Кава біля Чорного моря зі згадками про Азовське: як в Одесі працює кав’ярня маріупольчанки, де власниця приймає гостей (РЕПОРТАЖ)

“Саквояж” на березі моря — кав’ярня, яку в Одесі відкрила маріупольчанка Єлизавета Хара. Дівчина розпочала бізнес в евакуації після руйнування та окупації рідного Маріуполя. Зараз облаштовується, розширює меню, приймає перших відвідувачів. Що підштовхнуло започатковувати власну справу під час відкритої війни та чим вирізняється її кав’ярня, Єлизавета розповіла Вільному радіо.

Маріупольчанка Єлизавета Хара відкрила кав’ярню в Одесі

Не по квітневому спекотний ранок. Світанок місто вже зустріло під обстрілом з балістики. Після такого майже звичного за останні тижні будильника Єлизавета їде на інший кінець  міста — на вулицю Дача Ковалевського, 121. Там глибоко вдихає ледь солонуватий запах моря, яке видно з порогу її кав’ярні. Минулого місяця вона відкрила заклад тут, на узбережжі Чорного моря. Хоча мріяла повернутись додому, до Азовського. 

“До дванадцятої у мене зазвичай не сильно людно, усі починають збиратися на обідню каву”, – каже Ліза  і стає до кавомашини варити нам ранковий американо. 

Машина трохи “бурчить”, випускає пару. “Ви сьогодні у неї перші”, – посміхається Ліза та підставляє горнятко.

Крізь вікна в кав’ярню пробиваються промені вже припікаючого південного сонця. І разом з ними входить оглушливий бах.  Я інстинктивно зістрибую з високого табурету і присідаю біля стійки. 

“Ну ось, знову. Зранку теж били. Ви чули?”, — спокійно каже Ліза і додає: “Так, періодично літає”. Вона робить паузу, бо лунає другий, вже ближчий вибух. Не тому, що боїться, а тому, що я можу її не почути через ракету, яка перебиває нашу розмову. 

“Але це такі дрібнички. Моя сім’я та й усі маріупольці пережили набагато страшніші речі. Знаєте, найбільше я сумую за Азовським морем і дідусем.  І дуже шкода, що я не встигла показати чоловіку свій Маріуполь”. 

Єлизавета Хара зустріла відкриту війну за кордоном, потрапити додому вже не змогла

Коли почалось повномасштабне вторгнення Ліза була в гостях за кордоном. Напередодні перших обстрілів батьки попросили її затриматись, не вертатись поки у рідне місто — відчували напругу. 

“Я трошки залишилась. І зранку 24-го [лютого 2022 року] мені дзвонить моя подружка. Я ще сплю. Вона питає, Ліза, як твоя родина? В Україні почалась [повномасштабна] війна. У мене просто заніміли всі кінцівки. Я така одразу відключилась, навіть не вибачилася за те, що я обірвала зв’язок. Почала дзвонити матусі. Ми вже, як знаєте, навчені 2014 роком. Думали, буде біля нас, але не з нами. Мама  до останнього думала, що все буде гаразд. Гаразд не було”, — Ліза говорить твердим впевненим голосом,  і гірко усміхається.

Повернутись додому більше дівчина вже не змогла. Рідні вибрались з окупованого Маріуполя за пару місяців. Дідусь помер у бомбардованому місті — не витримало серце. Їхній будинок на західній околиці Маріуполя, як і безліч інших спалили, а згодом знесли. 

Поверталась Ліза вже до Одеси — міста, де навчалась в університеті на “Готельно-ресторанному бізнесі”. Тут вона оселилась, тут і вирішила відкривати кав’ярню. Розповідає, що довго шукала місце, й врешті-решт орендувала приміщення, де колись вже був заклад. Від попередніх підприємців дістався колоритний інтер’єр: столи зі старих швейних машинок, стійка з валіз.  Валізи надихнули дівчину на назву, і у кафе з’явилась нова вивіска — “Саквояж”.

“Я завжди цікавилась туризмом, і хотіла працювати в цій сфері. Але школу закінчила у 2018 році, тоді вже тривала війна. І батьки спитали, чи дійсно я думаю, що у Маріуполі під час війни буде актуальним  туризм? І я вступила на готельно-ресторанну справу. Незадовго до вторгнення у Маріуполі почали запускати туристичні проєкти, місто розвивалось, але, на жаль, тепер це вже знищено”, –  каже Ліза.

До кав’ярні маріупольчанки приходять переселенці

Зі своєї спеціальності дівчина взяла деякі знання щодо влаштування бізнесу, з  роботи баристою у студентські роки — навички готування кави.

“Мій улюблений напій –  капуоранж. А найчастіше відвідувачі замовляють капучіно. У нас такі кавові традиції, що багато хто любить солоденьке й молочне, сиропи усілякі, солону карамель…А, наприклад “фільтр” беруть рідко”, — посміхається дівчина і серйозно розповідає про підприємництво:

“Бувають не кавові локації. Наприклад, тут в центрі є дуже прохідна вулиця, але кава там не продається, всі популярні кавові точки трохи далі за рогом. А саме там люди активно купують шаурму. Якщо подобається стиль, то взяти приміщення можна вже  з ремонтом. Тут ми зробили систему пожежної безпеки, купили обладнання, але, наприклад, не перефарбовували стіни”.

Коли після чергового вибуху ми заходимо “за стіночку”, я питаю про безпеку, про ризики, про те, звідки в підприємиці сміливість відкривати заклад на другому році відкритої війни.

“Війна показала, що життя коротке, якщо я не зроблю цього зараз, то коли? Чоловік дуже підтримав моє бажання. Чому тут? Бо я була за кордоном, і зрозуміла, що не хочу там залишатися, там добре на відпочинку, а з часом все починає дратувати. Я хочу жити тут. Морально це легше. Тому якщо я тут, тут буде і моя кав’ярня”, –  серйозно відповідає Ліза.

Поряд з кавомашиною вітрина з десертами й солоними пирогами. “Незабаром привезуть нові”, – каже дівчина, складає замовлені печиво- “горішки” в паперовий пакет з написом “Саквояж”.  

— О, фірмове пакування,  –  посміхаюсь я. 

— Так, і такі самі на стаканчиках. Я зробила печатку з нашим лого, але ставлю її подалі від верхнього краю, аби фарба не потрапляла до напою, коли людина питиме, –  відповідає Ліза і раптово додає: А знаєте, за чим ще в Маріуполі я сумую? За дідовим хом’ячком. Коли приїжджала з навчання, я часто навідувала дідуся. А коли їхала на відпочинок, купила йому хом’ячка, аби не нудьгував і мав друга. Дідуся вже немає, що сталося з тваринкою, я не знаю. А ще мені не вистачає моїх друзів і “Аляски” (розважальний центр з лижною трасою та мотузковим парком –  ред.), я дуже любила парк імені Гурова, Екстрим-парк, Гамперський  узвіз, ПК “Молодіжний”, там займалась брейкдансом”, — з теплотою в голосі каже дівчина.

Серед відвідувачів “Саквояжу” — жителі житлового комплексу, де розташована кав’ярня, і переселенці. 

“Приємно, коли заглядають земляки, і з Сєвєродонецька були люди”, — посміхається дівчина. 

В кав’ярні Ліза працює сама, без вихідних. А ще паралельно веде блог, для якого знімає відео про подорожі.

 “Своя справа — як дитина. Ніхто не опікуватиметься краще, ніж ти сам. Від мене залежить, чи прийдуть ще гості. Чи будуть вони задоволені тим, що мене обрали (конкуренція в галузі дуже велика). Люблю спілкуватися з гостями, слухати їхні історії”, — каже Ліза.

Вона прокидається о 6 ранку, приїжджає сюди, куди вітер доносить  ледь солонуватий запах моря, перевіряє обладнання, свіжість молока, розставляє на вітрині десерти, варить капучіно і ділиться з відвідувачами своїми теплими історіями та настроєм. 

Нагадаємо, раніше ми розповідали про маріупольських підприємців Марію та Сергію Бубнових, які відкрили у Славутичі підприємство з виготовлення супів.