Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
У 2010 році в закинутому заводі ізоляційних матеріалів у Донецьку розпочав роботу однойменний фонд “Ізоляція”. Відтоді промислові приміщення стали центром проведення культурних подій та мистецьких резиденцій. Але вже за чотири роки простір знову “переосмислили”: 2014-го його захопили бойовики так званої “ДНР” і створили там таємну вʼязницю, що стала місцем жорстоких катувань.
Крізь роки фонд змінив кілька міст, у тому числі втратив простір у нині захопленому Соледарі, але не припинив працювати й домагатися покарання винних. Про значення “Ізоляції” для Донецька, вирок одному з бойовиків і майбутнє простору говорили на події до 12-ї річниці її захоплення. Вільне Радіо зібрало основні тези в матеріалі.
29 квітня 2026 року Дніпровський районний суд Києва оголосив вирок організатору псевдореферендуму про створення так званої “ДНР” і учаснику захоплення приміщення “Ізоляції” в Донецьку Роману Лягіну. Досудове розслідування й розгляд у справі тривали 12 років. У результаті чоловіка засудили до 15 років увʼязнення. Наразі Лягін подав апеляцію на це рішення, але сам по собі вирок, за словами адвоката й представника інтересів фонду Володимира Єфименка, вже є історичним.
Попри те, що збирати докази злочинів на тимчасово окупованих територіях досить складно, суду вдалося довести причетність Лягіна до псевдореферендуму 2014 року, який окупаційні сили використали для обґрунтування своїх претензій на частину Донеччини. За це донеччанина визнали винним у державній зраді, а його постать стала ключовою для розкриття “юридичного” складника утворення так званої “ДНР”.
“Це точно було доведено в рамках суду і зібраними доказами, що ніхто де-факто і де-юре референдум не проводив, ніхто не підраховував ті голоси, ніхто не рахував ті бюлетені. І це юридично дуже суттєва і знакова річ, яка, крім самого Лягіна, є певним прецедентом. Це перший вирок, яким зафіксована і надана юридична оцінка всім тим подіям стосовно фальсифікації утворення так званої «ДНР»”, — каже адвокат.
Утім, цей вирок є важливим і щодо захоплення “Ізоляції”. За цю частину обвинувачення Лягін дістав 12 років позбавлення волі. І це перший в історії України вирок, коли захоплення активів, земельних ділянок і майна підприємств суд кваліфікував не як посягання на приватну власність, а як воєнний злочин, скоєний під контролем Росії як країни-агресорки.
Також, на думку Володимира Єфименка, у межах судової справи вдалося довести, що “Ізоляцію” захопили не тільки з метою створення бази бойовиків чи фактично концтабору для незаконного утримання вʼязнів, а й для цілеспрямованого зламу українського культурного коду. Зокрема, це демонструє перший напад на “Ізоляцію” у квітні 2013 року, коли через штурм простору довелося припинити захід за участі посла США Джона Теффта. Керував комунікацією нападників і бойовиків тоді Роман Лягін.
“Вдалося зібрати докази й підтвердити, що напад на «Ізоляцію», припинення її діяльності — це, крім іншого, саме ідеологічний захід для того, щоб зламати культурну ідентичність. Це як ніч накриває день, і втрачається світло на цій території, тому що «Ізоляція» — це про свободу самовираження, про свободу мистецтва, культурне різноманіття, злам кордонів між культурними кластерами і так далі. І це саме те, що суперечить діяльності і тій ідеології, яка панує зараз у Росії”, — підсумовує адвокат.
Саме ідеологічний складник є ключовим у перетворенні приміщень “Ізоляції” на незаконну вʼязницю, і це можна відслідкувати за тим, кого саме там утримували. Вʼязнями “Ізоляції” завжди були люди з проукраїнськими поглядами, ті, кого підозрювали у звʼязках з Україною. Водночас серед них не було ні крадіїв, ні інших злочинців.
За словами старшого юридичного радника правозахисної організації Truth Hounds Володимира Гришка, у дослідженні “Ізоляція: від культури до тортур” правозахисникам вдалося виділити чотири типи злочинів щодо увʼязнених в “Ізоляції”. Один із них — насильницьке зникнення, адже окупанти не просто затримували людей без жодного судового рішення, а викрадали їх на вулицях, у домівках, зупиняли на блокпостах, і після увʼязнення на території заводу ці люди просто зникали для зовнішнього світу.
“Загалом у цьому звіті ми зібрали близько 30 свідчень осіб, які пройшли «Ізоляцію». Вони згадували принаймні два випадки, коли особи, які завідували «Ізоляцією», прямо в очі родинам потерпілих казали, що їх там немає, але насправді вони були в «Ізоляції». Ми також віднаходили цитату про те, що особа казала: «Моя мати загинула, так і не дізнавшись, де я був». Це теж демонструє ось цей злочин насильницького зникнення і те, що рідні просто не знали, що з людиною, і могли й не дізнатися про це навіть до кінця своїх літ”, — розповідає Володимир Гришко.
Правозахисникам вдалося зафіксувати також свідчення щодо різного типу катувань. Зокрема, людей утримували в камерах із замальованими вікнами та постійно ввімкненим світлом, через що вони втрачали відчуття часу. У камерах не було туалетів, а у в’язнів могли забирати навіть пляшки, які використовували замість них. Також бранцям дозволяли митися лише раз на 10 днів під холодною водою. Колишні увʼязнені розповідали про катування під назвою “дзвінок Путіну”, коли дроти польового телефону — “тапіка” — підʼєднували до різних частин тіла й пускали струм, або метод “флюорографія”, коли людей ставили грудьми до стіни й забивали. Були й випадки сексуалізованого насильства під прицілом зброї.
“Крім фізичного насильства, крім того, що дуже багато цих катувань завершилися смертями, а люди, які все ж таки вижили, мають проблеми зі здоровʼям, є і психологічні сліди. Часом це називають «синдромом залізних дверей», коли людина просто боїться, коли двері відчиняються, тому що зазвичай вона потім переживала жахливі речі. Росіяни іноді навіть просто били у двері, але не заходили. Просто для того, щоб «тримати в тонусі», грубо кажучи, людей, які перебувають у камерах”, — каже правозахисник.
За його словами, важливо, що злочини проти вʼязнів “Ізоляції” розглядають саме як воєнні, а також як порушення правил ведення війни. Після змін в українському законодавстві 2024 року загалом їх можна класифікувати і як злочини проти людяності. Вони містять додаткову вимогу — мають бути або систематичними, або широкомасштабними. І це, каже Володимир Гришко, напряму стосується “Ізоляції”. Перші увʼязнення там почалися ще 2014 року, і, хоч колишній завод міг бути частково зруйнованим на початку 2025-го, супутникові знімки підтверджують ознаки активності на його території. Це означає, що таємна вʼязниця може досі діяти.
Крім увʼязнень, одразу після захоплення “Ізоляції” окупанти почали діяти в іншій ідеологічній площині — цілеспрямовано знищувати витвори мистецтва, що там зберігалися. Згідно з дослідженням Truth Hounds, з 13 по 15 червня 2014 року вони вирізали й вивезли на металобрухт металеві компоненти кількох артобʼєктів. Через рік підтвердилося знищення твору камерунського художника Паскаля Мартіна Таю “Make Up… Peace!”. Показовим також став розстріл скульптур української мисткині Марії Куліковської, які бойовики так званої “ДНР” використали як мішені.
При цьому представники псевдореспубліки публічно визнали, що вивезення й знищення творів мистецтва було зумисним актом. В інтервʼю 2014 року голова так званого “спеціального комітету” Леонід Баранов показав фотокнигу представника Харківської школи фотографії Бориса Михайлова і схарактеризував твір як “створений для психічно хворих людей”. Водночас заявив, що таке мистецтво в “ДНР” буде каратися й підтвердив, що твори викинули як сміття.
Та попри фізичне знищення артобʼєктів “Ізоляції” і самого культурного центру, окупантам не вдалося викорінити його цінність у спогадах колишніх представників і відвідувачів. Зокрема, Тетяна Філевська, яка працювала у фонді в 2011 році й під час його тимчасової діяльності в Києві у 2015-2016 роках, згадує зимовий день 2013-го, коли востаннє відвідала простір:
“Це був різдвяний ярмарок, чудовий настрій і купа людей. До речі, тоді я познайомилася з Романом Лягіним, який приходив зі своїм сином і собачкою розважатися в «Ізоляцію». Пізно ввечері, коли всі стали розʼїжджатися, ми довго стояли в черзі на таксі. До нас із моїм колишнім чоловіком приєдналася ще одна пара, яка попросила поїхати разом, бо черга була довга. І от ми їхали нічним Донецьком, і ця дівчина казала: «Я побачила сьогодні стільки красивих речей! Мені хотілось все це забрати з собою, але я розумію, що, крім “Ізоляції”, у мене немає більше простору в цьому місті, де я можу їх одягнути на себе». Вона говорила про якісь прикраси, казала: «Це єдине місце, де я можу вдихнути це повітря свободи»”.
Ще підліткою проведені вечори в “Ізоляції” у коментарі Вільному Радіо також згадує письменниця й поетеса з Донецька Анна Грувер:
“Я пригадую ті поетичні читання, коли мені було 15. Тоді була осінь, і я була у власноруч звʼязаному шалику бірюзового кольору. Памʼятаю, що нам всім було холодно, але попри це, світило тепле сонце крізь вікна заводу. І тоді була експозиція з вагончиками. Я зараз не пригадаю її назву. Здається, це був китайський художник. І там без перебільшення все ж таки відчувалося дихання майбутньої катастрофи. Але хотілося думати, що це про минуле, бо територія заводу була доволі моторошною. Але ці культурні практики, звісно, робили її набагато світлішою”.
Донеччанка каже, що нині вона відчуває “Ізоляцію” як людину, яка мусила залишити рідний дім. Письменниця хоче вірити, що після повернення в Донецьк захопленому простору вдасться повернути колишнє обличчя і він не залишиться місцем, просоченим кровʼю. На противагу їй виконавча директорка фонду Оксана Саржевська-Кравченко в коментарі журналістам Вільного Радіо висловлює іншу думку:
“Навряд чи там можна буде відновити точно такий простір, як був у «Ізоляції». Знову культурний центр на місці, де була вʼязниця з такими тортурами… Це лише буде місце памʼяті, а ось такий уже арткомплекс неможливо буде запустити. Тут сенсово треба дуже чутливо думати”.
Попри все, що сталося із простором “Ізоляції” в Донецьку, після втрати нового офісу в Соледарі фонд не припинив свою роботу. Наразі його представники розпорошені світом, але продовжують робити культурні проєкти. Зокрема, реалізують велику програму Zmina, яка підтримує інші культурні ініціативи й дає можливість митцям бути почутими.
“[Захоплення «Ізоляції»] було цілеспрямованим нападом на українську культуру, але він по суті не вдався. І той факт, що «Ізоляція» 12 років потому все ще існує і робить дуже важливі речі, є прекрасним прикладом цього”, — підсумовує кураторка фонду Катерина Філяк.
Раніше ми розповідали, що на 15 червня у швейцарському Базелі анонсували показ перфомансу Pulse Agglomerate — біометричного меморіалу із серцебиттям мешканців Донецька. Його записали 13 років тому в культурному центрі “Ізоляція”, а у 2014-му змогли евакуювати незадовго до окупації міста.