Валентина приїхала у Бахмут 26 березня і каже, що рахує кожну годину з цього моменту, бо хоче додому, хоча його в неї більше немає. Коли почалась повномасштабна війна, жінка не змогла евакуюватися і більш ніж місяць виживала під обстрілами. Ми розпитали про її рідне Рубіжне та війну її очима.
Далі — розповідь переселенки Валентини від першої особи.
Я не могла вибратися з самого початку війни. Працювала я у школі в їдальні. Коли це (повномасштабна війна, — ред.) почалось 24 лютого, через два дні почали обстрілювали Старобільськ, але їх не потужно бомбили. І до нас вночі привезли людей зі Старобільська. Ми швидко прийшли на роботу, а в далечині чули як гатять. Людей поклали, поприносили ковдри, хто що, сказали ще будуть везти людей зі Старобільська, і їм потрібна гаряча їжа. Бо люди, яких привезли, невідомо коли їли останній раз. Серед них були діти, які були не одягнуті, ми їм казали: “Як же ви так бігли?”.
Потім війна прийшла і в Рубіжне
А через 2 дні почали гатити і по Рубіжному. Ми ховались у школі, але людей було дуже багато. Школа була старою будівлею, цегляною, гарна довоєнна архітектура. І там було бомбосховище, а в ньому кімнати 2 на 2 метри, і ось в кожній з них було по 20 чоловік. Так ми прожили тиждень.
Перший тиждень було більш-менш, гатили не так потужно. Ховалися ми в ній, поки не влучили у саму школу. Пощастило, що діти в цей момент були у підвалі, а я не встигла [зайти]. Поранення я не отримала, але була контузія другого ступеня. Це коли одразу розколюється голова від будь-якого шуму. Тільки через 2 місяці, вже в Бахмуті, мені стало краще. Військовий лікар-дівчина принесла пігулки мені й дитині, і тоді тільки відпустило.
“Не було ні дня, ні ночі — тільки хвилини, коли не стріляють”
Після цього довелось іти додому мені з двома онуками — мій будинок ще цілий був. І ще три тижні ми там мешкали. Води немає, світла немає, через тиждень закінчилась їжа, і ми просто виживали. Дам пораду: не зачиняйте вікна і двері, мене це дуже багато разів рятувало. Коли йде хвиля, вона просто відчинить вам вікна і двері, але навіть скло залишиться цілим. Але якщо поряд впаде, там нічого не допоможе — разом з рамами все полетить.
3 тижні я не могла відійти від підвалу. Це не те саме, як тут (у Бахмуті — ред.) — вийшли і пішли. Гатили так, що в нас люди просто лежали мертві по всьому місту, і їх ніхто не ховав. І не тому що гидують — просто немає можливості, постійно обстрілюють. Тільки чоловіки почнуть рити яму, і знову летять снаряди.
Виходиш на вулицю, дивишся: того, іншого будинку немає вже. А ти сидиш поряд з цим підвалом і думаєш, що поки тебе “пронесло”. В моєму домі порвалися натяжні стелі, ходуном все ходило від обстрілів поряд. Там не було ні дня, ні ночі — тільки проміжки по 5-10 хвилин, коли не стріляють. За ці 10 хвилин можна встигнути збігати за водою. Коли бачиш, що з’явилась дірка в будинку, де вже нікого немає, бо евакуювалися або загинули, — біжиш туди між обстрілами та шукаєш хоч якусь пачку макаронів, або хоч трохи картоплі й несеш у підвал, де 100 жителів ховається, і вони розподіляють це. Для мене не їсти 4 дні — легко, їсти й не хочеться, а ось діти хочуть і просять.
“Люди на війні змінюються, і частіше в кращий бік”
Найцікавіше, що коли люди мешкають і зустрічаються на одній вулиці, ти їм холодно сказав “здрасьте” і пішов. Але тут все це вмирає і прокидається щось інше. Там ти або людина, або ніхто. Але людей більше. Всі один одному допомагали, у кого є шматочок хлібу, у кого картопля, а у кого макарони. Мене дуже врятувало, що я працювала в їдальні й ніколи не викидала хліб. А собака моя “хоч застрелься” як полюбляла, щоб їй дали сухарик. І я сушила хліб для собаки. В нас був мішок цих сухариків, і він врятував нас.
В нас на вулиці був чоловік, якого вся вулиця терпіти не могла. Але в нього був генератор і до нього всі бігли. Він нікому не відмовляв, люди заряджали телефони. Також були підприємці, які випікали хліб, і вони продовжували це робити під обстрілами і безкоштовно роздавали хліб, поки пекарню не розбили. Люди змінюються на війні в кращий бік.
Мер Сергій Хортів зник з самого початку війни, а потім з’явився і допомагає окупантам
Наш мер [Сергій] Хортів з самого початку ж втік разом з поліцією, і залишили нас самих. Судді і прокурори теж покинули нас на початку війни, поліція і прокуратура згоріли. Ніякої гуманітарної допомоги, ніяких попереджень не було.
Коли, наприклад, будинок вибухав, чоловіки бігли, витягали людей з-під уламків, гасили полум’я, бо більше нема кому. А зараз він вийшов (мер Рубіжного, — ред.) під окупацією, він разом з т.з. “ЛНР” і ходить, наче як воду розвозить, але в балаклаві, обличчя не показує. Так прикро було: якщо він знав що буде і ховався десь, чому ж він не вивіз дітей.
Юрій Бойко (народний депутат Верховної ради, Голова депутатської фракції “Платформа за життя та мир”, — ред.), він же виходець з Рубіжного, думаєте хоч чимось допоміг? Хоч краплю води привіз? Ніхто ніякою евакуацією не займався.
Чому ж ми так довго не могли виїхати — нема куди було. Єдине що ми могли між обстрілами — це по воду збігати.
“Всі подвір’я у могилах!”
Потім людей ставало все менше і менше: когось вбило снарядами, когось засипало. Тому в підвалах сидіти небезпечно, бо там тебе живцем ховає і ніхто не прийде на допомогу.
Зв’язку в нас практично теж не було, його глушили. Ми могли лише іноді зателефонувати і встигнути сказати по слову: “живий” і відповідали “живий”. Коли не відповідали, розуміли, що треба прийти поховати. В місті немає світла, води, газу з 9 березня, люди вмирають від голоду. Дехто збирався евакуюватися, готували колону автівок, писали напис “Діти”, вішали білу тканину. 24 березня поїхали 5 таких машин, до наступної вулиці доїхало 3 з них, 2 знищили дуже швидко. А зараз (розмова записана 11 травня, — ред.) дорога зачинена з Лисичанська на Бахмут, бо її обстрілюють. Тому тепер тим, хто там залишився, ніяк не евакуюватися.
У моєї колеги прилетів снаряд і вбив її батька, вона його просто у дворі поховала. Вона теж не витримала і поїхала у Київ. Всі подвір’я у могилах! Коли хтось повернеться, буде перепоховання, але хтось же й не повернеться.
Місто (Рубіжне, — ред.) 2 місяці бомбили, з одного боку з Варварівки зайшли т.з. “ЛНР”, а з іншого боку ЗСУ, місто поділене було порівну 2 місяці. Вони обстрілювали один одного, а місто між ними. Там приватних секторів немає (їх знищили під обстрілами, — ред.). В місті знищені або пошкоджені всі школи, а їх було 10. Як Маріуполь, тільки про нього пишуть, а про нас ні.
Готівка в Рубіжному нічого не коштує, а мародери вилазять, як закінчуються обстріли
В місті гроші нічого не значать, готівка — це “фантики”. Зараз в Рубіжному за коробку цигарок вимінюють немаленьку “плазму”, а за кілограм макаронів — холодильник. Люди дуже мародерять, бо їжі немає. Раніше боялися обстрілів і ховалися, а зараз окупували місто і там нікого немає, тож що хочуть, те й роблять. Бо обстрілюють Рубіжне вже менше, завдяки цьому нарешті змогли зібрати загиблих на вулицях.
Їжі в місті не було, а сніг вдавалось топити, поки він не почорнів від пожеж
Знаю, що на тому боці Рубіжного, яке окуповане, роздають гуманітарну допомогу, але її дуже мало і не вистачає на всіх. З іншого боку, ну дають вони кілограм макаронів, але їх на чомусь відварити треба, а води немає. Коли ще був сніг у березні, топили його, поки не загорівся картонно-паперовий комбінат. Тоді все місто вкрилося кіптявою, і сніг вже не можна було збирати. Дрова-то в мене були у запасах, бо я мешкала в приватному будинку. До того ж треба знати, що роздають. А як ти дізнаєшся, коли немає зв’язку, інтернету, світла і гатять постійно — ти не можеш вийти та у сусідів спитати щось.
“Гуманітарних вантажів достатньо багато. Але в нас є одна проблема, багато людей просто ховаються у підвалах та укриттях, про які навіть ми не знаємо, і вони не дають про себе знати. Випадково іноді з’ясовуємо, що десь в підвалі будинку є люди” — сказав Сергій Гайдай 20 березня.
Це просто виживання, літніх людей там давно вже немає, бо вони не можуть бігати між обстрілами. Я коли бігла за водою, бачу сусід лежить, який через 2 будинки від мене мешкав, розірвало на шматки. Істерика, звичайно, була в перший раз, а потім звикаєш. Дивишся, той сусід та інший лежать розірвані, і йдеш собі далі.
За які гріхи мені це, 50 років прожила, я не знаю. Нащо тепер мені жити? Ні дому, нічого немає. Жити нема за що, я оформила ВПО 2 тижні тому, жодної копійки ще не отримала. Я розмірковувала, для чого все це відбувається, а потім зрозуміла, що я опинилась тут з онуками, для того, щоб врятувати їх. Мене прийняли зовсім чужі люди, мешканець Бахмута віддав ключі й пустив у свою оселю, а самі вони евакуювалися.
Евакуюватися з пекла допоміг щасливий випадок
Виїхати мені довелось випадково, мене вивела звідти ікона. Хочу наголосити, що всі атеїсти Рубіжного стали вірянами. Якось випадково жінка, з якою ми практично не спілкувалися, але працювали разом, зателефонувала і спитала, чи правда, що нашу школу зруйнували. Я кажу: так, і після того, як ми покинули її, в неї ще три рази влучили снарядами. І вона питає, чому я тут сиджу ще, дала номер телефону [перевізника] і попередила, що він бере 4 000 гривень з людини. Я телефоную і співпало, що в цей момент був зв’язок. Ми домовились, що мені треба просто добігти півтора кілометра до крамниці, і ми побігли. Але де взяти мені 16 тисяч гривень? Бо зі мною були два онуки і донька. Був ще зять, але він пішов пошукати їжі між обстрілами і ми залишили його, бо зателефонував перевізник і ми побігли одразу. Тому все, що було на мені із золота (в мене залишилась лише одна обручка тепер від чоловіка, якого вже немає) — все віддала за евакуацію.
Все, що нам вдалося взяти з собою — це шкільні рюкзаки. Всі речі ми залишили, зачинили будинок мій та залишили зятю записку. Ми не бігли, ми летіли, бо поки я сиділа у підвалі й коли гатили без зупинки, страшно було так, що кишки піднімалися. Ми навіть не знали куди їхати й куди нас повезуть — треба було просто виїхати звідти.
Я у водія питаю, яка є перша зупинка, він сказав Бахмут. Так ми тут і опинились.
“Люди в Рубіжному вже їдять собак”
Зі старшим онуком ми залишились у Бахмуті, йому 14 років. А молодший, 4 роки, поїхав з донькою у Дніпро. Розділились, бо так легше вижити комусь. Я залишилась тут, щоб бути ближче до дому, сподівалась, що не окупують. В мене була надія, що може ще місяць погатять і все закінчиться. Але “голод не тітка”, і люди собак вже їдять. Я сама там залишила двох собак своїх і кішку у дворі. Іноді мені сниться Рем (одна з собак Валентини — ред.), але ми б не добігли з ними. Бо вони бояться вибухів і не змогли б бігти з нами під обстрілами. Пес одразу б заховався, ми б їх по дорозі загубили.
Якби я була сама, я б повернулась, навіть до окупантів. Але я не можу, бо онуку треба вчитися. Влаштувала його вже в 12 школу, він вчиться на дистанційному навчанні. А гуляти не виходить, тому що соромно, одягнути нема чого. Важко йому зараз, в нього була школа, тренування, в 14 років було вже перше кохання.
“Був гарний будинок, а зараз шукаю ковдру”
Коли я евакуювалась, 26 березня мій дім був цілим, але через 2 дні мені зателефонували і сказали, що в мене більше немає дому. В мене був гарний приватний будинок і робота, яка мені подобалась. Приватного сектору, де я мешкала, більше немає, там все зрівняли з землею. В мене нічого не залишилось. Зараз шукаю ковдру з подушкою.
Далі я нікуди не поїду, я втомилась бігти. І для чого, щоб далі виживати і просити гуманітарку? Роботу я б з задоволенням знайшла, ходила на біржу (центр зайнятості, — ред.), але я вважаюсь досі працюючою офіційно. Школу розбомбили, директорка виїхала, і я нічого не можу зробити. А виплат заробітної плати немає нікому з лютого, хоча нікого не звільнили. В нашому виконкомі (Рубіжного, — ред.) нікого немає, я нічого не можу зробити.
Читайте також: