Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Уже чотири роки як Ірину Козирєву можна побачити на більшості масштабних акцій за повернення військовополонених у столиці. І кожна її поява там присвячена синові, за законами біології — названому, за відчуттями — рідному. Ярослав — боєць “Азову”, який пройшов Маріуполь, пережив тяжке поранення під час теракту в Оленівці й досі залишається в російській неволі. Звільнені з полону навесні, які його бачили, переказують, що він тримається і питає про рідних. Тим часом Ірина по крихтах збирає інформацію про нього.
— Так ви тепер як наша мама? — питає девʼятирічний Ярослав дорогою з автобусної зупинки.
— Нууу, так. Я особа, яка замінює батьків, — виважено відповідає Ірина, прямуючи до тепер уже їхнього спільного дому.
— Так а мамі ж кажуть “ти”, — трохи подумавши, видає хлопчик. Жінка до такого питання виявилася геть не готовою.
На той час Ірина виховала й випустила в доросле життя вже чотирьох синів. Усі вони увійшли в її сімʼю через центр соціальної реабілітації дітей, де жінка працювала психологинею. Спершу вона, 26-річна донька бібліотекарки й випускниця Київського Біблійного Інституту зі Словʼянська, боялася зомліти, щойно почує лайку від вихованця з вулиці. Натомість їй вдавалося знаходити спільну мову із найбільш неслухняними дітьми. Із часом деякі з них ставали їй синами, та все ж називали Іриною Олександрівною. Через старший вік “тикати” їм вона не дозволяла, аж ось двійко хлопчаків несподівано й наполегливо стали гукати жінку мамою.
Ярославу було сім років, коли він потрапив до центру на Київщині разом із на два роки молодшим братом Робертом. Тоді Ірину часто кликали заспокоїти їх увечері, і вона привʼязалася до малих. Коли ж за час їхнього перебування в центрі повну сімʼю для них знайти не вдалося — люди не хотіли всиновлювати двох дітей, а розлучати братів не можна було — попри поради більшості синів пожити для себе, вона стала мамою шістьох.
— З Робертом було важко, але ми порозумілися. Він постійно скакав: переламав усі меблі у квартирі, а деякі по кілька разів. Ярік був більш виважений і винахідливий. Наприклад, знайшов спосіб, як не ходити до школи. Брав лід із морозилки, наїдався його, а тоді ж починало боліти горло, кашель, і до школи можна не йти. Потім він і Роберта навчив. Три місяці я їх лікувала, у мене вже питали, чи виконую призначення. А тоді я спіймала Роберта за гризінням: вилікувалися, — сміючись, згадує Ірина.
Ми зустрічаємося з нею в Маріїнському парку наступного дня після 28-річчя Ярослава. Свій день народження він вкотре провів у полоні — туди він потрапив ще у 23. Місце сприяє ностальгії: часом жінка возила сюди синів кататися на роликах. Під шум фонтану Ірина розповідає не одну історію про дитячі хитрощі Ярослава. Та, попри витівки, наголошує: несправедливості він змалку не любив.
Вперше Ірина помітила в Ярославі риси борця за правду у пʼятому чи шостому класі — їх підсвітив шкільний конфлікт. На думку її синів, одна зі вчительок погано повелася з їхньою однокласницею. Але разом із ними навчалася й дочка жінки, тож Ярослав просто перед усіма спитав: “А якби до вашої дочки так говорили, вам би було приємно?”
— Вчителька підхопилася з місця до мого Яріка, трусонула його за плечі й сказала: “Тільки посмій хоч пальцем її торкнутися, навіть у сторону її не дивися!” А він що? Відповів: “Заберіть руки”. Це на очах у всього класу. І тоді деякі хлопці побачили сильний дух і приєдналися, — розповідає Ірина.
Про цю ситуацію жінка дізналася вже згодом. Тоді написала листа й попередила вчительку: якщо вона знову хоч пальцем торкнеться її дітей, Ірина сидітиме на кожному її уроці й доведе, що та профнепридатна. Сказати це особисто жінка побоялася — так сильно кипіли емоції.
Та скоро Ярослав уже не потребував захисту. Коли хлопцю виповнилося 15 років, почалася Революція Гідності. Ірина часто їздила на Майдан — привозила ковдри, теплі речі — й одного разу брати напросилися піти з нею. На пересторогу матері Ярослав заявив: “Тоді й ти не підеш. Якщо там небезпечно, то небезпечно також і для жінок”. Натягнув шолом, обвʼязався шарфом, начепив наколінники й узяв до рук біту. Сказав, що готовий захищатися, але так не пішов — мати змусила перевдягтися.
Ірина зізнається: у підліткові роки Ярослав “давав жару”. Хлопець захищав слабших, не дозволяв чоловікам у маршрутці лаятися при матері, але першою реакцією на кривду для нього певний час була бійка. Із таким характером однодумців він знайшов серед ультрасу “Динамо”.
— А потім ці футбольні фанати взяли й разом записалися в “Азов”, — каже вона.
Про те, що її 19-річний син тепер служить, Ірина дізналася не одразу. На той момент він уже самостійно заробляв — роботу почав шукати після того, як кинув коледж, а мати просто сидіти вдома й грати у футбол не дозволила — і намагався жити окремо. Думав, що буде приїздити з Урзуфа, де розташовувалася база підрозділу, у відпустки, і жінка нічого не помітить. Але їй про це розповів один зі старших синів: тримати таємницю такого масштабу в собі не зміг.
— От балабол! — ото й була вся реакція Ярослава.
Ірина вже змирилася з новиною, коли видала сину своє “знання”. Вона боялася за нього, бо тоді ще вважала “Азов” занадто агресивним, занадто націоналістичним. Але тепер говорить, що саме цей підрозділ і це братерство сформували Ярослава. Із гордістю він надсилав матері відео з навчань, пишався результатами. Та більше нічого не розповідав: казав, що в нього для цього є військовий психолог. Та й жодних контактів командирів чи побратимів матері не давав. Відповідав: як треба буде, їй і так подзвонять.
— Мені так подзвонили, просто телефони обірвали! Я не знала ні-чо-го! — іронічно каже Ірина.
— Подейкують, ви в котлі… Брешуть? — написала Ірина Ярославу ввечері того самого 24 лютого.
— Брешуть, — без подробиць відповів він наступного ранку і тієї ж хвилини додав: — У мене все добре.
Мати подякувала Богові й видихнула з полегшенням. Усю ніч вона не могла заснути: ті неповні 12 годин, що Ярослав не відповідав, тягнулися надзвичайно довго. Але того ж дня години очікування перетворилися на дні. Лише 8 березня з чужого номера їй написали “Зі святом! Ярік”, а за кілька днів Ірину розшукала дівчина Ярослава і сказала — він поранений.
— Яріка привезли в дуже важкому стані, — згадує військова психологиня Анастасія, яка працювала в Маріупольському шпиталі №555, — Він отримав контузію (біля нього щось розірвалося, не памʼятаю), і він був у шоковому стані. До нього не підпускали, бо він нічого не розумів, тримав зброю і думав, що потрапив у полон. Тоді хтось із азовців привів його до тями, йому вкололи заспокійливі. Уже наступного дня я прийшла з ним поспілкуватися, але він нічого не чув. Тоді я йому писала на телефоні, і він мені відповідав, скажімо так. І так потихеньку ми з ним здружилися.
Уже за кілька днів Ярослав почав потрохи вставати з ліжка. Контузія порушила його координацію, і рухи військового були непевними, та й на одне вухо він досі не чув. Утім, всидіти на місці не міг і скоро вже ходив підколювати поранених побратимів. Робив це в години затишшя, бо, як розповідає Анастасія, гучні обстріли тиснули йому на голову, викликали нудоту чи навіть втрату свідомості. І авіаудар по шпиталю, якого росіяни завдали в середині березня, спочатку повернув його в стан шоку.
— Куди ти? Нас ще обстрілюють! — вигукнула Анастасія навздогін Ярославу. Кілька хвилин тому вона бачила, як дівчата з ТрО намагалися привести його до тями, а тепер він ішов до палати взувати свої берці.
— Іди в підвал! — сказав азовець психологині, уже стоячи в спорядженні.
Так вони й вирішували, хто має спуститися в підвал, дорогою до нього. Уже на сходах на останнє “ні” подруги, Ярослав узяв її за руку й потягнув собі за спину, аби за потреби закрити від удару. Так, каже Анастасія, вони стали побратимами. Тож, коли працівників шпиталю розподіляли між заводами “Азовсталь” та “Ілліча”, вона напросилася до азовців у перший.
Уже на Азовсталі Ярослав навчився самостійно робити собі перевʼязки — поранених було багато, а медиків, тих самих психологів і подекуди звʼязківців, які разом орудували бинтами, щоб їм допомогти, не вистачало взагалі. Коли була відносна тиша, військовий брався до роботи в імпровізованому шпиталі. Коли ні, згадує психологиня, намагався впоратися з болем. А постійно — хвилювався за дівчину й матір. Знову написати їм хлопцю вдалося вже у квітні — з чужого телефону.
Переважно в мережі Ярослав опинявся ближче до ночі, тож Ірина, яка на той момент уже виїхала до сестри в Польщу, щоразу боялася проспати повідомлення від сина. Із того часу вона досі не може спати без ліків.
Перший час Ярослав запевняв матір, що в нього все добре: їсть по три рази на день, вода є і попити, і викупатися.
— А що ти думаєш, мамо? Я тут ходжу, як бусурман? — сміявся він у відповідь на її питання.
Та ближче до травня Ярослав говорив уже інакше.
— Мама, ми в торбі. Я в полон не піду.
— Синок, самогубство — це гріх, якому немає прощення, — подумавши, відповіла Ірина. Тоді військовий уже двічі, а то й тричі повторив, що у полон не піде. Іншого виходу, зважаючи на ці слова, жінка не бачила.
— Та я не буду себе вбивати! Ти що? — написав шкований Ярослав. — Я просто вийду на ворога з автоматом. Вони мене застрелять.
— Хороший план! Молодець! — розлютилася матір. У її голові не вкладалося, що син більше не хоче боротися.
Того дня Ярослав узяв із неї обіцянку поховати його в Білій Церкві, звідки родом його дівчина. Ірина ж у відповідь наказала себе кремувати, а з прахом робити, що сини захочуть. На тому й вирішили. А потім хлопець видав, що хоче, аби вона подивилася всі його татуювання. Перше — напис “руйнівник” англійською — він набив ще до “Азову”. Було літо, і попри спеку Ярослав ходив домівкою лише у футболці, поки мати не здогадалася.
— Він задирає футболку, а я тільки краєм ока глянула, і вже тиск. Для мене це було щось… Казала: як можна було зіпсувати таке прекрасне, Богом дане тіло?! Вузький таз, широка грудна клітина, мʼязи, просто ідеальна шкіра, немає ніяких прищів — ну гарний хлопець, — розповідає Ірина. Якогось глибокого сенсу в татуюваннях Ярослава вона не бачила: одні черепи та якісь цифри. — Знаєте, уже зараз я би поцілувала кожне, просто кожне… — каже жінка, і їй вперше не вдається стримати сліз.
Коли вона зрозуміла, що деблокувати Азовсталь не вийде, стала торгуватися з Богом: просила, аби той забрав її життя замість синового. Він ще не одружився, не став батьком — майже нічого не бачив, крім служби. Водночас Ярослав пропонував надіслати їй кошти, аби вона могла кудись піти в Польщі — усе ж уперше за кордоном!
Військовий питав Ірину про погоду: яка вона в Києві, яка в Маріуполі. Сам-то вже давно сидів у темряві й сонце вперше за довгий час побачив 18 травня. Два дні тому Маріупольський гарнізон саме отримав наказ вийти в полон, і тепер була черга Ярослава. Гріючись у променях, він відчув захват, про який перед виходом написав матері. Полон став для жінки надією.
— Ярік у списку! Ярік у списку!!!
Цими словами могло починатися повідомлення, у якому б Ірина прочитала про обіцяне повернення сина. Усе ж Маріупольський гарнізон виходив у “почесний полон” на три-чотири місяці, і третій тоді вже пішов. Але, промовляючи ці слова, дівчина Ярослава нестримно ридала у слухавку: імʼя коханого вона побачила після сторінок імен загиблих в Оленівці.
— Наш барак був 9/10, біля медиків там скраю. Він був далі за всіх від “барака 200”, який підірвали. І на цьому бараці сиділо там 338 людей чи 230… Умовно — дуже багато. І Апачі був теж там зі мною, — згадує азовець суміжного підрозділу Денис, називаючи Ярослава на позивний.
Після виходу з Азовсталі їх поселили разом. Тільки Ярослав жив у першій кімнаті на другому поверсі, а він — у крайній. Часом військові віталися. Як і всі, мріяли про їжу, бо голод був страшний. Але, зауважує Денис, у їхньому бараці загалом усі трималися — ті мізерні наїдки, які їм давали росіяни, один в одного не крали. Ярослав ще й намагався тренуватися.
— У нього на пузі набите татуювання Бронсона. Це такий зек, який сильно тренувався, вусатий такий лис. І він собі, коли нас поголили налисо вже всіх по режиму, залишив вусики й ходив із голим торсом тренувався.
Тільки потім військових розвели по різних місцях, і Ярослав опинився в “бараку 200” зі ще 192 азовцями. У ніч на 29 липня 2022 року росіяни підірвали споруду. Близько півсотні полонених загинули одразу. Загарбники самі склали списки загиблих і тяжкопоранених.
Побачивши імʼя сина серед перших, Ірина відмовлялася вірити. Жінка чіплялася за будь-яку деталь і помітила: про загиблих пишуть на початку, а Ярослав зазначений у середині списку. Дівчина сина теж вхопилася за це й стала шукати. Усе ж Ярослав був серед тяжкопоранених, але згодом зʼявилися новини, що ще кілька військових померли дорогою до лікарні…
— Я одразу почала шукати можливість виїхати з Польщі. Квитки неможливо купити: всі люди хочуть, усі вертаються. Я повернулася 10 серпня. Тут було мені легше — тихо каже мати і ще кілька митей мовчить, — ближче до Донецька, ближче до Оленівки…
Потім були зустрічі з уповноваженим із прав людини Дмитром Лубінцем, правоохоронцями, іншими представниками влади. Заява в поліцію, яку жінка написала за їхньою порадою, у справі за статтею про умисне вбивство… У відділку її завірили, що така класифікація — лише формальність. Але “вбивство” так і муляло в голові — Ярослав живий!
Уперше хоч щось про сина вона дізналася вже у вересні. Тоді росіяни випустили репортаж із Донецька про те, як вони “добре лікують українських нацистів”. Ярослав зʼявився там лише на кілька секунд — худий, із перемотаною рукою і поглядом, відведеним до вікна.
Потім у грудні пропагандисти опублікували статтю, де намагалися довести, що “Азов” — нацисти. За приклад, зокрема, взяли Ярослава. Росіяни вчепилися в його татуювання із черепом: написали, що це начебто “мертва голова” Totenkopf — символ німецьких есесівців. Перепитую Ірину, чи мали татуювання Ярослава взагалі якесь значення. Вона ж відповідає: син сам розповідав їй, що набивав усе підряд без жодної привʼязки до свого світогляду й підрозділу, у якому служив.
Читаючи звинувачення, Ірина дивилася на схудле обличчя сина, його викривлений ніс і набряклі надбрівні дуги. З того часу Ярослава вона не бачила взагалі, а будь-які звістки про нього зникли більш ніж на рік.
“Відповідно до ст. 3.1. «Федерального закону від 31 травня 1966 р. № 61-ФЗ «Про оборону» відомості про місцезнаходження та переміщення затриманих осіб є службовою інформацією обмеженого поширення і не підлягають передачі третім особам або оприлюдненню у відкритих джерелах з метою забезпечення безпеки, запобігання обстрілам та терористичним актам з боку ЗСУ у місцях утримання зазначених осіб”.
вересень 2023 року, частина листа Міноборони РФ
У повній невідомості Ірина боролася за сина: подавала заяву до комітету ООН, що займається правами людини; разом із рідними інших постраждалих в Оленівці домагалася, аби справи обʼєднали й розслідували як воєнний злочин; ходила на зустрічі з координаційним штабом; долучалася до акцій на підтримку полонених; брала участь у голодуванні.
Якщо роздрукувати всі фото жінки з цих заходів, вони б цілком закрили сторінки невеликого фотоальбому — такого, що зазвичай дарують на дні народження. Тільки тепер ці дні народження для неї нічого не важать. Свято — це коли приїжджають сини, їхні сімʼї, коли є звістки про її Яріка.
Уперше з грудня 2022 року Ірині вдалося хоч щось дізнатися про нього на Великдень 2024-го. Тоді в одному з чатів родин азовців рідні звільнених полонених розмістили списки, кого колишні бранці бачили або чули в неволі. Ярослав був серед тих, кого чули. Матері лише передали, що голос у нього був бадьорий, і для неї це вже було неймовірне полегшення.
Наступного року, знову на Великдень, зʼявилася інформація, що Ярослав перебуває у Пермському краї живий і здоровий.
— Це було так, ніби я на побачення до нього зʼїздила! Мені хотілося танцювати, у мене був такий приплив енергії! Це настільки важливо — от просто листуватися, так? Навіть у цьому позбавленні спілкування, позбавленні інформації така стоїть нелюдська жорстокість. І це своєрідні тортури, коли він не знає про нас, а ми не знаємо про нього, — каже жінка. Загалом вона написала синові девʼять листів, але один із них покатався по Росії й повернувся, а решту — як водою змило.
Останні звістки про сина Ірина вкотре отримала близько Великодня. Цього разу їх було аж дві: одна від звільненого з полону військового, інша — від цивільного. Обидва розповіли, що слідчий комітет РФ завершив допити й готується передати справу Ярослава до суду. Обвинувачують його, як і інших азовців, у тероризмі. І жінка ще не вирішила, що відчуває з цього приводу: з одного боку — уже засуджені полонені хоч іноді листуються з рідними, але через сам факт такого обвинувачення її пробирає до мурах.
Ще Ірині розповіли, що Ярослав контактував із хворим на туберкульоз. Але військовому зробили рентген — наче, все нормально. Загалом почувається він більш-менш, питає про рідних і тримається.
— Я не хочу більше боротися — я хочу, щоб їх почали обмінювати, — відповідає Ірина на питання, чи надає їй сил на боротьбу стійкість сина. — І не по одному в обміні, чи взагалі нуль, як це було останні рази, а хорошу кількість. Навіть нехай там не буде одразу мого сина, але я просто буду розуміти, що над цим працюють, і що він наступний.
Із розпачем Ірина розповідає: рідних буквально вбиває, коли посадовці оголошують, що обміняли азовців, але насправді переважна більшість із них, а то й усі, потрапили в полон з інших підрозділів. Азовцями ж вони стали в результаті реформи армії, у межах якої 2025 року на базі 12 бригади спеціального призначення “Азов” створили однойменний 1 корпус Нацгвардії, до якого наразі входять ще щонайменше сім різних бригад. Маріуполь же серед інших обороняли саме військові тоді ще окремого загону спеціального призначення “Азов”, і їх обмінюють вкрай рідко.
Дорогою до метро Ірина ділиться, що після кожного обміну без “Азову” вона, як і інші рідні, буквально змушена наново збирати себе.
— Але ж ви напишете матеріал із позиції сили? Не хочу, аби росіяни раділи з наших сліз і думали, що ми слабкі, — додає наостанок.
Але ж хіба ця історія про слабкість?
Нагадаємо, до четвертої річниці теракту в Оленівці в Києві презентували документальний відеопроєкт “Оленівка. Листи”. Після його показу автори й учасники роботи зокрема обговорили із представниками влади питання повернення військових, які пережили вибух і досі перебувають у неволі.