“Я давно хотіла побувати на землі моїх прадідів”, — каже мешканка Званівки Ольга про свою подорож до польського села Ліскувате. Понад 70 років тому звідси примусово вивезли українців-бойків, які тут жили. Деякі депортовані родини поселили на Донеччині. Серед них була й сім’я Ольги. Враженнями від поїздки на історичну батьківщину жінка поділилася з нашими журналістами.
У Ліскувате, що у Польщі, мешканка Званівки Ольга Канцір їздила на початку серпня. Зробити це жінка планувала вже давно, бо хотіла побувати на рідній землі своєї родини.
“Для мене це було дуже важливе, таке історичне значення. Бо впродовж свого життя я завжди чула історію переселення, завжди знала про втрати мого роду. Тому що, власне, це той духовний світ, в якому зростала моя мама, мої дядьки, мій дідусь, моя бабуся, яких було виселено, яким було вже за 40-50 років”, — каже Ольга.
За інформацією Інституту національної пам’яті, протягом 1944-1946 років понад 482,8 тисячі людей примусово переселили до Радянського Союзу. Історики вказують, що це супроводжувалося терором, репресіями, обмеженням у правах, конфіскацією майна та встановленням спеціальних поселень для депортованих українців. Люди, яких виселили з території Польщі, знайшли нову домівку в різних регіонах України, від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.Для довідки:У 1944 році кордон між Радянським Союзом та Польщею був переглянутий без врахування етнічного розселення українців і поляків. 9 вересня 1944 року у Любліні СРСР та Польща уклали угоду щодо “взаємного обміну населенням”. Ця домовленість передбачала виселення українців з Польщі та поляків з України.
Так само примусово виселили й рідних Ольги Канцір. Усе українське населення з бойківського села Ліскуватого депортували у 1951 році. Згодом туди так само примусово заселили інші етнічні групи, вивезені з інших місць.
Аби зрозуміти, яким було життя її рідних до депортації, жінка й вирішила відвідати Ліскувате: сходити у церкву, де молилися її бабуся й дідусь, знайти могили пращурів на місцевому кладовищі.
“Напевно, це такий своєрідний гештальт, коли ти шукаєш відповіді на питання. Тому що немає жодних фотографій мого прадіда, немає жодного опису, історії — все втрачено. Втрачений зв’язок поколінь, я так би сказала”, — говорить співрозмовниця.
Ще з дитинства, зізнається Ольга, вона помічала, що традиції її сімʼї відрізняються від традицій в інших родинах, які жили поруч.
“Виникало питання: “А чому тут так, а там так?” Мама знаходила відповіді: розказувала, хто ми такі, звідкіля ми, якими ми були та що ми втратили. Але в нашій родині ніколи не називали жодної етнічної групи. Тому що на той момент Радянський Союз намагався всіх підігнати під одну “радянську людину” — тоді навіть не можна було про націю говорити, а про етнічні групи взагалі ніде нічого не говорилося”, — згадує Ольга Канцір.
Приїхавши у Ліскувате та поговоривши з місцевими, жінка відмітила, що дехто з них все ще пам’ятає про події понад 70-річної давності. А от молодь вже не настільки обізнана про історію цих місць.
“Там є певні групи людей, які культивують у собі [давні традиції та пам’ять про минуле цього краю], єднаються на певні свята, певні періоди. Тобто вони розуміють, що вони нащадки лемків чи нащадки бойків. Там де ГЕС та затоплені села — це туристичне місце з красивою високою греблею, ми там побували. Звісно, що коли молоде покоління з дітьми там прогулюється і споглядає цю красу, навряд чи хтось з них настільки обізнаний, що саме там було раніше. Що на дні тієї водойми збереглися ті самі хатини, чиясь історія, пам’ять, ті ж цвинтарі”, — каже співрозмовниця.
Саме ж село, зізнається Ольга Канцір, поступово занепадає: старі хати з плином часу руйнуються, а нових не будують. Але те, що ще вціліло, зберігає в собі дух України, якою вона була раніше.
“Враження, ніби я їду Україною. Тому що церкви ті самі є, їхня архітектура збережена. На жаль, деякі вже не функціонують, як наприклад, у Ліскуватому. В деяких церквах проходять богослужіння, і це приємно. Вони живуть. Хати стоять ті самі, українські. І от коли це все споглядаєш, ти розумієш, що втратив це назавжди”, — сумує жінка.
Відвідати історичну батьківщину їй допомогла родина нащадків репресованих священиків, яких свого часу радянська влада виселила у Сибір.
“Я хотіла б висловити подяку родині Підлісецьких: пані Анізії, онуці пароха (парафіяльного священника, — ред.) села Ліскувате, і пану Теофілу, який нас, власне, і повіз на рідні терени”, — каже наостанок Ольга.
Нагадаємо, раніше ми поспілкувалися з Надією Тутовою, чию родину під час депортації переселили до Роздолівки Бахмутського району. Жінка народилася вже після переселення та від бабусі й дідуся чула історії про життя “до”. Тема депортації в родині була болісною та майже закритою. Але тим, що їй розповідала родина та інші переселені сім’ї, вона поділилася з журналістами Вільного радіо.