“Люди собак їдять, а я там залишила своїх”. Розповідь переселенки з Рубіжного про життя на лінії фронту
Валентина приїхала у Бахмут 26 березня і каже, що рахує кожну годину з цього моменту, бо хоче додому, хоча його в неї більше немає. Коли почалась повномасштабна війна, жінка не змогла евакуюватися і більш ніж місяць виживала під обстрілами. Ми розпитали про її рідне Рубіжне та війну її очима.
Далі — розповідь переселенки Валентини від першої особи.
Я не могла вибратися з самого початку війни. Працювала я у школі в їдальні. Коли це (повномасштабна війна, — ред.) почалось 24 лютого, через два дні почали обстрілювали Старобільськ, але їх не потужно бомбили. І до нас вночі привезли людей зі Старобільська. Ми швидко прийшли на роботу, а в далечині чули як гатять. Людей поклали, поприносили ковдри, хто що, сказали ще будуть везти людей зі Старобільська, і їм потрібна гаряча їжа. Бо люди, яких привезли, невідомо коли їли останній раз. Серед них були діти, які були не одягнуті, ми їм казали: “Як же ви так бігли?”.
Потім війна прийшла і в Рубіжне
А через 2 дні почали гатити і по Рубіжному. Ми ховались у школі, але людей було дуже багато. Школа була старою будівлею, цегляною, гарна довоєнна архітектура. І там було бомбосховище, а в ньому кімнати 2 на 2 метри, і ось в кожній з них було по 20 чоловік. Так ми прожили тиждень.
Перший тиждень було більш-менш, гатили не так потужно. Ховалися ми в ній, поки не влучили у саму школу. Пощастило, що діти в цей момент були у підвалі, а я не встигла [зайти]. Поранення я не отримала, але була контузія другого ступеня. Це коли одразу розколюється голова від будь-якого шуму. Тільки через 2 місяці, вже в Бахмуті, мені стало краще. Військовий лікар-дівчина принесла пігулки мені й дитині, і тоді тільки відпустило.
“Не було ні дня, ні ночі — тільки хвилини, коли не стріляють”
Після цього довелось іти додому мені з двома онуками — мій будинок ще цілий був. І ще три тижні ми там мешкали. Води немає, світла немає, через тиждень закінчилась їжа, і ми просто виживали. Дам пораду: не зачиняйте вікна і двері, мене це дуже багато разів рятувало. Коли йде хвиля, вона просто відчинить вам вікна і двері, але навіть скло залишиться цілим. Але якщо поряд впаде, там нічого не допоможе — разом з рамами все полетить.
3 тижні я не могла відійти від підвалу. Це не те саме, як тут (у Бахмуті — ред.) — вийшли і пішли. Гатили так, що в нас люди просто лежали мертві по всьому місту, і їх ніхто не ховав. І не тому що гидують — просто немає можливості, постійно обстрілюють. Тільки чоловіки почнуть рити яму, і знову летять снаряди.
Виходиш на вулицю, дивишся: того, іншого будинку немає вже. А ти сидиш поряд з цим підвалом і думаєш, що поки тебе “пронесло”. В моєму домі порвалися натяжні стелі, ходуном все ходило від обстрілів поряд. Там не було ні дня, ні ночі — тільки проміжки по 5-10 хвилин, коли не стріляють. За ці 10 хвилин можна встигнути збігати за водою. Коли бачиш, що з’явилась дірка в будинку, де вже нікого немає, бо евакуювалися або загинули, — біжиш туди між обстрілами та шукаєш хоч якусь пачку макаронів, або хоч трохи картоплі й несеш у підвал, де 100 жителів ховається, і вони розподіляють це. Для мене не їсти 4 дні — легко, їсти й не хочеться, а ось діти хочуть і просять.
“Люди на війні змінюються, і частіше в кращий бік”
Найцікавіше, що коли люди мешкають і зустрічаються на одній вулиці, ти їм холодно сказав “здрасьте” і пішов. Але тут все це вмирає і прокидається щось інше. Там ти або людина, або ніхто. Але людей більше. Всі один одному допомагали, у кого є шматочок хлібу, у кого картопля, а у кого макарони. Мене дуже врятувало, що я працювала в їдальні й ніколи не викидала хліб. А собака моя “хоч застрелься” як полюбляла, щоб їй дали сухарик. І я сушила хліб для собаки. В нас був мішок цих сухариків, і він врятував нас.
В нас на вулиці був чоловік, якого вся вулиця терпіти не могла. Але в нього був генератор і до нього всі бігли. Він нікому не відмовляв, люди заряджали телефони. Також були підприємці, які випікали хліб, і вони продовжували це робити під обстрілами і безкоштовно роздавали хліб, поки пекарню не розбили. Люди змінюються на війні в кращий бік.
Мер Сергій Хортів зник з самого початку війни, а потім з’явився і допомагає окупантам
Наш мер [Сергій] Хортів з самого початку ж втік разом з поліцією, і залишили нас самих. Судді і прокурори теж покинули нас на початку війни, поліція і прокуратура згоріли. Ніякої гуманітарної допомоги, ніяких попереджень не було.
- Зазначимо, поки Валентина була у Рубіжному (вона виїхала 26 березня), у місто підвозили гуманітарну допомогу та проводили евакуацію. Так, 18 березня містянам привозили їжу і медикаменти та евакуювали 30 людей.
Коли, наприклад, будинок вибухав, чоловіки бігли, витягали людей з-під уламків, гасили полум’я, бо більше нема кому. А зараз він вийшов (мер Рубіжного, — ред.) під окупацією, він разом з т.з. “ЛНР” і ходить, наче як воду розвозить, але в балаклаві, обличчя не показує. Так прикро було: якщо він знав що буде і ховався десь, чому ж він не вивіз дітей.
Юрій Бойко (народний депутат Верховної ради, Голова депутатської фракції “Платформа за життя та мир”, — ред.), він же виходець з Рубіжного, думаєте хоч чимось допоміг? Хоч краплю води привіз? Ніхто ніякою евакуацією не займався.
Чому ж ми так довго не могли виїхати — нема куди було. Єдине що ми могли між обстрілами — це по воду збігати.
- Зауважимо, за даними голови Луганської обласної державної адміністрації Сергія Гайдая, евакуація з Рубіжного була. Так наприклад, 20 квітня з осадженого міста вдалося вивезти 14 жителів.
“Всі подвір’я у могилах!”
Потім людей ставало все менше і менше: когось вбило снарядами, когось засипало. Тому в підвалах сидіти небезпечно, бо там тебе живцем ховає і ніхто не прийде на допомогу.
Зв’язку в нас практично теж не було, його глушили. Ми могли лише іноді зателефонувати і встигнути сказати по слову: “живий” і відповідали “живий”. Коли не відповідали, розуміли, що треба прийти поховати. В місті немає світла, води, газу з 9 березня, люди вмирають від голоду. Дехто збирався евакуюватися, готували колону автівок, писали напис “Діти”, вішали білу тканину. 24 березня поїхали 5 таких машин, до наступної вулиці доїхало 3 з них, 2 знищили дуже швидко. А зараз (розмова записана 11 травня, — ред.) дорога зачинена з Лисичанська на Бахмут, бо її обстрілюють. Тому тепер тим, хто там залишився, ніяк не евакуюватися.
- Зазначимо, 13 травня очільник Луганської ОВА Сергій Гайдай заявив, що евакуація з регіону таки може поновитися найближчими днями. Оскільки зв’язку та світла в місті немає, інформувати людей щодо виїзду будуть поліцейські.
У моєї колеги прилетів снаряд і вбив її батька, вона його просто у дворі поховала. Вона теж не витримала і поїхала у Київ. Всі подвір’я у могилах! Коли хтось повернеться, буде перепоховання, але хтось же й не повернеться.
Місто (Рубіжне, — ред.) 2 місяці бомбили, з одного боку з Варварівки зайшли т.з. “ЛНР”, а з іншого боку ЗСУ, місто поділене було порівну 2 місяці. Вони обстрілювали один одного, а місто між ними. Там приватних секторів немає (їх знищили під обстрілами, — ред.). В місті знищені або пошкоджені всі школи, а їх було 10. Як Маріуполь, тільки про нього пишуть, а про нас ні.
Готівка в Рубіжному нічого не коштує, а мародери вилазять, як закінчуються обстріли
В місті гроші нічого не значать, готівка — це “фантики”. Зараз в Рубіжному за коробку цигарок вимінюють немаленьку “плазму”, а за кілограм макаронів — холодильник. Люди дуже мародерять, бо їжі немає. Раніше боялися обстрілів і ховалися, а зараз окупували місто і там нікого немає, тож що хочуть, те й роблять. Бо обстрілюють Рубіжне вже менше, завдяки цьому нарешті змогли зібрати загиблих на вулицях.
Їжі в місті не було, а сніг вдавалось топити, поки він не почорнів від пожеж
Знаю, що на тому боці Рубіжного, яке окуповане, роздають гуманітарну допомогу, але її дуже мало і не вистачає на всіх. З іншого боку, ну дають вони кілограм макаронів, але їх на чомусь відварити треба, а води немає. Коли ще був сніг у березні, топили його, поки не загорівся картонно-паперовий комбінат. Тоді все місто вкрилося кіптявою, і сніг вже не можна було збирати. Дрова-то в мене були у запасах, бо я мешкала в приватному будинку. До того ж треба знати, що роздають. А як ти дізнаєшся, коли немає зв’язку, інтернету, світла і гатять постійно — ти не можеш вийти та у сусідів спитати щось.
- Зазначимо, очільник Луганщини Сергій Гайдай підтверджував цю інформацію.
“Гуманітарних вантажів достатньо багато. Але в нас є одна проблема, багато людей просто ховаються у підвалах та укриттях, про які навіть ми не знаємо, і вони не дають про себе знати. Випадково іноді з’ясовуємо, що десь в підвалі будинку є люди” — сказав Сергій Гайдай 20 березня.
Це просто виживання, літніх людей там давно вже немає, бо вони не можуть бігати між обстрілами. Я коли бігла за водою, бачу сусід лежить, який через 2 будинки від мене мешкав, розірвало на шматки. Істерика, звичайно, була в перший раз, а потім звикаєш. Дивишся, той сусід та інший лежать розірвані, і йдеш собі далі.
За які гріхи мені це, 50 років прожила, я не знаю. Нащо тепер мені жити? Ні дому, нічого немає. Жити нема за що, я оформила ВПО 2 тижні тому, жодної копійки ще не отримала. Я розмірковувала, для чого все це відбувається, а потім зрозуміла, що я опинилась тут з онуками, для того, щоб врятувати їх. Мене прийняли зовсім чужі люди, мешканець Бахмута віддав ключі й пустив у свою оселю, а самі вони евакуювалися.
Евакуюватися з пекла допоміг щасливий випадок
Виїхати мені довелось випадково, мене вивела звідти ікона. Хочу наголосити, що всі атеїсти Рубіжного стали вірянами. Якось випадково жінка, з якою ми практично не спілкувалися, але працювали разом, зателефонувала і спитала, чи правда, що нашу школу зруйнували. Я кажу: так, і після того, як ми покинули її, в неї ще три рази влучили снарядами. І вона питає, чому я тут сиджу ще, дала номер телефону [перевізника] і попередила, що він бере 4 000 гривень з людини. Я телефоную і співпало, що в цей момент був зв’язок. Ми домовились, що мені треба просто добігти півтора кілометра до крамниці, і ми побігли. Але де взяти мені 16 тисяч гривень? Бо зі мною були два онуки і донька. Був ще зять, але він пішов пошукати їжі між обстрілами і ми залишили його, бо зателефонував перевізник і ми побігли одразу. Тому все, що було на мені із золота (в мене залишилась лише одна обручка тепер від чоловіка, якого вже немає) — все віддала за евакуацію.
Все, що нам вдалося взяти з собою — це шкільні рюкзаки. Всі речі ми залишили, зачинили будинок мій та залишили зятю записку. Ми не бігли, ми летіли, бо поки я сиділа у підвалі й коли гатили без зупинки, страшно було так, що кишки піднімалися. Ми навіть не знали куди їхати й куди нас повезуть — треба було просто виїхати звідти.
Я у водія питаю, яка є перша зупинка, він сказав Бахмут. Так ми тут і опинились.
“Люди в Рубіжному вже їдять собак”
Зі старшим онуком ми залишились у Бахмуті, йому 14 років. А молодший, 4 роки, поїхав з донькою у Дніпро. Розділились, бо так легше вижити комусь. Я залишилась тут, щоб бути ближче до дому, сподівалась, що не окупують. В мене була надія, що може ще місяць погатять і все закінчиться. Але “голод не тітка”, і люди собак вже їдять. Я сама там залишила двох собак своїх і кішку у дворі. Іноді мені сниться Рем (одна з собак Валентини — ред.), але ми б не добігли з ними. Бо вони бояться вибухів і не змогли б бігти з нами під обстрілами. Пес одразу б заховався, ми б їх по дорозі загубили.
Якби я була сама, я б повернулась, навіть до окупантів. Але я не можу, бо онуку треба вчитися. Влаштувала його вже в 12 школу, він вчиться на дистанційному навчанні. А гуляти не виходить, тому що соромно, одягнути нема чого. Важко йому зараз, в нього була школа, тренування, в 14 років було вже перше кохання.
“Був гарний будинок, а зараз шукаю ковдру”
Коли я евакуювалась, 26 березня мій дім був цілим, але через 2 дні мені зателефонували і сказали, що в мене більше немає дому. В мене був гарний приватний будинок і робота, яка мені подобалась. Приватного сектору, де я мешкала, більше немає, там все зрівняли з землею. В мене нічого не залишилось. Зараз шукаю ковдру з подушкою.
Далі я нікуди не поїду, я втомилась бігти. І для чого, щоб далі виживати і просити гуманітарку? Роботу я б з задоволенням знайшла, ходила на біржу (центр зайнятості, — ред.), але я вважаюсь досі працюючою офіційно. Школу розбомбили, директорка виїхала, і я нічого не можу зробити. А виплат заробітної плати немає нікому з лютого, хоча нікого не звільнили. В нашому виконкомі (Рубіжного, — ред.) нікого немає, я нічого не можу зробити.
Читайте також:
- Тільки якщо здадуться: Кремль відкидає ідею України домовитися про евакуацію поранених з “Азовсталі”, — Пєсков
- Переселенець у свої 82. Як дід Віктор пішки тікав з Серебрянки до Сіверська під снарядами (монолог, відео, фото)
- У Маріуполі хочуть налагодити водопостачання без ремонту каналізації. Чому це небезпечно
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.