Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Коли маріуполець Олег Онишко опинився в російському полоні, він не знав, чи дочекається свободи. Та навіть у камерах і тюремних бараках дозволяв собі мріяти. Саме там він вперше почув про невелике місто Заліщики на Тернопільщині й вирішив: якщо виживе — почне нове життя саме там. Після 18 місяців неволі, повернення до війська та евакуації дружини з окупації він здійснив задумане.
В інтерв’ю Вільному Радіо колишній військовий розповів про полон, переїзд на захід України та те, що допомагає йому не втрачати рівновагу після пережитого.
Маріупольцю Олегу Онишку 58 років. Шістнадцять із них він віддав військовій службі. Спочатку була строкова служба в лавах Радянської армії з 1986 по 1991 рік. Після проголошення незалежності України чоловік продовжив носити однострій уже українського війська. До 1995 року служив в авіаційній частині, що дислокувалася в Приморському районі Маріуполя.
Потім настало мирне життя. Олег працював на виробництвах, не цурався важкої фізичної праці. Та коли у 2014 році на сході України розпочалася війна, чоловік не зміг залишитись осторонь.
Спочатку Олег долучився до “Маріупольської дружини” — громадського об’єднання, яке протистояло проросійським настроям у місті та допомагало військовим на блокпостах. Згодом серед перших сорока членів організації підписав контракт із військовою частиною 3057 Національної гвардії України. Пізніше його військовий шлях продовжився у складі 21 окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ “Сармат”.
“Свою службу я завершив у грудні 2021 року. Відправив документи в Київ. Хотів спокійно вийти на пенсію. Але ні… Уже наступного року, в перший день повномасштабного вторгнення, я записався до Територіальної оборони”, — каже Олег Онишко.
Оборона Маріуполя завершилася виходом у полон для тих, хто вижив із гарнізону Азовсталі. Олег Онишко залишив завод разом з іншими захисниками міста. Перші місяці неволі він провів в Оленівській колонії, після чого почалися етапи до різних регіонів Росії. Маріуполець побував у Таганрозькому та згодом у Курському СІЗО.
Олег згадує, що, попри вік, уникнути насильства не вдалося. Хоча били його не так сильно й часто, як молодших бійців, побої та застосування електрошокера все одно стали частиною його досвіду. Він також згадує трагічні випадки в ізоляторах: ще до його прибуття в Курськ під час “прийомки” загинули двоє людей, а згодом на допиті помер ще один цивільний.
“Особливо напруженою стала атмосфера з 2023 року. Одна жінка намагалася вчинити самогубство. Після цього інспектори ніби озвіріли: щодня приходили з обшуками та влаштовували побиття”, — розповідає Олег.
Попри нелюдські умови саме в полоні в нього почала формуватися нова мрія — знайти “ідеальне місце для життя”. Такі розмови виникали в камерах між полоненими. Пораду, яка згодом стала символічною, дав молодий офіцер-морпіх Юлій.
“Мудрий хлопець. Він сказав: якщо я шукаю тихе, комфортне містечко з гарною природою і розвиненою інфраструктурою на заході України, мені ідеально підходять Заліщики в Тернопільській області. Місто розташоване на березі Дністра, де річка майже повністю омиває його, утворюючи мальовничий півострів”, — згадує Олег.
Ця розмова стала для нього точкою внутрішньої опори. У важких умовах неволі мрія про Заліщики поступово перетворилася на чітку життєву мету.
Після 18 місяців і 14 днів полону 3 січня 2024 року Олег нарешті опинився вдома. Відповідно до законодавства, звільнені з полону військові певний час залишаються на службі, тож після короткої реабілітації він знову повернувся до війська і виконував бойові завдання. Лише 7 червня 2024 року він остаточно звільнився зі служби.
Тоді ж Олег зосередився на найважливішому особистому завданні — евакуації дружини з окупованого Маріуполя. Через складні й небезпечні обставини він організував її виїзд через територію Росії та Польщі. Для цього знайшов метод переправити коханій тисячу доларів, на які вона здійснила довгу та небезпечну подорож.
Зрештою подружжя возз’єдналося у Дніпрі. Але навіть за святковим столом Олег не забував про місце, яке обрав для свого нового життя.
“Я почав шукати будинок у Заліщиках. На щастя, грошей — і з виплат після полону, і з заощаджень — вистачило”, — каже він.
Невдовзі разом із дружиною він приїхав на Тернопільщину, де деякий час мешкав у старого друга. А згодом здійснив те, про що думав у казематах Таганрога і Курська: придбав приватний будинок і вже в серпні 2024 року оселився в місті, яке стало для нього символом нового початку.
Розповідаючи про те, що допомагає йому зберігати внутрішню рівновагу після полону, Олег Онишко насамперед згадує роботу з психологами під час реабілітації одразу після звільнення. А коли лікування та відпустка завершилися, почалася військова служба, і часу на занурення у важкі переживання майже не залишалося.
Важливою опорою для чоловіка залишається й родина. Олег каже, що найбільше його підтримує дружина, з якою вони намагаються проводити разом якомога більше часу.
“Моя дружина — моя віддушина. Ми всюди разом: і до магазину, і на прогулянку, і у відпустку їздимо. І зовсім не набридаємо одне одному”, — сміється він.
Велику роль у відновленні відіграє й місце, де зараз живе родина.
“Це дуже зелене й красиве місто на березі Дністра. Ми з дружиною іноді приходимо до річки просто помовчати та послухати вітер. Тут плавають чаплі й качки. Є два парки з тренажерами та кафе, а я великий кавоман. Ще тут розташований палац Бруницьких, якому вже понад 600 років, а я дуже цікавлюся історією”, — розповідає Олег.
Життя у приватному будинку також не дає засиджуватися без діла. Завжди знаходиться робота: щось полагодити, підремонтувати чи впорядкувати. Вдома Олег облаштував невеликий спортивний куточок і регулярно тренується. А ще завів декілька котів.
“Так і займаю себе, наскільки вистачає сил. Копаю город, посадив дерева й тепер спостерігаю, як вони ростуть. Багато читаю. Можу навіть пограти в “Танки”. Сиджу в соціальних мережах. Є в цьому і свій плюс: іноді можна випустити пару в коментарях, і стає легше. Краще вже так, ніж сваритися з кимось на вулиці”, — усміхається він.
Втім, інколи непорозуміння все ж трапляються і в реальному житті. Олег пригадує випадок, коли в магазині незнайомий чоловік штовхнув його дружину. Вона зробила йому зауваження російською мовою, після чого той заявив, що це “мова окупанта”, і порадив більше нею не користуватися.
“У дружини тоді просто зірвало дах. У мене теж. Ми швидко пояснили, що ми з Маріуполя і що нам обом довелося пережити. Після цього чоловік вибачився”, — згадує ветеран.
Серед захоплень Олега — риболовля та походи в гори. Каже, що після років війни й полону особливо цінує можливість просто бути серед природи, дихати свіжим повітрям і розмірковувати про майбутнє. Найближчі плани на літо — підкорення вершини Піп Іван Чорногорський.
Олег розповідає, що деякі його друзі, які також пройшли полон, відкрили власну справу та отримали гранти на розвиток бізнесу. Сам чоловік для себе таких перспектив поки не бачить. Каже, що даються взнаки фізична втома та вікові хвороби. Водночас запевняє, що морально і психологічно почувається незламним.
“Добре, коли людина зацікавлена у власному житті. Сумно дивитися, коли молоді ветерани ніде не працюють, п’ють або шукають легкого дофаміну в азартних іграх. На мою думку, державі варто не лише закривати онлайн-казино, а й більше сприяти навчанню та отриманню нових професій для тих, хто повернувся зі служби”, — говорить він.
Ідеальний рецепт адаптації ветерана до мирного життя, на думку Олега, складається з кількох компонентів: родини як надійної опори й тилу, професії, яка приносить задоволення, цікавих захоплень, а також психологічної підтримки — коли вона справді потрібна.
“І все ж обмовлюся: психолог, якщо говорити образно, не скаже тобі, куди йти і що робити. Він допоможе пройти твій шлях максимально комфортно. Але цей шлях усе одно буде тільки твоїм”, — наголошує Олег Онишко.
Чоловік радить побратимам не замикатися в собі, шукати коло близьких за духом людей та знаходити радість у справах, які допомагають відволіктися від важких спогадів.
“Я спілкуюся з повагою і добротою як із військовими, так і з цивільними. Заходжу в кафе зі свіжим анекдотом, дякую за гарне обслуговування. Здається, дрібниці, але саме з них і складається нормальне життя”, — усміхається він.
Наприкінці розмови Олег згадує фразу зі старого фільму “Пригоди Електроніка”: “Хочеш бути людиною — будь нею”. Каже, що саме ці слова хотів би бачити життєвим девізом для кожного.
Раніше ми розповідали про донеччанина Валерія Соколова, який свого часу одним із перших розповів світові про катівню “Ізоляція”, а згодом сам до неї потрапив. В інтерв’ю Вільному Радіо він розповів про полон, повернення додому та про те, чому навіть сьогодні не шкодує про свій вибір.