З Бахмута до Краматорська — цей шлях став для майстра народних ремесел Дмитра Денисенка не просто переміщенням, а початком нового розділу життя. Вимушений залишити рідні місця через війну, він перевіз у сусіднє місто свою майстерність та частину робіт, якими ділився із земляками багато років. Сьогодні його майстеркласи в Краматорську збирають людей, які прагнуть не лише опанувати ремесло, а й доторкнутися до культурної спадщини свого краю.
На одному із занять бахмутського майстра побував кореспондент Вільного радіо. Про те, як Дмитро Денисенко передає свої знання охочим — наш репортаж.
Творчий осередок майстра Дмитра Денисенка — це невелике офісне приміщення у центрі Краматорська. На стінах кімнати — малюнки, залишені з попередніх уроків. Обрамляють їх рамки, виготовлені з сосни Лиманського лісу. Де-не-де по кімнаті розставлені глиняні горщики та глечики. Вони зроблені з червоної гончарної глини, яку майстер купує у Слов’янську. А на стелі висить “павук” — традиційний український атрибут Різдва. Втім, зроблений він не з соломи, а з трубочок для напоїв. Свій витвір діти прикрасили власноруч розфарбованими писанками.
“Традиційні ремесла я вважаю найкращим заняттям, яке дає можливість у цей важкий час продовжувати розвивати дітей. Особливо це ткацтво, писанкарство та гончарство”, — каже майстер.
У Краматорськ пан Дмитро переїхав із Бахмута, коли рідне місто стало небезпечним для життя. Відкрите вторгнення росіян, стверджує митець, стало для нього справжньою катастрофою, адже тут у міському “Народному домі” довгі роки зберігалася його унікальна колекція писанок. Вивезти з охопленого вогнем міста вдалося лише деякі експонати. Вцілілу колекцію тепер час від часу можна побачити на виставках, які майстер влаштовує в різних містах України.
Писанкарством і різьбленням по яєчній шкарлупі Дмитро Денисенко займається вже понад 20 років. За цей час він досконало опанував це народне ремесло й тепер передає свої знання іншим. Чоловік провів вже безліч майстеркласів, а особливу увагу, каже він, приділяв дітям з інтернатів на Донеччині.
На новому місці писанкар продовжив свою викладацьку діяльність.
“Коли я евакуювався до Краматорська, я почав налагоджувати творчі зв’язки. Потім, виїжджаючи в Дніпро, Київ на інші заходи, я помітив, що вже є великий відсоток релокованих [організацій]. А Краматорськ залишається містом, у якому не так багато таких культурних заходів, особливо традиційних народних ремесел, які давали б можливість розвиватися і впливати на творчість дітей. Тому Краматорськ став осередком творчості навіть попри те, що він прифронтовий”, — каже Дмитро Денисенко.
Зазвичай на заняття до майстра стікаються до десяти відвідувачів. І сьогодні по обидва боки столу сидять декілька дітей і їхні батьки — кожен робить щось особливе для себе.
“У писанкарстві ми використовуємо етнографічні символи різних регіонів, через які розповідаємо та залучаємо дітей до вивчення традицій Донеччини. А в рамках нового проєкту ми досліджуємо скіфсько-скандинавську символіку, яка перегукується з традиціями писанок, де зображені символи води, вогню тощо. Далі ми розширюємо [творчість] до [зображення] образів тих божеств, які відповідали за життєдіяльність наших предків. Наприклад, ми відобразили їх у тотемах Перуна, Велеса, Дажбога. І ось через таке мистецтво ми передаємо інформацію про наші корені та давні традиції, які існували на території України”, — зазначає Дмитро Денисенко.
Для місцевих такі заняття стають можливістю не лише спробувати себе в чомусь новому, але й відволіктися від буденності та життя поруч із війною. Адже тут можна зануритись у творчість та познайомитися з однодумцями, говорить одинадцятирічна Богдана з Краматорська.
“Найбільше я люблю ткати або малювати, тому що це мене заспокоює. Якщо малювати, то це дрібні деталі, кожній з яких потрібно приділити увагу, адже від них залежить уся картина, яка згодом вийде. А ткацтво заспокоює, і я просто в захваті від результату. Це м’яка тканина, яку потім можна комусь подарувати”, — каже Богдана.
Дівчинка ходить сюди лише два тижні, але відзначає, що за цей час багато дізналася про техніку малювання.
Усі заняття пан Дмитро проводить виключно українською мовою — каже, що так правильно не лише з педагогічного погляду, а й з соціально-культурного. Водночас митець підкреслює: інформацію потрібно доносити якнайпростіше, аби діти легко її сприймали та не нудьгували.
Час від часу майстер підходить до учнів, пояснюючи, як виконувати ту чи іншу дію. Комусь допомагає правильно розбавити фарбу, іншому вихованцю показує, як затягти нитку в голку.
“Це не забавки на кшталт “сіли поліпили, помалювали”. Ні, якщо ми займаємося керамікою, це все пов’язано із певними технологічними моментами. Якщо ми розбираємо ткацтво, то в рамках певних ткацьких елементів ми розглядаємо техніки. Після цього діти вже вміють користуватися голкою, вміють користуватися плетінням ниток. Вони вже розуміють, як поєднувати відповідні кольори, коли в образотворчому мистецтві вивчають колористику. І це дуже важливо, тому що в будь-яких сферах ці знання дуже корисні”, — наголошує майстер.
Окрім навчання та передачі культурної спадщини, такі заняття допомагають і родинам, чиї діти додатково потребують соціалізації. Як, наприклад, у родині Ірини з Краматорська.
“Я приходжу в цю творчу майстерню з двома своїми дітьми, з Єлизаветою та Михайлом, вже понад півтора року. Чим ми тут тільки не займаємося: і малюємо, і ліпимо, і розписуємо яйця, і робимо вітальні листівки… Мені дуже подобається, що моїм дітям є куди прийти і займатися творчістю, адже у нас дистанційне навчання, яке не дає повноцінного спілкування”, – каже відвідувачка творчого осередку.
На думку самого майстра, такі заняття допомагають дітям вчитися розуміти себе, розкритися, а також комунікувати через мистецтво з батьками.
“Ми бачимо, що дитина може по-різному відчувати себе на заняттях. От приходить одна дівчина, у неї сьогодні “блакитний” настрій. На наступний день у неї може бути “зелений” настрій. Тобто з якимось своїм внутрішнім емоційним станом вона віддає перевагу певним гамам. Ми даємо їй свободу вибору. І дитина може вибрати, що сьогодні вона буде компонувати з якихось елементів мозаїку або навіть просто візьме шматочок глини й поліпить, створить якийсь образ. У будь-якому разі від усього, що вони роблять, вони отримують позитив і схвалення своїх батьків”, — наголошує Дмитро Денисенко.
Після кожного такого заняття учні отримують власноруч виготовлений виріб. Це, каже майстер, дає дитині змогу показати іншим результат своєї роботи, відчути за себе гордість і передати культурну спадщину далі.