Зберігач книжок під час революцій, воєн та репресій. Бібліограф-енциклопедист, фундатор бібліотечної справи в Україні, який ще за життя став легендою. Блискучий історик, людина з феноменальною пам’яттю, яка працювала у бібліотеках Донеччини, Києва та Львова. Все це про видатного бібліографа України Федора Максименка. До Дня бібліотек розповідаємо про нього детальніше.
“Був блискучий бібліограф Федір Максименко. Кажу йому, що мені потрібний такий-то журнал за 1904 рік. Каже: “В нас нема. Є у Харківській бібліотеці” або “В Ленінграді в бібліотеці Політехнічного інституту – один екземпляр”. Ми очі відкривали – що то був за бібліограф!”, — так згадує зустріч у свої студентські роки з видатним знавцем українських книг доцентка кафедри німецької філології Львівського університету Тетяна Буйницька.
“Був незмінним і безкорисливим консультантом сотень дослідників: мав велетенську пам’ять на книжки і сипав довідками немов з рукава, незалежно від ділянок знань”, — згадував Максименка його колега Ярослав Дашкевич.
Федір Максименко — син бахмутського священника, який теж мав би стати служителем церкви. Якби не більшовицький переворот 1917 року. Натомість Максименко став бібліографом, фахівцем з друкованих видань всеукраїнського масштабу, який працював у кращих бібліотеках країни.
“[Він] мав феноменальну пам’ять на книжки, тому переходив у бібліотеці від полиці до полиці, брав книжку до рук, і вона закарбовувалася в його свідомості”, — так запам’ятав дар Дашкевич.
На початку 1920-х Федір Максименко першим на Донеччині уклав покажчик краєзнавчої бібліографії краю. Та зберіг сотні унікальних книжок та музейних експонатів у Бахмуті та Костянтинівці.
Для довідки:Бібліогра́фія — це галузь знання про книгу, мета якої — облік, опис, систематизація та аналіз творів друку. А також складання бібліографічних посібників, які допомагають краще використовувати книги у науці, вихованні чи з практичною метою.
З 1996 року та донині ім’я Федора Максименка носить Відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг (РСРК) бібліотеки Львівського університету імені Івана Франка. Максименко очолював його у 1970-80-х роках. У цьому відділі зберігають сотні рукописних книг та архівних документів, стародруки, видані до XIX століття, воєнні друки, карти, графічні та образотворчі видання тощо[/info]
Про життєвий шлях Федора Максименка Вільному радіо розказують історики Бахмутського краю та Львова.
Федір Максименко народився 4 лютого (23 січня) 1897 року в селі Біленькому Катеринославського повіту. Нині це територія Запорізької області.
“В 1913 році він разом із родиною переїхав до Бахмута. Батько Федора – священик Пилип Максименко служив тут у Благовіщенській церкві, завідував церковно-приходською школою. У Бахмуті Федір Максименко навчався у духовному училищі та в чоловічій гімназії”, — розповідає Вільному радіо історик, директор промислового історико-краєзнавчого музею міста Часів Яр Валерій Богуненко.
Благовіщенська церква височіла в історичному центрі Бахмута, на місці сучасної Бахмутської військової районної адміністрації. Радянські діячі цю церкву знищили.
“Батько готував сина до духовного звання – після духовної семінарії Федора за казенний кошт скерували до Духовної академії в Києві. Революція змінила життєвий шлях Максименка: привабило колекціонування книжок”, — писав у спогадах сучасник Максименка Ярослав Дашкевич.
Валерій Богуненко разом зі студентом Денисом Руденком підготували статтю “Бахмутчина у науковій біографії бібліографа-краєзнавця Ф. П. Максименка”.
В ній йдеться, що у 1917 році Федір Максименко закінчив Катеринославську семінарію та вступив до Київського університету імені святого Володимира. Але через скрутне матеріальне становище повернувся до Бахмута наприкінці наступного року.
Там навесні 1919 року він завідував бібліотекою Донецького губернського відділу народної освіти — організовував у місті бібліотеки.
“У 1919-1920 роках студенту Федору Максименку доручили завідувати шкільним музеєм, а в 1920-1921 роках також організувати в Бахмуті відділ краєзнавства при Губернському Донецькому педагогічному музеї, створеному на базі колишнього земського музею народної освіти”, — пишуть Богуненко та Руденко про майбутнього бібліографа.
Згодом цей відділ став Окружним історико-краєзнавчим музеєм у Донецькій губернії, його першим директором у 1923 році був Борис Вальх.
У цей період у Бахмутському повіті Максименко рятує книги, які гинуть у вирі національно-визвольних змагань.
“У перші роки радянської влади він докладав зусиль до збирання, збереження книжок, предметів старовини, які знаходив по довколишніх поміщицьких садибах. Цю справу радянська влада провадила централізовано, і до неї на місцях долучалася інтелігенція. Просто, щоб врятувати їх від розграбування у цій ситуації революції, зміни епох, загибелі культур”, — розповідає Вільному радіо завідувач відділу обліку фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Працював тоді Максименко не лише у Бахмуті.
“У 1921-1922 роках Федір Максименко завідував бібліотечною секцією Бахмутського повітового відділу народної освіти, був завідувачем Костянтинівської центральної бібліотеки, виконував обов’язки бібліотечного інструктора повітового відділу народної освіти”, — йдеться у статті істориків з Бахмутського району Богуненка та Руденка.
Батько Федора Максименка потрапив у коліщата радянської репресивної машини. Ось що про нього писав у спогадах колега Федора Максименка по роботі у Львівському університеті Ярослав Дашкевич:
“Син сільського священика, який у роки Української революції став автокефалістом (підтримував створення української автокефальної, тобто незалежної від Москви, церкви, — ред.), у так званий радянський час був двічі арештований і помер у таборі десь на Вологодщині. <…> Атмосфера, котра мусила панувати на приходстві священика-автокефаліста, без сумніву була щиро українською”.
У 1922 році Федір Максименко перебрався до Києва та за три роки завершив навчання у своєму університеті на історичному відділі факультету профосвіти.
З 1922 року почав працювати бібліотекарем у Всенародній бібліотеці України, нині вона названа іменем Вернадського. У 1928-1931 Максименко закінчив аспірантуру, екзамен з історії блискуче здав Михайлові Грушевському.
Кар’єра вченого до Другої світової війни начебто йде вгору, але починаються сталінські репресії. У 1933-му він залишається без роботи, як “вичищений” з бібліотеки, перебивається заробітками у галузевих бібліотеках різних видів промисловості.
Під час Другої світової Максименко пробував евакуюватись, проте разом з іншими цивільними потрапив в оточення, зумів повернутись до Києва і пробув там всю нацистську окупацію, рятуючи книжки.
У 1943-1944 роках у нього була важка хвороба серця, тому його звільнили від військової служби. Участь у Другій світовій війні він фактично не брав.
У 1946 році Максименко перебрався з Києва до Львова.
“У Києві його, спеціаліста першого рангу, продовжували тримати в чорному тілі за роки, проведені під німецькою окупацією, коли він брав незначну участь в українському культурному житті підневільної столиці. Хоча Максименко <…> лише намагався з усіх сил рятувати Наукову бібліотеку Київського державного університету <…> та фонди Архіву давніх актів, розташованого також у будинку університету. Від підпалу німцями їх врятувати не вдалося”, — писав про Максименка його колега Ярослав Дашкевич.
“Так чи інакше, це була втеча з тогочасного Києва”, — додає Дашкевич.
Відомо, що Максименко до Львова переїхав з дружиною Неонілою Кравченко-Максименковою, яка була біологинею та займалася фармакологією. Максименку тоді ще не було й 50 років.
“Федір Максименко завжди був під підозрою у радянської влади. Особливо після Другої світової війни. І тому після її завершення він переїхав до Львова, де були трохи вільніші умови. Решту життя він працював у бібліотеці Львівського університету”, — розповідає бахмутський історик Ігор Корнацький.
А ось як Федора Максименка описував у спогадах Ярослав Дашкевич:
“Пригадую першу зустріч у Київській бібліотеці. Середнього росту, досить кремезний, з майже нерухомим зосередженим обличчям, з густими бровами, коротко стрижений, але вже з посрібленим волоссям, одягнений по-спортивному – в білій сорочці з короткими рукавами, в кремових штанях з чорною смужкою”, — описував колега Максименка.
У бібліотеці Львівського університету Федір Максименко проявив себе висококласним фахівцем енциклопедичних знань та щирою людиною, згадують колеги.
“Книгознавство, історія преси, мистецтвознавство перепліталися в нього з краєзнавством у широкому розумінні, палеонтологією і мінералогією. А також з тими ділянками, в яких він дуже радо допомагав іншим дослідникам (математична хронологія, а навіть історія медицини)”, — писав у спогадах Ярослав Дашкевич.
Максименко зібрав і власну чималу бібліотеку, в ній були рідкісні матеріали, надруковані на Донеччині.
“Серед них — номери Бахмутських місцевих журналів “Проблиски” і єдиний номер журналу “Вільні думки” (який ми потім перевидали)”, — каже бахмутський історик Ігор Корнацький.
Видатний бібліограф листувався з широким колом сучасників.
“На його столі в бібліотеці стояв старенький “Ундервуд”, на якому він, як правило на папері великого формату (15×31 см), через один інтервал друкував листи свої й відповіді на чужі”, — розповідав про Максименка колега Ярослав Дашкевич.
Причому Максименко зберігав і копію своїх листів для свого архіву.
“Коли він писав комусь, то робив це як правило через копірку, і одну з копій зберігав собі. Якби цього не було, у нас би нічого не було. А так у нас зберігається багато листів, набраних на машинці певному респонденту”, — розповідає Вільному радіо чинний завідувач відділу рукописних, стародрукованих та рідкісних книг імені Федора Максименка Микола Ільків-Свидницький.
Трохи листувався Федір Максименко і з краєзнавцем з Бахмута Валентином Замковим на початку 1980-х (причому першим написав бібліограф зі Львова).
Ці листи зберігали у Бахмутському краєзнавчому музеї.
“Максименка зацікавили згадки в публікаціях Замкового про його бібліографічні пошуки. І Максименко поділився із Замковим своїми спогадами про часи перебування і праці в Бахмуті. Про деякі імена письменників, пізніше вилучених з обігу. Про [бахмутські дореволюційні] видання (ті самі “Проблиски”, “Рідні думки”) бахмутяни дізналися саме завдяки цим листам”, — уточнює працівник Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
За словами чинного директора ВРСР імені Федора Максименка, нині архівний фонд видатного бібліографа у процесі упорядкування. Хоча й частина його листування розпорошена. Обіцяють і оцифрування цього архіву.
“Я прийшов на роботу у 2007 році, на [посаду] завідувача відділу. І моє робоче місце — це стіл, за яким сидів Максименко. Я цього не знав, стіл стояв у кабінеті, я його просто обрав. Певною мірою — це певна спадкоємність. Цей зв’язок виявився на рівні поколінь і вподобань, наукових і ненаукових”, — каже наостанок Микола Ільків-Свидницький.
Максименко помер 6 липня 1983 року, поховали його на Янівському цвинтарі Львова.
У 2016 році одній з вулиць на східній околиці Бахмута під час декомунізації надали ім’я Федора Максименка.
“Наступники з Львівського університету виступили з цією ініціативою — надіслали листа до Бахмутської міськради, і колишню вулицю Тевосяна назвали на честь Федора Максименка”, — згадує працівник Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Вулиця Федора Максименка опинилась під ударом росіян однією з перших, ще влітку 2022 року. Усі будинки приватного сектору там знищені, а мешканців — або на підконтрольну українському уряду територію вивезли українські та міжнародні волонтери, або згодом окупанти депортували в тил російської армії.