на Авдіївському напрямку близько 30 наших поранених хлопців. Майже кожного я знала в обличчя. Ця ніч була для мене, напевно, найважчою в житті. Дуже багато хлопців, з якими буквально вчора було все нормально, опиняються в тебе в машині з дуже важкими пораненнями, у когось майже відірвані ноги”, — згадує медикиня.
Анастасія Кобець нарікає: для жінок-військових українська армія ще не зовсім готова. Форму та екіпірування їй довелося купувати за власні кошти.
“Наша армія не пристосована до того, що служать жінки, і це засмучує. Мені видали бронік, який важить десь 13 кілограмів. Навіть просто стояти в ньому я не могла. За свої кошти купила собі плитоноску свого розміру, керамічні плити, які важать 5 кілограмів. З формою все так само. Вони (командування, — ред.) стараються знайти найменший розмір одягу, це 44-46, але в мене 42 розмір. Тому все одно купляла за свої кошти. Але от гігієнічними засобами, прокладками, забезпечують. Не можу вам сказати точно, що це саме ЗСУ забезпечує, скоріше за все волонтери, але в будь-якому випадку моє командування цим займається. Це насправді дуже радує”, — каже медикиня.
Зараз Анастасія єдина дівчина у своєму підрозділі. Та дискомфорту від цього немає, запевняє вона, адже побратими ставляться до неї з розумінням.
“Були моменти, коли ми жили реально в бліндажах, там взагалі ніяких умов не було. Військові умови дуже складні, але до них швидко звикаєш. Наш колектив медиків — це 10 чоловік і я одна дівчина, ми знаходимось усі разом. Якщо мені треба переодягнутись чи ще щось, я просто кажу: “Нумо, давайте, виходьте, мені тут треба свої справи зробити”. Вони все розуміють, ніяких проблем із цим немає”, — розповідає Анастасія.
Лесбійкою Анастасія усвідомила себе ще в підлітковому віці. Пізніше попри побоювання відкрилася батькам, згадує медикиня.
“До 19-20 років цього вони не знали. Мама це сприйняла просто “в штики”, а мій батько сказав таку фразу, яку я досі пам’ятаю: “Ти більше не моя дочка”. Десь місяців п’ять ми взагалі не спілкувались, а потім, коли я познайомила їх вже зі своєю дівчиною Веронікою, якось потроху це все почало налагоджуватись. Вони полюбили її, вони прийняли мою орієнтацію. Батько навіть вибачився переді мною, я його пробачила. Взагалі я жодного разу не стикнулась з якимось там цькуванням або чимось таким. Може, мені просто пощастило, але навколо мене опиняються люди, які це приймають”, — каже Анастасія.
Нічого подібного військова не зустріла й під час служби.
“Як тільки прийшла служити, я одразу розповіла про свою орієнтацію, це не було якимось секретом. І з самого початку більшість просто не повірили. Думали, що просто не хочу, щоб до мене хтось залицявся. Але потім багато хто бачив мою дівчину, і тоді вони зрозуміли, що це реальний факт, і відреагували нормально. Мені взагалі дуже пощастило з колективом”, — стверджує Анастасія.
Для довідки:ЛГБТІК+ сформоване з перших літер слів, що позначають Lesbian (лесбійок), Gay (геїв), Bisexual (бісексуалів), Transgender (трансгендерів), Intersex (інтерсексуалів), Queer (квір). Це поняття постійно оновлюється та має стосунок до гендеру та сексуальної ідентичності, яка виходить за межі гетеросексуальних або цисгендерних (тобто тих, що збігаються з біологічною статтю) норм.
Україна лише на шляху до визнання прав для ЛГБТІК-спільноти, а чимале значення в цьому мають самі її представники, запевняє військова. Тому вона завжди шукає можливості, аби висвітлювати цю тему.
“Я вже майже рік в організації LGBT Military Ukraine. Коли в мене є час, я, звісно, намагаюсь всіляко просунути тему прав представників ЛГБТ-спільноти, тому що це важливо. Особливо зараз на часі питання цивільних партнерств. От, наприклад, я зараз служу, не дай Боже зі мною щось станеться, мою дівчину просто можуть не пустити в реанімацію. Це дуже сумно, ми хочемо таких самих прав, як і мають всі інші. Ми зараз знаходимось на службі, виконуємо тут таку ж роботу, як і всі, але прав маємо менше. Саме за ці права ми і боремось”, — наголошує Анастасія.
Бійчиня вважає: аби українське суспільство позбулося стереотипів щодо представників ЛГБТІК-спільноти, варто говорити про це якомога більше.
“Українцям не вистачає розуміння, у нас якийсь такий ще “совковий” (радянський, — ред.) стереотип з приводу цього всього. Я дуже хотіла б, щоб це змінилось. Я розповідаю зараз це і хочу, щоб ще якомога більше людей все ж, хоч і страшно, але відкривалися”, — ділиться Анастасія Кобець.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про краматорчанина, який роками не міг наважитись на камінг-аут. Зробити важливий для себе крок він зміг після тяжкого поранення, якого дістав на передовій.