Святогірськ, що славиться своєю природою та старовинною Лаврою, за останнє століття двічі перетворювався на поле битви. В роки Другої світової від боїв суттєво постраждали і церковні будівлі, й домівки жителів. Та лагодити свої оселі місцевим доводилося власними зусиллями. Що про ті роки пам’ятає 100-річна мешканка громади, як відновлювали Святогірськ (тодішнє селище Банне), та як місто планують відбудовувати від наслідків сучасної війни з російськими окупантами — розповідаємо далі.
Доволі теплий травневий ранок. Тиша, яку порушує лише вітер і співи птахів. Неквапливим кроком біля приватної оселі мене зустрічає літня жінка в зеленій хустці, яскравішій за свіже весняне листя.
Знайомимось та крокуємо далі. Вмощуємося на іншій лавочці біля будинку. Тут і спілкуватимемось.
Марії Долі зі Святогірської громади 100 років. Та попри поважний вік вона не потребує сторонньої допомоги й живе сама. Її чоловіка не стало в далекому 1956-му. Тож двох дітей їй довелося виховувати самотужки, як і поратися по господарству.
“Оце я все сама, всілякі негаразди, всілякі труднощі. Сама виходила з важких ситуацій. У дворі [раніше було] стадо кіз, кабан у сараї. І на роботу біжу”, — каже співрозмовниця.
Пані Марія посміхається та згадує свого сусіда. Той, спостерігаючи за ритмом її життя, часто повторював: “Марія Пилипівна постійно в русі”.
Син довгожительки помер, коли йому було 69 років. А донька давно будує життя в іншому місті.
“До мене приходили соцробітники. А я вже так звикла самостійно, що мені вже не треба ніякої “няньки”. Я вдячна Богу, що мені зараз ще дає силу пічку натопити та кушати приготувати. І це вже я герой. Бо голод і холод — це два вороги людини. Я прожила довге життя, я знаю, скільки помирають від холоду та голоду”, — говорить співрозмовниця.
Тетянівка, де зараз мешкає пані Марія, межує зі Святогірськом. Від лінії фронту громаду відділяє близько 30 кілометрів. Один із “прильотів” неподалік села налякав жінку та понівечив вікна її будинку.
Та повномасштабна війна — не єдине лихо, що довелося бачити Марії на власні очі. 10-річною дівчинкою вона пережила Голодомор, а коли їй виповнилося 18 років, нацистські війська напали на Україну.
Друга світова залишила Марію Долю без батька та брата — їх мобілізувала радянська влада. Загалом у родині було четверо дітей.
“Брата Ваню забрали в 1942 році. Їх відправили в Ростов. Перебомбили їх там, загинув він. Батько загинув теж, забрали з першого дня війни [в 1941-му]. А другий брат [пережив Другу світову війну]. Зараз моя сестра жива, брат помер від хвороби. А війна це таке… То розбої, то грабежі. І мені довелося це все перепрожить”, — ділиться співрозмовниця.
У роки війни родина жила у Пришибі. Зараз це село належить до Святогірської громади.
“Город був, господарство. Корову держали. З цього ми й жили. Я, мама та сестра. Дім [за часів Другої світової] був розбитий. Жили по-всякому, то в сараї, як літо. Поремонтували [свій дім] і жили далі”, — каже Марія.
З наближенням лінії фронту мешканців селища Банного (сучасного Святогірська) евакуювали в тодішню Олександрівку — село поруч. Зараз ця територія входить до Лиманської громади.
“Скільки людей залишалося, то я точно сказати не можу. З розповідей місцевих жителів, евакуацію здійснювали, організовано вивозили тих, хто хотів”, — розповідає Вільному радіо в.о. директорки Святогірського історико-архітектурного заповідника Ярослава Дєдова.
Банне нацистські війська захопили влітку 1942 року. Під окупацією селище пробуло сім місяців.
Марія Доля згадує хлопців із їхнього та навколишніх сіл сьогоднішньої Святогірської громади. Їх у юному віці забирали воювати у складі радянської армії.
“Коли німців на Слов’янськ виганяли, [нацисти] засіли у підвали будинків із кулематами, мінометами. У нас всю молодь, хлопці по 14 років, а їх під Слов’янськ вигнали. А ті ж німці сидять у підвалах і б’ють по оцих же хлопцях. Їх всіх перебили. Гори [тіл]. Батько теж був десь під Слов’янськом. Так я пішла його туди шукати, не знайшла, а бачила цю всю “картину”…” — згадує співрозмовниця.
Банне (сучасний Святогірськ) від нацистської окупації звільнили частково в лютому 1943 року: спершу радянська армія повернула контроль над лівобережною частиною селища.
“І лінія фронту знову зупинилася по лінії Сіверського Дінця. Лівий берег вже був визволений, а правий, де монастир, ще ні, тут ще німці стояли. До початку вересня вже майже весь Слов’янський район був звільнений”, — зазначає краєзнавиця Ярослава Дєдова.
Після деокупації Банного сюди одразу стали повертатися люди, яких евакуювали до села неподалік.
Як припускають місцеві краєзнавці, понівечили територію селища не лише німецькі загарбники, а й радянські військові.
“Перестрілка йшла, коли радянські війська стояли по лівому берегу Сіверського Дінця, а німецькі — з іншого. Руйнації якісь були і на тій, і на цій стороні. Є фотографії, де видно по центру удари, напевно, якихось таких важких снарядів. Там воронки величезні були”, — зазначає очільниця Святогірського історико-архітектурного заповідника.
Але будівлі в Банному не знищували навмисно, як це було в деяких інших населених пунктах. До прикладу, в Маріуполі та Бахмуті нацисти підривали та спалювали інфраструктуру міст, покидаючи їх.
“Такого тут не було. [Руйнування саме від] обстрілів у результаті бойових дій”, — уточнює Ярослава Дєдова.
Приватні будинки в селищі були зруйновані частково.
“Даних, скільки ж чого постраждало та знищено було, в нас немає”, — говорить краєзнавиця.
Залишилися майже самі жінки та діти — таким Марія Доля згадує закінчення Другої світової для її села Пришиба.
“Я знаю з самого дитинства, яка була молодь, які були хлопці. Та як грянуть пісню “Реве та стогне Дніпр широкий”, так артисти так не заспівають. Такі були як орли хлопці. І коли закінчилася ця війна, їх [майже] жодного не залишилося. Три каліки повернулися в село, такі [з інвалідністю], а то всі загинули. Одні жінки осталися та діти, розумієш. Нікому було робить, жінки сідали і на трактор орать”, — говорить співрозмовниця.
Рідне село, додає вона, суттєво понівечив вогонь.
“Отак налітає літак і бомбить. А хати ж були соломою криті, усю вулицю одразу підпалював. Ото і живи, де хочеш. Хто як жив, і у підвалах, приспосаблювались, жили. А тоді будували якийсь курінь. Всі тоді одне одному допомагали. Тоді якось люди не такі були, як зараз”, — каже Марія Доля.
Свої хатини людям доводилось відбудовувати власними силами. За спогадами місцевих, зазначає краєзнавиця, допомоги в цьому від радянської влади не було.
“Люди навіть розказували, що дерево на відновлення будинків не давали, не дозволяли брати ліс рубати. А от, [щоб використати] очерет, там якусь ліщину, треба було отримати дозвіл, десь у балках можна було вирізати. Далі глину брали та хмизом відновлювали свої стіни, зруйновані в хатках”, — зауважує Ярослава Дєдова.
Це підтверджує й Марія Доля. Не підтримувала тодішня влада місцевих і продуктами.
“Це зараз допомагають, а тоді рятуйся сам, як можеш. Не було цього. Це зараз Україна якось думає за людей. Хто як зможе, так тоді і жив. Відбудовували, але не так швидко, тому що ж достатки різні в кожного були”, — ділиться співрозмовниця.
Руїни будівель, які Друга світова залишила в Банному, розбирали полонені німецькі військові. А за відбудову селища радянська влада взялася у 50-х роках.
“Одразу під час війни якогось відновлення організовано не було. Будівлі, будинки відпочинку, піонерські табори, які були тут, вже почали відновлювати в 50-х роках. Спочатку розроблялася проєктна документація, а потім всі відновлювальні роботи проводили”, — розповідає краєзнавиця.
Проєкт відбудови цих будинків відпочинку (зараз це територія санаторіїв “Святі Гори” та “Шахтар”) створювали харківські архітектори.
“Десь добудовували поверх, десь, як у готельних корпусах, залишалися лише одні стіни, тому треба було робити проєкти. І все це затверджувалося на високому рівні в Києві, була спеціальна архітектурна рада. Будинок відпочинку тоді належав обласним профспілкам. Вони за свої кошти профспілки відновлювали. Усередині, звичайно, все перебудоване, переобладнане. А стіни рідні, XIX століття, як будувалося, їх зберігали”, — зазначає Ярослава Дєдова.
Полонені загарбники, додає вона, будували в селищі нові будинки.
“Всі наші будинки житлові двоповерхові, які є по [сучасній] вулиці Незалежності та по вулиці Івана Мазепи, (здається, два зараз залишилося чи три будинки, в один потрапив снаряд), будували німці полонені. Ці будинки були на пічному опаленні, без водопроводу та без каналізації. Дренажну систему ще німці відновлювали, чистили, щоб вода відходила”, — каже співрозмовниця.
Сучасний міст через Сіверський Донець звели у 60-х роках.
“[До цього часу] тут був звичайний дерев’яний міст, по дошках ходили та і все. Руйнацій як таких особливих там не було”, — уточнює краєзнавиця.
Найбільше у тодішньому Банному війна пошкодила будівлі колишнього Святогірського монастиря.
“Після закриття монастиря в 1922 році тут відкрили будинки відпочинку. Тобто [найбільше було пошкоджено], те, що тут на правому березі Сіверського Дінця, на території сучасної Лаври, бо [ця територія] була під вогнем здебільшого”, — зазначає Ярослава Дєдова.
Постраждала від обстрілів і Миколаївська церква — унікальна пам’ятка української церковної архітектури XVII століття.
“Там було знесено снарядом, не знаю, чи німецьким, чи радянським, можливо, скоріше навіть радянським, західну баню церкви. Ми вже її потім, коли проводили реставрацію на початку 90-х, відновлювали повністю”, — розповідає краєзнавиця.
Також Друга світова понівечила печерник (або Нижній павільйон прочан), що навпроти входу до Успенського собору.
“Весь другий поверх згорів, оскільки ще погоріли Кирило-Мефодіївські сходи (вони були практично повністю дерев’яні). І верхня частина печерника також була дерев’яна. І оце під час війни згоріло все. Довгий час від Кирило-Мефодіївських сходів були лише дві цегляні башти, які залишились. Вже відновлювали сходи на початку 2000-х років. А верхню частину печерника ми відреставрували в середині 80-х років”, — зауважує Ярослава Дєдова.
Наскільки сильно постраждали ліси навколо сучасного Святогірська в роки Другої світової, невідомо. Але в післявоєнні роки тут саджали нові дерева.
“І місцеві жителі, діти брали участь в посадці дерев тоді тих лісів. Це знаю, бо розповідали люди”, — додає співрозмовниця.
Аби побороти наслідки Другої світової у Банному, знадобилося близько п’яти років.
“Територію монастиря відновили роки за три-чотири, а люди свої будинки ще раніше. Далі просто вже йшло будівництво нових будинків. У 70-х роках почали будувати вже п’ятиповерхові будинки. Оскільки відновили роботу будинки відпочинку, потрібно було спеціалістів запрошувати на роботу, а їм десь жити потрібно було”, — розповідає керівниця Святогірського історико-архітектурного заповідника.
Війну пережила й місцева школа, яку збудували ще в XIX столітті. Такий вигляд ця будівля має зараз.
Надалі, додає краєзнавиця, селище розвивалося як курорт.
“Десь більше ніж 30 чи до 30 тільки піонерських таборів було, ще чотири санаторії. Люди приїжджали сюди відпочивати з усієї України. Один будинок відпочинку реорганізували в кардіологічний санаторій. Він був всесоюзного підпорядкування. Тоді люди зі всього Радянського Союзу їздили сюди на відпочинок і лікування”, — каже Ярослава Дєдова.
Кожен санаторій і піонерський табір у ті повоєнні часи мали власний пляж.
“А це вже закрили пляжі, коли відновив роботу монастир. Бо пляжі були ж перед храмами, а монастир був проти. І в нас залишився лише один пляж. Тут було багато в нас на лівому березі кафешок різних. Була турбаза Слов’яногірська. Її, здається, після війни першою з усіх будинків відпочинку почали відновлювати”, — говорить співрозмовниця.
Тривалий час, додає краєзнавиця, у селищі працювало екскурсбюро.
“Водили екскурсії і в печери. Вони, щоправда, тоді були ще не реставровані. Все таке було захаращене, звичайно. Бо [в будівлях колишнього монастиря] після війни відновлювали тільки ті будівлі, які використовували для своїх потреб, як-от лікувальні корпуси, спальні корпуси чи адміністративні. А ось печерні споруди, Миколаївська церква, печерник — вони десятки років залишалися в безгосподарному стані”, — наголошує краєзнавиця.
На початку 80-х років у цих печерах, які зараз належать до комплексу Святогірської лаври, розпочали реставрацію. Тому екскурсії тут призупинили до 1987-го.
“А потім, із появою заповідника, вже екскурсії водили тільки його співробітники. І поступово екскурсбюро перестало існувати”, — пояснює Ярослава Дєдова.
Пошкоджені будинки, мости та Лавра, майже вщент зруйновані декілька сіл, випалені та заміновані ліси заповідника. Такими були наслідки боїв із російськими військами у Святогірській громаді в 2022 році.
Скільки точно будівель під час наступу й окупації у Святогірську та загалом громаді зруйнувала російська армія, визначити складно. За словами очільника Святогірської МВА Володимира Рибалкіна, є руйнування, які й досі не оглянуті. Зокрема, до деяких будинків спеціальна комісія не може потрапити, адже власники виїхали.
Також огляд руйнувань подекуди небезпечний, оскільки значна частина території громади, особливо ліси, досі замінована. Майже щодня тут знаходять вибухонебезпечні предмети.
Національний природний парк “Святі гори”, за попередніми оцінками, постраждав від бойових дій на 80%. Повністю знищена рідкісна крейдова сосна. Територія парку замінована, є випадки травмування й загибелі лісничих.
“Ніхто не скаже чітку цифру замінованої території у громаді. А розмінування буде тривати ще довго. Вся берегова територія дуже небезпечна. І ми мали випадки, на жаль, підриву людей і техніки. Тому наразі спокійно гуляти або переміщатись в певних локаціях Святогірська небезпечно. Надіємося, що все ж таки лінія фронту відійде та до нас зможе зайти гуманітарне розмінування, це вже європейські організації, які мають ліцензію на розмінування”, — розповідає Вільному радіо Володимир Рибалкін.
Забрудненими вибухівкою все ще залишаються й місцеві сільськогосподарські землі. Тому засівати поля фермери не можуть.
До повномасштабної війни у Святогірській громаді мешкали 9068 людей, а в самому Святогірську до 2022 року було 4500 жителів.
“Приблизно півтори тисячі людей нашої Святогірської громади втратили свої будинки. Практично повністю знищений туристичний бізнес у Святогірську. Це готелі, бази відпочинку. Один-два залишилося з 65. Майже повністю знищені чотири населені пункти: Богородичне, Мазанівка, Краснопілля та Долина. І фактично там жодного будинку цілого не залишилось. Наразі територія там ще не розмінована”, — зазначає голова Святогірської громади.
Більше про окупацію Святогірської громади та її звільнення читайте в нашому матеріалі.
Після звільнення Святогірської громади в місто одразу повернулася місцева влада, аби налагодити там життя. Під окупацією російських військ у Святогірську близько трьох місяців перебували близько 550 людей — без води, світла та газу.
“У першу чергу ми зробили координаційний гуманітарний штаб, аби координувати все, що відбувається у Святогірську. В цей центр ми взяли людей, які були в окупації та прагнули бути корисними, максимально допомагати. Була дуже гарна ставка на це. Головна потреба від населення — це була їжа. Росіяни за час окупації не робили гуманітарні конвої. Люди всі були схудлі: приблизно 10, 15, до 20 кг кожна людина втратила ваги”, — згадує начальник Святогірської ВА.
Енергопостачання в місті, додає він, вдалося відновити десь через три тижні після деокупації.
“У Святогірську було підприємство, яке випікало хліб. Ми знайшли власника, він був під Києвом. Власник погодився, щоб максимально швидко ми його доправили на деокуповану територію. Він поновив роботу свого підприємства. Десь через два тижні вже в місті з’явився свій хліб. Зараз хлібопікарня теж працює”, — додає посадовець.
Потім місцевим жителям почали видавати будівельні набори для відновлення домівок, пошкоджених російськими обстрілами.
“Ми зробили соціальний санітарний модуль, [щоб люди могли безкоштовно попрати речі та помитись]. Зараз він працює. Зробили “пункт незламності”. Розмістили ємності з водою, її завозять. Це стабілізувало ситуацію. Такі успішні кроки дозволили людям оговтатися від окупації”, — каже Володимир Рибалкін.
Сьогодні Святогірська міська війська адміністрація співпрацює з 22 українськими організаціями та ще 23 міжнародними, які надають громаді допомогу. Також жителів Святогірська підтримує місто-побратим — американський Істон.
“Ми підписали меморандум. Це теж дуже для нас важливо. Щотижня ми проводимо наради з міським головою Істона. Вони збирають гроші, допомагають нам, наприклад, обладнанням”, — уточнює очільник Святогірської громади.
Через повномасштабну війну та російські обстріли, які й досі лунають неподалік, взятися масштабно за відбудову громади не можуть. Втім, над проєктом майбутньої відбудови працюватимуть.
“За підтримки міжнародних організацій ми починаємо створювати план відновлення. Це такий комплексний план, який також повністю прорахує всі наші збитки, всі наші сильні та слабкі сторони, наше стратегічне бачення, як і куди громаді рухатись, як максимально ефективно надалі вкладати свої інвестиції”, — пояснює Володимир Рибалкін.
Зокрема, планують розробити дорожню карту для міжнародних донорів.
“Завдяки цьому документу потім ми зможемо вже йти по цій дорожній карті, отримати інвестиції. Це дуже важливо. Я впевнений на 100%, що Святогірська громада відновиться, тому що в нас є екологічний ресурс, він дуже великий, ще рекреаційний ресурс, історичний, а також сільськогосподарський”, — підсумовує посадовець.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
Раніше ми розповідали про відбудову двох міст Донеччини після Другої світової війни — Бахмута та Маріуполя.