“Я знайшла сестру з Маріуполя у дорозі до Полярного кола, а другу родичку — у фільтраційному таборі” (МОНОЛОГ)
Альбіна Гребенюк з Бахмута місяць шукала трьох близьких людей з їхніми родинами у Маріуполі. Цими днями вона дізналася: її двоюрідна сестра прямує за Полярне коло Росії, колишній чоловік зник безвісти, його сестра з дочкою — у “фільтрації” росіян на ТОТ, а племінника готують воювати проти України.
Про це Вільному радіо розповідає мешканка Бахмута Альбіна Гребенюк. Напередодні вона опублікувала пост у соцмережі про свою 9-річну племінницю, яку шукала та несподівано знайшла у фільтраційному таборі “ДНР”. Далі її пряма мова.
— Настя не моя рідна племінниця, вона — двоюрідна сестра моєї дочки, дочка сестри мого чоловіка. Але вона нам дуже рідна — на кожні канікули приїздила до нас. До 24 лютого вони жили у Маріуполі, у будиночку біля моря неподалік від “Азовсталі”.
З першими вибухами у Маріуполі Настя з її мамою, 44-річною Наташею, та 23-річним братом перебралися у квартиру в історичному центрі міста. Сподівалися, що у центрі їм буде безпечніше. Востаннє Настя виходила на зв’язок 3 березня — бігла з подружкою та скинула на Viber голосове повідомлення: “Ми вже біжимо додому, бо дуже сильно стріляють”. І все, більше звісток від них не було.
“Ця родичка подзвонила з Безіменного з російського номера. Їх везуть до фільтраційного табору до Таганрога”
І ось цими днями Наташа вийшла на зв’язок з якогось колишнього піонерського табору під назвою якісь там “… зорі” у Безіменному. Дзвонили мені на Viber вже з російських номерів (955)!
Їх там утримують, і далі вони їдуть до фільтраційного табору. Коли таке говорять, у мене всередині все стискається. Я взагалі мало розумію, що таке фільтрація? Когось пропускають, а тих, кого не пропускають — куди, що з ними далі?!
Питаю у Наташі, як ти, що ти. Каже: “Взагалі нічого не можу говорити, хочу просто помитися та спати, все!” Запропонувала їй рухатись до нас у Бахмут. Вона сказала: “Я туди не поїду! Ще раз пережити цей жах!.. Вони божевільні, я їх боюся”.
При цьому до того вона була “і нашим, і вашим”. І от зараз прийшов той “дядя, на якого вона чекала”, і вона нажахана.
По-перше, вони замурзані, із вошами та клопами. Там реально антисанітарія, а вона жінка, у неї, вибачте, менструація та все інше.
“Ми сподівалися, що нас врятують греки”
Наташа сказала, що їх вивезли з Маріуполя насильно. Каже “Ми під обстрілами бігли, рятуючись, взагалі не розуміючи, хто нас забирає — ніхто нічого не озвучив”.
Розповідає, що “кожного разу, як виходили з підвалу по гуманітарку, хтось приходив та казав, що там та тоді буде евакуаційний транспорт. Ми виходили, транспорту не було, а починався обстріл, ми тікали. Ми вже боялися виходити на те місце, де казали, що буде евакуація.
Її донька — гречанка. Наташа, мама дівчинки, мені каже: “Альбіна, розумієш, ми до останнього думали, що нас вивезуть греки. Економили заряд інтернету, радіо та всього іншого, щоб почути про евакуацію. За нами ніхто не прийшов. Ми увесь час сиділи у підвалі й думали, що зараз хтось подзвонить і скаже: “Виходьте, за вами прийшов човен, вас будуть вивозити”.
“Спамили у пабліки пошуку маріупольців усією родиною щогодини”
Наташа ще встигла сказати: “Я знаю, що ти нас шукала. Ми тільки в цей табір зайшли, як нам люди сказали: “Ця дівчинка мелькає в усіх пабліках”. (Самі маріупольці створили групи, які об’єднують мешканців певних районів, за назвами вулиць та номерами будинків: наприклад, “Бульвар Будівельників 97-107”). Ми об’єдналися з моїми сестрами та щогодини писали в кожну таку групу щось з фотографією Насті. І вона вже “примелькалась” там…
Питаю Наташу, що вона буде робити. “Я не хочу до Росії. Тут всі, хто приїхав таким чином — не хочуть”. Вона не буде там залишатись! Каже, “будемо виїжджати у безпечну країну”.
“Сина готують на війну проти України”
Наташа вивезла з Маріуполя не лише Настю, а й 23-річного сина. Наташа сказала, що з нього конкретно там очей не зводять — він здоровий хлопець. І що скоріш за все їх з дочкою відправлять далі, а хлопців там відсівають. Сьогодні (16 квітня, — ред.) він мав пройти медогляд на фронт. На вихідних якась лабораторія для аналізів має приїхати, понеділок-вівторок — огляд лікарів. І його відправляють на фронт проти України.
Маріуполь — Полярне коло: “Двоюрідну сестру вивезли з блокадного міста бусом з заклеєними вікнами”
А моя двоюрідна сестра з Маріуполя, яку я розшукала тиждень тому, їде за Полярне коло. Її з родиною вивозили машиною, в якій чорною плівкою були заклеєні вікна зовні. Не знали де та куди везли. Привезли у Таганрог. Зараз вона в Астрахані з двома дітьми, чоловіком, собаками. Сказала: “У мене немає вибору, нам сказали їхати за Полярне коло. Поїдемо, а що робити. Аби тільки не чути, як все вибухає! Гуртожиток, де ми жили на правому березі Маріуполя, згорів вщент. Документів взагалі немає”.
Наче люди однакові, а поводяться ось як по-різному…
Я їй кажу: “Яким чином, ти думаєш, в Астрахані тобі дадуть український паспорт?” Вона на це відповідає: “Альбіна, тут жах, я тобі все боюся казати телефоном”.
Коли вона виїхала, у неї забрали телефон. А перед тим вона очистила пам’ять телефону до заводських налаштувань. Вона каже: “Я тільки зубрила телефон мами, який на пам’ять не знала, щоб дзвонити їй та сказати, що я жива. Боялася забути телефон мами або переплутати якусь цифру”.
Люди “чистять” телефони, щоб не було ані фото боїв, ані контактів волонтерів, нічого. Ось це — фільтрація! Я у житті не могла б подумати, що це торкнеться мене та моєї родини.
“Зникли безвісти 2 чоловіків з нашої родини, в тому числі тато моєї дитини”
Тато Насті, яка з мамою прямує до фільтраційного табору у РФ, зник безвісти у Маріуполі. Його сусідка сказала: “Вціліла лише половина мого дому, все в руїнах, не знаю, де його шукати. Я навіть не наважуюся йти його шукати — боюся побачити щось страшне”. Там вся вулиця Привільна така — її практично немає.
Тато моєї дочки теж зник у Маріуполі. Він працівник “Азовсталі”, вийшов за водою до моря і зник. Я питала у його сестри Наташі, вона каже, що зв’язок втратили через 2-3 тижні після початку “підвалів”.
“Мама дитини з інвалідністю казала, що мріє, щоб їх швидше вбило”
Розумієте, в Маріуполі у нас є і сусіди, й організація мам дітей з інвалідністю… У нас там є одна мама дуже “важкого” хлопця років 17-ти з ДЦП. Він на серйозних протисудомних препаратах. Живуть вони на Східному мікрорайоні, якого просто вже немає. У хлопця серйозні напади — це пограничний стани між життям та смертю, набряк мозку. Це не просто покашляв і далі все окей. Від вибухів вона збільшила дозу препарату для нього.
Вона каже моїй подрузі (у нас така співдружність): “Не знаю, що робити, цих ліків залишилось на 2 дні. Я хочу, щоб вже щось “прилетіло”, і щоб я не бачила, як він мучиться”.
Тому що він ще й кричить. Ви розумієте, що це таке — доросла дитина у підвалі, яка весь час кричить? Одна бабка підійшла вже до його матері та сказала щось на кшталт: “Виведи його на вулицю, і він мучитись не буде”. Вже люди ось так реагують…
2 тижні тому вона виходила на зв’язок. Відтоді не знаємо, вивезли їх чи ні. Це дуже страшно.
Читайте також:
313Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
