Кафе «Нєпосєда» знаходиться у центрі містечка Сватове, що у Луганській області. Відвідувачі тут є завжди — коли не зайдеш. Це найпопулярніший заклад міста. Часто місцеві приходять сюди цілими родинами. А відкрили кафе переселенці з Луганська, які через війну вимушені були покинути усе — і будинок, і роботу, і бізнес.
«Нєпоседа» з самого початку задумувалося, як родинний заклад. На другому поверсі — ігрова зона для дітей. Тут є дитячий лабіринт, батут, басейн з кульками, гірка, настолки, розмальовки, ігрові автомати. З малюками працює аніматор.
У кафе просторо. Усі кольори, в яких оформлений інтер’єр — світлі. Є багато кімнатних рослин. А лише кілька років власники навіть не планували свій бізнес в Сватовому. Та свою роль зіграла війна.
Інна та Денис Бєляєви разом уже 11 років. До війни жили в Луганську. Інна працювала в обласному казначейському управлінні. Заочно вчилася на юридичному факультеті університету МВС. Сьогодні в неї дві вищі освіти — економічна та юридична. У Дениса в Луганську був власний бізнес — він торгував автозапчастинами.
Коли в рідному місті розпочалися заворушення і вже захопили будівлю СБУ, Бєляєви одразу відправили свою п’ятирічну дочку Полінку до батьків у село Рудівку Сватівського району. Тут виросла і сама Інна. Вона приєдналася до доньки через місяць. А через два тижні до Рудівки приїхав і Денис.
Бєляєви спочатку думали, що все скоро закінчиться. Мовляв, перечекають трохи — і повернуться. В Луганську у них залишилися друзі та налагоджене життя: будинок, бізнес.
“Але всі досягнення і плани пішли шкереберть”, — каже Інна.
Зрештою ситуація в Луганську лише погіршувалася. Тому Бєляєви почали облаштовуватися на новому місці. Спочатку працювали на фірмі батька Інни, який вирощує зернові та соняшник. Вона — юристом. Денис — менеджером.
Але скоро у них народилася друга донька — Стефанія. І молода родина вирішила, що пора засновувати власну справу.
Розглядали багато варіантів. Зупинилися на родинному кафе. Бо, по-перше, у Сватовому нічого подібного не було. А по-друге, їх надихнув приклад подібного закладу у Сєвєродонецьку.
“Нічим подібним ніколи не займалися, тому довелося багато вчитися і читати, — каже Інна. — Розраховували на грантову підтримку. Це було наприкінці 2015 року, тоді переселенцям активно давали гроші на підприємництво”.
Бізнес-план і грантовий проект писали ночами, коли діти спали. Молодшій доньці тоді було лише кілька місяців. Денис замість Інни їздив на тренінги. Проект затвердили, але процедура виділення грошей затягнулася.
“А ми дуже поспішали, бо вже й приміщення пригледіли в самому центрі Сватового, на майдані Злагоди”, – згадує Інна.
Це історична будівля, зведена ще наприкінці XIX століття. Колись тут був купецький магазин «Красний». Потім, в радянські часи, місце так і залишилося одним з головних «торговельних центрів». Останнім приміщення займав банк «Аваль»
Спочатку Бєляєви хотіли взяти будинок в оренду. Потім дізнались, що він продається — за 40 тисяч доларів. Зібралися з батьками на сімейну нараду. Вирішили купувати. Більшу частину грошей дав батько Інни, частину взяли з заощаджень молодої родини.
Документи оформили швидко. Ніяких перешкод не виникло.
“Навіть самі здивувалися”, – з усмішкою розповідають Бєляєви.
Зрештою «Непоседа» відкрилася через півтора місяці після купівлі. Найбільше сил Бєляєви витратили на переобладнання приміщення. Перед відкриттям робили ремонт навіть вночі, адже більшість робіт виконували самі.
“Практично ночували тут, бо хотіли скоріше стартувати”, – згадує Інна.
Коли «Нєпосєду» відкрикли, тут всього було мінімально. Серед розваг для дітей — тільки «лабіринт». Коли, зрештою, отримали грантові кошти, вирішили пустити їх саме на обладнання дитячої зони. Довелося переписувати проект. Та все ж – хоч і з труднощами, а вдалося – отримали 150 тисяч гривень.
Зараз в кафе працюють два кухаря, два бармена-офіціанта, аніматор та техпрацівник. Вік робітників 25-40 років. Кухарі за рахунок фірми навчалися на спеціальних курсах — по приготуванню суші і піци.
Бізнесом родина задоволена. Хоча всі зароблені на кафе гроші поки що вкладають у розвиток «Нєпосєди». Інна вже хоче змінити сам дизайн приміщення кафе. Вважає, все трохи застаріло. Ще планують на другому поверсі зробити «живий куточок».
“Розвиток бізнесу — це як вселення в новий будинок. Спочатку купуєш необхідне, а потім — решту”. При відкритті був тільки лабіринт для дітей та декілька столів у кафе. Вже потім докупили інше устаткування для дитячих розваг. Кафе теж поступово поповнювалося новими меблями. Придбали п’ять м’яких куточків, прикрасили приміщення.
Бєляєви багато працюють. Кожен ранок починають о шостій: спочатку їдуть на базар за продуктами. Інна сама складає меню, слідкує за роботою на кухні, за обслуговуванням в залі. Денис виконує всю господарську роботу, в тому числі дрібний ремонт обладнання.
І людям “Нєпосєда” сподобалась. Клієнтів вистачає.
“Сьогодні у дітей день народження, — каже Ганна. — Ми замовляли столик на всю сім’ю ще місяць тому. Але приходимо сюди не тільки на свята. Діти дуже люблять тут відпочивати”, – розповідає Ганна, вона привела свою сім’ю відсвяткувати день народження синів-близнюків.
І замовляла за місяць не дарма. Кафе Бєляєвих – найпопулярніше і місті для родинного відпочинку.
Сватове Бєляєвим подобається. Кажуть, що маленьке та чисте містечко. Та й бізнес поступово развивають. Хоча свого житла у родини немає. Орендують будинок в місті. Старша донька поки живе у дідуся з бабусею у селі. Навчається у четвертому класі рудівської школи. А вже з наступного року буде навчатися в сватівській школі. Менша, Стєша, в цьому році пішла у дитячий садок Сватового. Поки що за повернення в Луганськ не думають.
“В Луганську крім будинку нічого не залишилося. Та й за ним нікому доглядати, бо сім’я Дениса теж переїхала в Сєвєродонецьк”, – каже Інна.
За словами Бєляєвих, діти вже звикли до сватівського життя. Старшу доньку привозять займатися танцями. Молодшій подобається в дитсадку. І хоча Сватове не зрівняти з Луганськом, подружжя навряд чи найближчим часом повернеться назад. Навіть, якщо місто звільнять.
“Багато негативних спогадів. Багато переживать. Тут спокійніше і ми відчуваємо себе в безпеці, – ділиться Інна своїми думками. – Не жалкуємо, що обрали саме таку роботу. Хочеться, щоб діти маленького містечка не почувалися обділеними і були щасливими. Саме тому ми відкрили родинне кафе”.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
