80 років тому, наприкінці жовтня 1941-го, Друга світова війна прийшла на Донбас. Український схід на 2 роки окупували нацисти. Бахмутяни, які тоді були дітьми, розповіли що пам’ятають про ті часи.
Мешканка Бахмута Лідія Мирошниченко народилася у травні 1940-го і має лише дитячі спогади про життя в окупованому Артемівську. Вона каже, що її родині пощастило не зіштовхнутися зі звірствами нацистів.
“Німецька армія, яка тут стояла, годувала місцеве населення. Армія набиралася з усього народу, німці були різні. Місто було поділене на сектори, і хто де живе, отримували там їжу. Ми ходили й отримували обіди, видавали нам котелки, які становляться разом: для першого, другого і для компоту. Це я точно пам’ятаю, тому що їсти хотілося. І я не могла дочекатися, поки ми дійдемо додому”, — розповідає жінка.
Отримувати їжу вона ходила зі своєю двоюрідною сестрою Ніною, яка на той час була підлітком.
“Там були супи з м’ясом, каша, тому що поки ми доходили додому, голодна сестра виловить дорогою половину м’яса та з’їсть”, — згадує Лідія Петрівна.
Для довідки:Попри багаторічну співпрацю, взаємні домовленості та договір про ненапад, лідер нацистської Німеччини Адольф Гітлер обдурив вождя СРСР Йосипа Сталіна й напав першим. Рівно 80 років тому, наприкінці жовтня 1941 року, гітлерівські війська окупували Донбас. Окупація тривала до початку вересня 1943-го, коли червона армія звільнила український схід.
А жила Лідія Мирошниченко тоді в Артемівську по 1-му Гоголівському провулку, у домі 1.
Разом з Лідією та її сестрою жила ще і її тітка Віра, якій на той момент було 17 років. Про всіх 3-х дітей піклувалася старенька бабуся.
Пам’ятає Лідія Мирошниченко й обстріли з повітря.
“У нас на дворі були величезні вирви, і ми там гралися. А коли починався обстріл, моя 17-річна тітка хапала мене та тягла мене у підвал у дворі. Якщо вона не встигала, там стояла порожня діжка. Вона мене кидала в ту діжку, а зверху лягала сама. Це вона “сховалась”, — розповідає Лідія Петрівна.
Іноді мала дитина могла поставити під загрозу всю родину.
“До тітки намагався залицятися німецький солдат. Якось вона почула, що він йде, та сховалася у маленьку кімнату. Він зайшов та питає у бабусі “Де фройляйн Віра?” А вона каже “Не знаю, кудись пішла”. А я ж тут як тут, я за справедливість. Кажу: “Як не знаєш, он вона у маленькій кімнаті”. Бабуся побіліла, а він розсміявся та пішов”, — згадує далекі часи Лідія Петрівна.
Після того випадку все, що потрібно було зробити потай, робили так, аби мала Ліда не побачила. Але вона все ж знала, що у них на горищі деякий час переховували пораненого. Як він там з’явився та звідки був, жінка не знає.
“Бабуся його обслуговувала — носила йому на горище медикаменти та їжу. Якось ми поставили драбину на горище та у чугунку кашу, йому туди нести. І ця моя старша сестричка Ніна вже взяла цей чугунок, ложку та приготувалась туди лізти. Заходить німецький патруль. Вона стала біля цієї драбини, відкрила чугунок та почала швидко їсти цю кашу. Цим вона врятувала й усіх нас, і того пораненого”, — згадує Лідія Петрівна.
На щастя, нацисти не довідалися про присутність пораненого радянського військового, інакше його та ймовірно і всю родину, яка його укривала, чекала б страта.
“Коли він підлікувався, то пішов, не сказавши, куди. Цим самим він убезпечив і себе, і нас: якщо ми не знаємо, то ми не скажемо”, — розповідає бахмутянка.
Вона зазначає: ліки в домі були завдяки тому, що 17-річна Віра працювала на якійсь дрібній посаді в аптечному складі.
“Вона лікувала мене від усіх дитячих хвороб. Я перехворіла й на малярію, і на кір, коклюш, свинку, але вона весь час приносила мені ліки. Завідував аптечним складом єврей, і в кого були діти, він беззаперечно надавав усілякі ліки та обов’язково риб’ячий жир — завдяки йому у мене не було рахіту. Я його їла як олію — з хлібом та сіллю з блюдечка та отримувала величезне задоволення. Нам це дуже допомогло, мені допомогло. Тому що я вижила”, — згадує своє воєнне дитинство бахмутянка.
Бахмутянин Василь Бірюков — ровесник початку Другої світової війни: він народився у вересні 1939-го. Мешкав тоді з мамою та бабусею на межі Донеччини з Луганщиною, у хуторі Новосадовому Краснолиманського району, який всі місцеві називали за старою назвою, Балдинівкою.
Каже, пам’ятає себе з 4-го року життя, тобто після вересня 1942-го. Згадує, як тікали з бабусею з-під повітряного бою німецького та радянського літаків.
“Один за одним кружляли над горою, наче дві комахи, які намагаються наздогнати та ужалити один одного, та потім зникли. А ми з бабусею бігли додому, посеред вулиці (хоча, якщо десь небезпека зверху, треба ж було десь впасти під паркан та лежати). А ми прибігли додому та сховалися під ліжко. Страху від цього я не пам’ятаю”, — згадує Василь Бірюков.
Розповідає чоловік і про німецькі листівки, які розкидали над їх селом.
“На них був німецький орел та німецькою було написано. Багато було листівок, і вони довго валялися по нашому селу. Хоча тоді папір був страшенним дефіцитом, ми, пацани, їх збирали”, — згадує Василь Федорович.
А ще пам’ятає, як у хутір прилетів радянський пілот та розповідав, що незабаром ці місця звільнять.
“Дивимося, “кукурузник” розвертається та садиться на луці, а мотор не глушить, пропелер працює. Люди підбігли — великий натовп. І один з пілотів встає з промовою: що я зрозумів, це “тримайтеся, скоро прийде червона армія, вас звільнить”. А потім злетіли та полетіли, мабуть, в наступний населений пункт — казати те ж саме народові”, — розповідає чоловік.
Бойових дій в тій місцевості він не пам’ятає.
“Військових (Вермахту, — ред.) та бойових дій я не бачив, нічого його не було, ані літаків, які б падали. Я жодного вистрілу не чув. Коли у нас стояли німці, я їх “не відчував” через свій вік, для мене їх не існувало. За розповідями матері мене італійський солдат тримав на руках — я цього зовсім не пам’ятаю”, — каже Василь Федорович.
Він також зазначає, що під час війни його родина голодною не була жодного разу.
“Під час війни, яка закінчилася у 1945-му, і на вулиці, і в нашому домі був повний достаток. Під час війни у нас була і корова, і свиня, і кури, і гуси, і качки, і городину вирощували — все було. А дикий голод я відчув у 1946-47 роках. Мене навіть мати відправила до Львова з моїм рідним дядьком, а бабуся пухла. А у війну — ні”, — згадує Василь Бірюков.
“Саме в ці дні, жовтень-листопад 1941 року — це той час, коли більша частина Донецької області (на той час Сталінської) була окупована нацистськими військами. До нашого міста, тодішнього Артемівська, німці зайшли 31 жовтня. Але ще й наступного дня, 1 листопада, тривали оборонні бої у східній частині міста. Місто обороняла 15 стрілецька дивізія”, — розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Історик каже: про ті оборонні бої відомо мало, тому що дуже багато з бійців та командирів загинули потім на фронтах Другої світової. Нацисти стрімко захопили всі найбільші міста Донецького басейну: в окупації опинилися Сталіно та Ворошиловград (нинішні Донецьк та Луганськ), Ворошиловськ (нині Алчевськ) та сотні інших населених пунктів регіону.
Так почалася нацистська окупація регіону, яка тривала 22 місяці. Ті, хто це пережив, згадують окупацію як найскладнішу, найскрутнішу, найстрашнішу добу у своєму житті.
“Перш за все, це присутність у місті окупаційної армії, контроль окупантів над всіма сферами життя, примусова праця, терор нацистів: масове винищення мирного населення, коли близько 3 тисяч мирних жителів (насамперед євреїв, ромів) знищили в алебастровій шахті на території сучасного заводу шампанських вин (Artwinery, — ред.) Близько 3 тисяч радянських військовополонених загинули від голоду та хвороб у концтаборі, влаштованому тут німцями на території військової частини”, — каже Ігор Корнацький.
В чомусь нацистська окупація означала парадоксальним чином і визволення — від більшовицького терору, ідеологічного контролю комуністичної партії та від панівної політики державного атеїзму.
“Розпочалося церковне відродження, з’явилися церкви, закриті раніше. З них Миколаївська церква (і відтоді вона й не припиняла богослужіння). Відкрилася й Всіхсвятська церква. Намагалися відновити богослужіння й у Свято-Троїцькому соборі: збирали ікони, книги, збережені парафіянами, працювали місцеві художники над відновленням розпису, створенням ікон тощо”, — розповідає історик.
5 вересня 1943 року радянські війська звільнили Артемівськ від окупантів. Далі бої зміщувались весь час на захід: у вересні звільнили всю нинішню Донеччину, а далі прилеглі області, столицю України. А у 1944-му воювали вже на території правобережної України.
Про життя українців під час нацистської окупації видано багато спогадів очевидців. У Бахмутському краєзнавчому музеї нині триває виставка “Сліди коней”. Німецький митець Клеменс фон Ведемейєр представив тут кадри кінохроніки в окупованому військами Вермахту Артемівську.
“Виставка “Сліди коней” показує окупацію “зсередини”, очима самих окупантів, що вони вважали за цікаве, за важливе, що задокументовували у своїх аматорських фільмах, які знімав дідусь Клеменса фон Ведемейєра, який саме тоді, наприкінці 1941-на початку 1942-го року перебував тут в Артемівську”, — розповідає Ігор Корнацький.
Виставку можна оглянути до 8 листопада у головному корпусі Бахмутського краєзнавчого музею за адресою: вулиця Незалежності, 26. Музей працює з понеділка по п’ятницю з 8-ї до 16-ї, зі звичайними карантинними обмеженнями. Вартість дитячого квитка — 5 грн, дорослого — 10 грн, екскурсія для групи — 30 грн.
Читайте також: