Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
“Я в Росії та так званій «ДНР» у розстрільних списках. Тому все нормально — боятися мені вже нічого”, — говорить донеччанин Валерій Соколов.
Колишній шахтар і письменник після окупації Донецька вирішив залишитись у місті й діяти на користь України. Він збирав інформацію про бойовиків та одним із перших розповів світові про катівню “Ізоляція”. За це Валерій заплатив роками неволі, тортурами й кількома клінічними смертями.
В інтерв’ю Вільному Радіо він розповів про полон, повернення додому та про те, чому навіть сьогодні не шкодує про свій вибір.
Валерій Соколов народився у 1958 році на Донеччині — у Красногорівці. Його мати була українкою, а батько — росіянином, який також народився на сході України. Тож, як каже сам Валерій, він завжди почувався своїм по обидва боки мовної межі й однаково вільно говорив українською та російською.
Ще в дитинстві родина переїхала до Донецька. Там Валерій навчався у школі №75, а згодом вступив до Донецького політехнічного інституту на гірничо-механічний факультет. У 1981 році він завершив навчання й розпочав трудовий шлях, цілком типовий для багатьох жителів регіону, — у шахті. Працював на різних підприємствах, зокрема на шахті імені Горького, де пройшов шлях від електрослюсаря до головного механіка. Згодом займався будівельним бізнесом.
Втім, робота була лише однією стороною його життя. Іншою стала творчість.
“Я — російський письменник. Хтось вивчає комах, метеликів чи бліх. А я вивчав історію Росії та писав про неї. Тому знаю так званий «руський мір» зсередини. Про що б не починав писати — всюди виринає мерзенна пика Сталіна та злочини комуністів”, — говорить Валерій.
Разом із батьком він працював над прозовими творами. Неодноразово їздив до Новгородської області, де збирав історії про місцевий побут, звичаї та характери людей. Батько і син публікувалися під спільним псевдонімом “Анатолій Соколов” на літературних інтернет-майданчиках. За словами Валерія, близько 70% сюжетів і задумів належали саме йому, тоді як батько переважно працював над літературною обробкою текстів, адаптуючи їх до вимог і смаків читацької аудиторії.
Валерій багато років присвятив вивченню історії Росії. Саме тому події весни 2014 року в Донецьку викликали в нього не захоплення, а відразу. Сепаратистські мітинги, російська символіка та заклики до створення псевдодержави він сприймав як спробу повернутися до тоталітарного минулого під виглядом народного протесту. Чоловік різко засуджував прихильників так званої “ДНР” і не приховував свого ставлення до подій.
“Що таке «ДНР»? Такого не існує. Це російський проєкт, створений за російські гроші та російською зброєю. Та й сама Росія — значною мірою витвір сучасних історичних міфів. Пушкін ще не народився, коли вже була написана «Енеїда» [Івана Котляревського]”, — говорить Валерій Соколов.
Валерій каже, що завжди хотів бути корисним Україні. Сьогодні він усвідомлює: не маючи жодного досвіду роботи в підпіллі чи збору інформації на окупованій території, фактично прирікав себе на смертельний ризик. Але прагнення справедливості виявилося сильнішими за страх.
На той час Валерій працював у будівельній компанії неподалік від території “Ізоляції”. Колись це був відомий донецький артпростір, але після окупації його перетворили на катівню. Саме туди звозили українських патріотів, волонтерів, військових і всіх, кого окупаційна влада вважала небезпечними для себе.
Із-за стін в’язниці чоловік чув людські крики, бачив автомобілі, які регулярно заїжджали на територію, спостерігав за тим, що відбувається навколо. Згодом почав фіксувати побачене, фотографувати та збирати інформацію.
Саме завдяки роботі Валерія та інших небайдужих світ дізнався про існування “Ізоляції” та злочини, які там коїлися. Інформація про підпільну в’язницю в окупованому Донецьку вийшла далеко за межі України й привернула увагу міжнародної спільноти до того, що відбувалося за її мурами.
Зрештою окупанти помітили Валерія. Приводом для арешту стало звинувачення у шпигунстві на користь України.
“Я стежив за «Ізоляцією» ззовні, а потім довелося спостерігати за нею зсередини”, — гірко жартує він.
У цій незаконній в’язниці Валерія жорстоко катували. За його словами, кілька разів він перебував на межі життя і смерті, переживши стан клінічної смерті. Те, що відбувалося в застінках “Ізоляції”, він і сьогодні згадує як один із найтемніших періодів свого життя.
Під час допитів у підвалах “Ізоляції” Валерія піддавали тортурам. Били до переломів ребер, катували струмом за допомогою так званого “тапіка” — польового телефона. Чоловіка прив’язували до столу, а електроди кріпили до оголених ділянок тіла, в тому числі до статевих органів. Розряди спричиняли нестерпний біль, судоми у м’язах, втрату свідомості.
Під час одного з допитів Валерія катували вісім годин поспіль. На тілі залишилися чорні сліди опіків. Після цього чоловікові наказали стояти з піднятими руками, а поруч поставили наглядача.
“Я б ніколи не повірив, що людина може простояти три доби, не торкаючись стіни. Але я це зробив. Сам не знаю як. Після катувань загострюється слух та спиш з відкритими очима”, — каже він.
Накази на катування віддавали кілька людей. Валерій запам’ятав усіх. Серед них були росіянин на прізвисько “Майор”, “Кузьміч” і особливо Денис Куликовський, відомий як “Палич”. Звільнений з полону розповідає, що саме бажання дати свідчення проти катів і домогтися покарання для “Палича” допомагало йому витримувати неволю.
За словами Валерія, в “Ізоляції” відбувалися речі, які важко осягнути. Він згадує, що проти 14-річного підлітка застосовували сексуальне насильство. Зламаний тортурами хлопець почав обмовляти знайомих. Коли ж його свідчення виявилися безглуздими, катування припинили. Валерій обрав схожу тактику. Він почав розповідати про неіснуючі схрони зі зброєю, а коли жодна з цих історій не підтвердилася, допити поступово припинилися. Росіяни вирішили, що людина, яка починає фантазувати під тортурами, вже сказала все, що знала.
“Суд” над Валерієм відбувся у травні 2018 року. Під час засідання він сперечався з обвинуваченням і прямо заявив, що люди, які вважають законними катування та вбивства невинних, не мають права говорити про закон.
“Я розмовляв із прокурором і зрозумів, що він навіть не знає, хто такий [Максиміліан] Робесп’єр (видатний французький політик та революціонер XVIII століття, який за освітою був професійним юристом і адвокатом, — ред.). Це все одно, що хімік не знав би Менделєєва. Про що з ними говорити?” — каже чоловік.
Окупанти “засудили” Валерія до 12 років позбавлення волі. Після вироку почався тривалий шлях окупаційними місцями несвободи. Спочатку було Донецьке СІЗО, камера №604. Потім — колонія №32 у Макіївці, де перший час чоловіка утримували в ізоляторі, відомому серед ув’язнених як “Яма”. Згодом перевели до окремого блоку для політичних в’язнів.
Це був барак суворого режиму. На прогулянки виходити дозволяли, але периметр був наглухо закритий металевими аркушами. До їдальні політичних в’язнів не водили — їжу вони готували самі. Не допускали ні до церкви, ні до бібліотеки.
“Іноді приходив начальник колонії, обзивав нас різними словами, називав зрадниками. Я відповів йому, що так не можна спілкуватися з полоненими, які поводяться адекватно й не порушують режим. Це виходить за межі гуманітарних стандартів”, — каже Валерій.
Час від часу до колонії навідувався спецназ. Тоді для полонених влаштовували жорсткі обшуки з побиттями, змушували ставати “на зірочку” — долонями до стіни, широко розставивши ноги. Проте порівняно з “Ізоляцією” умови тут були дещо кращими, тож Валерій просто чекав свого часу та вірив, що обмін колись відбудеться.
“Більшість цивільних у полоні були індивідуалістами. Ми спілкувалися між собою, але близьких дружніх стосунків майже ніхто не заводив. Мене підтримувало інше — ніхто не «перефарбувався». Ніхто не сказав: «Я в тюрмі, бо зв’язався з Україною». Навпаки, жартували: «Я в тюрмі, бо погано шпигував»”, — говорить чоловік.
Валерій Соколов каже, що саме перші цивільні бранці, які повернулися в Україну, почали розповідати про нього та інших полонених. Велику роль у його звільненні відіграла й дружина. Вона невтомно шукала чоловіка по різних місцях утримання на окупованій частині Донеччини. Коли їй вдалося побачитися з ним, вона вивезла на підконтрольну Україні територію документ — так зване “рішення суду ДНР”, яке підтверджувало місце перебування Валерія. Після цього в українських реєстрах його статус змінили з безвісти зниклого на незаконно утримуваного.
Взимку 2018 року колонією поповзли чутки про майбутній обмін. У них хотілося вірити, але страшно було навіть вимовляти це вголос, щоб не наврочити. Та коли 28 грудня зачитали список тих, хто поїде додому, і Валерій почув своє прізвище, він не спав усю ніч.
Йому наказали зібрати особисті речі, але майже все своє майно він роздав товаришам, які залишалися за ґратами.
“Єдине, що взяв із собою, — куртку з гуманітарної допомоги. Така собі «аляска» з капюшоном. Взагалі одяг із капюшонами носити не дозволяли. Але я сказав інспекторам, що це куртка як у Путіна, і запитав, що вони мають проти одягу президента Росії. Після цього мені її залишили”, — сміється Валерій, згадуючи власну винахідливість.
Обмін відбувся 29 грудня 2018 року в районі Майорська. Перед передачею українців кілька годин тримали в холодному автозаку, а потім знімали на камери російських пропагандистів. Коли Валерій перетинав умовну лінію розмежування, голосно вигукнув перед об’єктивами: “Слава Україні!” — просто на тлі російського автозака.
Звільнених із полону через Краматорськ доправили до Борисполя. У лікарні “Феофанія” вони пройшли двотижневу реабілітацію. Згодом Валерій продовжив лікування у Всеукраїнському лікувально-реабілітаційному центрі “Циблі”, де зміг бодай частково відновити здоров’я, підірване роками неволі. Зуби вдалось відремонтувати лише пару років назад, і то завдяки не державним програмам, а іноземним волонтерам.
Сьогодні Валерій Соколов живе в Києві та працює охоронцем. Каже, що ця робота відповідає його нинішнім фізичним можливостям. Після полону здоров’я вже не дозволяє братися за надто важку працю.
“Я повільно входжу у свій вік. Уже не молодий, тому до своїх років треба ставитися з повагою”, — говорить він.
Чоловік мешкає в житлі, створеному за підтримки мецената Делла Лоя Хансена та фонду “До України з любов’ю” для переселенців і тих, хто постраждав від війни. Однак останнім часом його непокоїть інформація про можливу зміну умов проживання — від безкоштовного користування до часткової оплати.
“Коли зарплата десять тисяч гривень, а за житло треба буде віддавати п’ять — це несправедливо”, — вважає Валерій.
Особливо болісною для нього залишається ще одна проблема. За словами чоловіка, цивільні, які пережили російський полон, фактично залишаються поза увагою держави. Вони мають мінімум соціальних гарантій і дуже обмежену матеріальну підтримку.
“У мене є лише довідка ВПО та довідка від СБУ про те, що я перебував у полоні. Хоч би якийсь значок дали — “За сприяння силовим структурам України”. Є ж окремий статус для людей, які пройшли нацистські концтабори. Чому в нас досі нічого подібного немає?” — ставить риторичне запитання Валерій.
Він переконаний, що цивільних бранців не так багато, аби держава не могла створити для них окрему програму підтримки.
Попри пережите, Валерій не дозволяє собі зануритися у відчай. Час від часу він їздить на зустрічі колишніх бранців, які пережили полон і катування. Серед людей зі схожим досвідом йому легше говорити про минуле та дивитися в майбутнє.
Окреме місце в його житті займає робота над книгою про товариша, який загинув у неволі. Під час катувань чоловікові завдали тяжких ушкоджень внутрішніх органів, і він помирав у страшних муках. Валерій переконаний: про російські катівні потрібно говорити, але робити це він хоче по-своєму.
“Я не хочу казати «я». Я хочу казати «ми»”, — наголошує він.
Тому його майбутня книга стане розповіддю не про одну історію виживання, а про людей, які пройшли через “Ізоляцію” та інші окупаційні місця несвободи. Про тих, хто повернувся, і про тих, хто так і не зміг вийти з російського полону живим.
Раніше ми розповідали історію захисника Маріуполя Сергія Бенци, який провів у російському полоні 1424 дні. Чоловік пережив Оленівку, Горлівську та Кіровську колонії, російське СІЗО в Орську, побиття, голод і постійний психологічний тиск, а зараз заново вчиться жити на свободі.