Ігор Павлюк працював директором Палацу культури “Український дім” в Маріуполі, найбільшому палаці в області. Це приміщення стало надійним тилом для тисяч маріупольців і вплинуло на хід перших днів війни в місті. Ми розпитали Ігоря про його перші дні війни та життя під обстрілами в Маріуполі, аби доповнити літопис історій людей, які бачили руйнацію міста на власні очі та пам’ятатимуть його тепер не лише квітучим, а й з кладовищами у дворі.
Далі – розповідь Ігора від першої особи.
— Я маріуполець до мозку кісток, і досі говорю, що живу в Маріуполі, хоч нам з родиною вдалося вирватися з того пекла у середині травня. Але я до останнього не хотів їхати. В перші дні думав, що все швидко завершиться, що місто лишиться українським.
24 лютого я зранку пішов на роботу. До того моменту я вже знав, що почалися обстріли Києва. Спершу подзвонила родичка, а потім ми дивилися по телевізору. Ще не розуміли, що відбувається у нас, але було відчуття, що я маю того дня бути на роботі в “Українському домі”. І я не помилився. Палац став точкою, яка дуже вплинула на всі процеси в Маріуполі. До нас туди під’їжджали наші підрозділи ЗСУ, ми там усі зустрілися та протягом дня їх відправляли на бойові рубежі з нашого палацу. Ось перших військових своїх, дякувати Богу, я побачив того ранку. І тоді вже зрозумів, що то війна, бо й боєкомплекти привозили. Лежали набої, зброя, ми були присутні. У нас логістично палац добре розташований, великі паркувальні майданчики, техніка підходила, потім увечері всі роз’їхалися на свої позиції.
Театральні лавки замінили маріупольцям ліжка
Окрім українських військових, протягом наступних днів, до нашого палацу почали сходитися люди з найближчих будинків. Вони там ночували, а я приходив туди на цілий день, а потім повертався на ніч додому до своєї родини. У мене дружина, двоє дітей і собака.
Але, я розумів, що ми маємо забезпечити для людей хоч якісь комфортні умови. Було багато дітей і літніх, тому ми почали використовувати реквізит артистів, щоб організувати місце для ночівлі.
Збили наші театральні лавки, у циркачів узяли мати, такі собі тапчани з них поробили, в таких умовах генерувати ідеї необхідно швидко. Мені допомагали співробітники ДК, які жили поруч. Вони в палаці потім постійно жили, координували людей, допомогали їм з організацією побуту. Сам би я не впорався, тому дуже вдячний їм, що вони не залишили людей в біді.
Звичайно, що людей було багато, були проблеми з їжею і водою. Тоді ми придумали як зливати воду з пожежної системи. На щастя, вона у нас була робоча. В скрутні моменти, коли ситуація з водою в місті була дуже складною, у палаці люди ще мали до неї доступ.
До 24 лютого у палаці велися ремонтні роботи. І нам дуже зіграло на руку те, що були в будівлі ремонтні матеріали. Ми цеглою і мішками закривали вікна.
Ракета влучила в дитячу кімнату
Моя квартира була в центрі Маріуполя, біля Будинку зв’язку і третьої міської лікарні. І я мав певне уявлення, що лікарні не мають бомбити, то й наш район не має сильно постраждати. А вийшло все навпаки. 9 березня було перше влучання в будинок. Тоді не було ні зв’язку, ні води, ні світла, нічого. Ми готували їжу на багатті у дворі.
Того дня, 9 березня, діти були в спальні. Дружина покликала їх на кухню і за пару хвилин у їхню кімнату прилетів снаряд. Якби були там – їх би засипало, а так, на щастя, залишилися живими. Я вдячний Богу, обставинам, часу, що так сталося, що в той момент діти були не в тій кімнаті. І тоді ми вперше спустилися в бомбосховище.
А загорілася наша квартира десь числа 16-го. Від снарядів будинок почав горіти. А загасити було нічим – води уже не було. То ми просто стояли і дивилися, як горить усе нажите за 54 роки добро. Після цього ми додому більше не підіймалися. Було страшно.
Цвинтар у дворі на проспекті Миру
На початку березня у дворі почав з’являтися цвинтар – ми почали ховати сусідів. Спочатку бабуся, яка жила на два поверхи нижче, потім іще сусіди. Звісно, що поховати нормально змоги уже не було, нам Тероборона казала виносити на балкони.
Будинку моєї мами просто немає. На щастя, ні мами, ні сестри там уже не було, вони пішли. Загинуло багато сусідів, підвал засипаний, запах є. Скільки там людей я не знаю, але вони там були. У мене живі усі близькі родичі, окрім бабусі, але вона померла своєю смертю, їй просто не змогли допомогти медики. Трагічно загинув мій двоюрідний брат – вийшов за водою і його застрелили росіяни біля під’їзду, бо їм не сподобалося, як він відповів.
Страшно було, були дні, коли обстріли ставали настільки сильними, що ми не виходили на двір. У нас з’явилися “підвальні родичі”, з якими ми спілкуємося і досі. Вони нам і допомогли вибратися з окупації.
Змінилися цінності – я розумів, що моя машина не на ходу, тому віддав хлопцям колеса, акумулятор. Якщо вони їх врятували – я радий.
Хочу додому, в Маріуполь, я розумію, що повертатися уже нікуди. Для себе вже зрозумів: будемо починати все з нуля.
Читайте також: