Війна руйнує долі та забирає життя, але водночас й об’єднує людей. 14 лютого, у День всіх закоханих, ми ділимося історіями трьох пар, які зустріли своє кохання на військовій службі в Донецькій області. Як їм служиться пліч-о-пліч із коханими — розповідаємо далі.
Карина з Полтавщини ще до 2022-го планувала зав’язати з медициною, але напередодні повномасштабного вторгнення долучилася до місцевої тероборони. З того часу 23-річна бойова медикиня рятує життя захисників. На війні зустріла й своє кохання — 27-річного військового Максима.
“Він брав участь у Революції Гідності на Майдані. З перших днів [відкритої війни] пішов [у ЗСУ] добровольцем. Спочатку ми [майже] не спілкувалися. На Донеччині він якось звернувся у медпункт до мене. З цього якось потихеньку стосунки й почалися”, — розповідає захисниця.
Приблизно за чотири місяці пара вирішила одружитися.
“Всі дивувалися, що ми взагалі розписалися, чому так швидко. Ми просто зрозуміли: який сенс чекати? Ми ж не знаємо, скільки проживемо, яким надалі життя буде, чому ні?” — зізнається Карина.
Медикиня служить із чоловіком в одній бригаді. Це, каже вона, додає хвилювань, але найголовніше для неї — постійна підтримка коханого.
“Іноді я в одному місці, а він в іншому. Тоді трохи себе накручуєш. Телефоном підтримка мами також цінна, але не завжди є можливість. А коли людина біля тебе поряд, ти це відчуваєш і бачиш постійно — це зовсім інше”, — додає співрозмовниця.
Карина запевняє: до роботи медика на фронті звикла. Та все ж нелегко впоратися зі стресом, коли доводиться рятувати життя знайомих бійців.
“Коли людину не знаєш, ти якось простіше до цього ставишся. Коли знаєш особисто — це набагато важче. Можна сказати, що дві доби тому каву пили разом, а тут він у тебе “тяжкий” на евакуації. Це страшно”, — зізнається військова медикиня.
Чому Карина обрала шлях бойової медикині та що ще їй довелося пережити на Донеччині, читайте у нашому матеріалі.
Дмитро й Людмила з народження жили в одному селі на Донеччині, але не знали один одного. Все змінила служба у війську.
“Я жив у Максимільянівці, це прифронтова зона. Тому вибору й не було, треба було ставати на захист країни”, — говорить захисник.
“Я спочатку закінчила медичний коледж у Донецьку, потом пішла на роботу. В мене 17 років стажу, працювала у туберкульозному відділенні. А в армію пішла, бо вирішила змінити щось у своєму житті. Підписала контракт у 2019 році”, — ділиться медикиня.
Познайомилися військовослужбовці у лютому 2020-го, коли до війська долучився Дмитро. А вже за пів року пара одружилася.
Несподіванкою для Людмили стала різниця у віці між нею та її коханим.
“Він мені спочатку не сказав, скільки йому років. І я була в шоці, коли дізналася, що йому 23 роки, мені було 35. Але він нікуди від мене не відходив, у такі роки людина була налаштована дуже серйозно. В мене був попередній шлюб і син вдома. Я кажу йому: “В мене син є”, а він каже: “Значить, це і мій син також”, — ділиться медикиня.
Нині пара служить у бахмутській 54-й бригаді та захищає рідний регіон.
Військовослужбовці згадують: кілька разів потрапляли в напівоточення, були у різних гарячих точках фронту.
“Багато було складних ситуацій: починаючи з Мар’їнки, закінчуючи Красною Горою. Там сталося так, що ми зайняли оборону, стояли-тримали її. Однак сусіднім підрозділам, які допомагали, довелося відступити. І ми стояли у напівкільці, виходили з боєм. Були ризики, що не вийдемо взагалі. Що дружина була у гарячих точках, що я був у гарячих точках. І нас це пов’язало ще більше. Це турбота та мотивація для мене. Мотивація — це найважливіше, без цього немає сенсу воювати”, — говорить Дмитро.
Підтримка коханої людини допомагає і їй, доповнює Людмила.
“Випадки бувають різні, і я прекрасно розумію, що це передній край. Ми могли бути в різних місцях, і було таке, що ми прекрасно розуміли, що могли навіть не вийти живими. Але ми собі дали клятву, що виживемо. Я з ним буду завжди до кінця, головне, аби він вижив”, — каже співрозмовниця.
Детальніше про долю подружжя захисників ми розповіли за посиланням.
Бахмутянка Юлія та її чоловік Вадим понад 15 років свого життя присвятили військовій справі. Вона — медикиня, він — офіцер. Обидва хотіли бути військовослужбовцями з дитинства.
Пара познайомилась у 2014-му, коли Росія напала на схід України. Тоді Вадим тримав оборону військової частини у Бахмуті, де служила Юлія.
Зараз подружжя служить в одному з підрозділів військової служби правопорядку.
Одружилися Вадим і Юлія у 2015-му. Пара зізнається: служба разом — це передусім підтримка й опора для кожного з них.
Щоправда, за словами Вадима, після 24 лютого 2022-го вони вже майже не перетинаються по роботі.
“Через деякі особливості положення у військовій ланці управління ми менше бачимось (лише у ранкові години), рідше проводимо разом час. Дружина на службі для мене це не тільки опора, а ще й бойовий побратим, який підтримає у складну хвилину та допоможе, як вчинити в цій чи іншій ситуації. Служба не заважає нашим стосункам, а лише зробила їх міцнішими, загартувала почуття довіри та взаємоповаги”, — говорить військовослужбовець.
“Ми можемо перебувати в одному приміщенні й за цілий день не бачити один одного. Але підтримка все одно відчувається. Я завжди знаю, де він, він знає, де я. Тому нам легше так”, — додає військова медикиня.
Брак часу, потреба у повній віддачі та інколи цілодобова робота — такими бачать військові мінуси своєї роботи. Та одразу ж доповнюють: плюсів у службі для них значно більше.
“Військова служба робить з чоловіка справжню особистість, готову до будь-яких життєвих випробувань”,— впевнений Вадим.
“Військова служба виховує з тебе дисципліновану людину, загартовує. Ти вчишся швидко ухвалювати рішення, розвиваєш власні вміння та знання. І наша праця вимагає ставати сильнішим внутрішньо, мати такий собі стержень”, — додає Юлія.
Детальніше про історію Вадима та Юлії читайте у нашому матеріалі.