Дмитро Шевчук боронив Маріуполь, але під тиском окупантів йому з побратимами довелося здатися у полон на заводі ім. Ілліча. За ці 10 місяців батьки Дмитра майже не отримували від нього звісток. До них самих вже 6 разів приходили окупанти, які шукали інформацію про їхнього сина. Про все це батько полоненого розповів нашим журналістам.
Далі — розповідь Олександра Шевчука від першої особи.
В редакцію “Вільного радіо” звертаються родичі полонених, і ми продовжуємо збирати їхні історії, аби показати обличчя тих, хто боровся за Україну, а тепер потребує боротьби за них. Якщо ваша близька людина потрапила у полон і ви готові про неї розповісти, пишіть нам через форму зворотного зв’язку на сайті або у соцмережах: Telegram, Instagram, Facebook.
Ми з дружиною Людмилою мешкаємо в селищі Садовому Миколаївській області. Нашому сину Дмитру 27 років, він здобув дві вищі освіти: має фах психолога та вчителя фізичної культури.
Я теж учитель фізичної культури, а також маю спеціалізацію з допризовної підготовки юнаків. Тому син, дивлячись на мене, після університету пішов на строкову службу.
Спочатку Дмитро потрапив при строковій службі у 199-ту десантно-штурмову бригаду в Житомирі. З часом він зустрів друга, який служив у 36-й бригаді, і той умовив його піти туди. 25 січня 2023 року буде 3 роки, як син служить у 36-й бригаді, й за цей час він двічі був в АТО. Зокрема, в районі Маріуполя він провів десь пів року.
Коли почалась повномасштабна війна, син був у Маріуполі. Ми підтримували з ним зв’язок, і коли він мені зателефонував, я вже знав, що Маріуполь взяли у кільце. Я казав: “Син, ви повністю в оточенні, робіть щось, якісь зелені коридори, виходьте через них”. Він відповів: “Па, я знаю, все нормально”.
Наступного разу він мені зателефонував 2 березня та поділився радістю, що нарешті зміг помитися, бо у підвалі з’явилася вода. Потім Дмитро ще виходив на зв’язок і попереджав, що телефони сідають і зв’язок у місті гіршає.
В окупації ми пробули з самого початку відкритої війни й аж до 10 листопада 2022 року, поки нас не визволили разом з Херсоном.
За цей час окупанти 6 разів приходили до нас з обшуками, половина були щодо нашого сина.
Під час перших обшуків мене тримали під прицілом надворі, а дружина була з ними в хаті. Вони шукали документи сина та його фотографії, але ми завчасно їх заховали. Спочатку ці люди ще нічого не знали про нашого сина — просто подивились хату, сараї, погреби, попитали, чи немає сторонніх або зброї та пішли.
Однак коли вони вже пішли, один з окупантів сказав щось іншому, і вони повернулися. Попросили мій паспорт і кажуть:
— “Олександре Володимировичу, пройдімо з нами в автобус”.
Мені нічого не залишалось, як піти. Звідти вийшов офіцер з блокнотом у руках і каже: “Розповідайте”. А я кажу: “Що вам розповідати?” — “Де ваш син?” Відповідаю:“Син у Польщі”, а він дійсно там бував до того як пішов за контрактом служити в ЗСУ.
Мені не повірили та повели до дверей. Підійшли ще два автоматники та почався ще серйозніший обшук. Всю хату перерили, питали, де наш син, а ми з дружиною разом стверджували, що він у Польщі.
— У якій в біса Польщі? Він в АТО був?
— Ні, не був. Відслужив строкову службу та поїхав працювати в Польщу.
— А як ви думаєте, чому ми до вас вдруге прийшли?
Я мовчу.
— А ворожі стосунки з односельцями є?
— Та тут у школі двійку поставиш, і батьки вже не вітаються, як ви думаєте?
— Ну подумайте…
В них був блокнот з переліком всіх АТОвців і мені залишалось лише здогадуватись, хто нас здав.
Знайти їм вдалося лише маленьку коробочку з шевронами. Напевно, син колись привіз і залишив, навіть ми не знали про неї. Один з шевронів був червоно-чорний “Правого сектору” — це стало для них зачіпкою. Ще знайшли тактичні рукавиці, син колись подарував мені:
— Що це? Це підтвердження, що він в АТО!
— Ви знаєте, я мисливець, і таке можна купити у будь-якому секонд-хенді.
Тоді вони почали питати про зброю, але я відповів, що продав усе. Вони забрали все, що змогли знайти: патрони, гільзи, порох, заправки та закрутки.
Згодом вони знову приходили питати про сина, але щоразу були нові люди. Я так розумію, в них постійно були ротації, і коли в село приходили нові — кожного разу обходили всі хати з обшуками та мародерили.
Першою розшукувати Дмитра почала моя донька.
У квітні 2022 року ми змогли відправити її через “орків” (території, окуповані російськими військовими, — ред.) на Баштанку і до Києва. Там вона зверталась у Червоний Хрест та всюди, де тільки могла.
Одного разу їй надіслали на телефон відео, на якому Дмитро звертався до мами. На ньому була чорна форма з бейджиком на грудях. Він казав:
“Я, Шевчук Дмитро Олександрович, звертаюсь до матері Шевчук Людмили Вікторівни з тим, що я перебуваю в полоні. Годують добре, є розпорядок, вранці зарядка”.
Через якийсь час донька отримала від Червоного Хреста листа, який прийшов з Росії.
Донька написала відповідь та відправила її через Червоний Хрест. Більше ніяких листів ми не отримували. Як я чув, Червоний Хрест більше не пускають до наших полонених.
У Координаційному штабі [з питань поводження з військовополоненими], нам сказали, що син був саме на заводі імені Ілліча, де 2 тисячі чоловік взяли у полон. Однак на питання, коли будуть наступні обміни, мені ніколи нічого не казали, бо не мають права на це. Нам порадили звернутись у поліцію, і я пішов у відділок.
У вересні ми отримали сповіщення від військової частини з підтвердженням, що наш син дійсно у полоні.
Водночас донька бачила сина десь у списках військовополонених.
Мій колишній учень, який був у теробороні, попросив мене сховати його автомат, коли вони відходили через наше село. В цей момент у мене вдома був односелець Степан, який працював в мене і він бачив, куди я ховаю автомат. Також там була моя рушниця та рушниця, яку я подарував сину на 21-річчя. Навіть дружина не знала про це місце.
В ніч з 10 на 11 серпня окупанти прийшли до нас з останнім обшуком.
Ми прокинулись вночі від пострілів у дворі. Я дивлюсь, а вони світять ліхтариками саме туди, де я сховав зброю. Ми з дружиною стали за двома стінами від двору, і я швидко розповів їй про автомат і що тепер мене можуть розстріляти. Попросив її знайти сина, якщо мене не стане.
Я відчинив двері під автоматні черги та крики “на землю, руки за голову”. Тут один з окупантів кричить: “Знайшов!” та все забрали. Той, хто стріляв по нас, витягнув за руку лежачого Степана — а він п’яний, ані говорити, ані стояти не може: “Він за 100 грамів зрадив тебе”.
Знущались та сміялись вони ще довго. Били у тазовий суглоб, знаючи, що я маю інвалідність саме в цьому місці.
Приїхали також два офіцери ФСБ. Вони сказали, що знають про нашого сина: “Не бійтесь, його обміняють і він знову піде воювати”.
1 грудня був черговий обмін полоненими. На одному з фото ми впізнали нашого Дмитра, дуже схудлого. Зі ста друзів і знайомих, яким ми показували це фото, лише четверо не опізнали цього хлопця як нашого сина.
Куди я тільки не телефонував — і на гарячу лінію Міноборони, і в їхній штаб, і в СБУ, і за номером 1648 (гаряча лінія Національного інформаційного бюро, — ред.), щоб побачитися зі своєю дитиною — всі казали одне й те саме: “Це не наша компетенція, ніхто вам не дасть його дані”.
Оскільки син служив десантником, то на лівій руці під мізинцем у нього є головна прикмета — татуювання “За ВДВ”. Ми просили, щоб хоча б глянули, чи немає в цього хлопця такого татуювання — все марно.
Зазначимо, видання “Новинарня” з власних джерел у ЗСУ отримало перелік з прізвищами всіх, кого 1 грудня повернули на підконтрольну територію з полону. Серед звільнених немає нікого з прізвищем Шевчук.
Друзі в Києві допомогли знайти чоловіка, який зробив це фото. Ми зв’язалися з ним, і він сказав, що це не наш син, бо всі кого тоді звільнили, ідентифіковані. Також він пояснив, що звільненим з полону одразу ж в автобусі дають телефон, щоб зателефонувати близьким.
Зараз навіть у нас, батьків, немає жодної інформації про Дмитра. До Росії ми не звертаємось, бо я боюсь, що це може нашкодити. Чекаємо на чергові обміни та хоч якусь інформацію.
Єдине — дівчина іншого бійця, який разом з нашим сином потрапив у полон, зателефонувала доньці та сказала, що обох начебто бачили у СІЗО в Таганрозі. Але це непідтверджена інформація.
При зустрічі з сином я передусім хотів би перед ним перепросити. Не знаю, за що, просто мені так хочеться (плаче, — ред.). Ми всі зараз живемо, підтримуючи один одного, в надії дізнатися щось про Дмитра.
***
Нагадаємо, наші журналісти поспілкувалися з родичками полонених “азовців”, які боронили Маріуполь. Вони розповіли, як намагаються повернути рідних та чому за цей час вдалось обміняти так мало “азовців”.
Читайте також: