Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
“Вітаю, друже Граніт. Цим листом хочу сказати тільки одне: роки йдуть, а спогади про тебе — ні”. Так починає свій лист до загиблого в Оленівці побратима азовець Дмитро “Веб” Тищенко. До четвертих роковин теракту це та інші послання до загиблих військових і досі полоненого захисника лягли в основу відеопроєкту “Оленівка. Листи”.
Журналісти Вільного Радіо побували на його показі та розповідають, як особисті історії родин і тих, хто вижив після вибуху, перетворилися на розмову про пам’ять для всіх полеглих і боротьбу за тих, хто, попри всі гуманітарні норми, досі очікує на повернення з російської неволі.
“Привіт, Богданчику… Не навчилася я не плакати, не можу”, — каже з великого екрану темноволоса жінка середніх літ. Це — Наталія Хомовська. Щойно вона збиралася зачитати вголос листа, який написала загиблому синові Богдану з позивним Danger, але її голос миттю затремтів від сліз.
Менше хвилини тому люди в залі київського кінотеатру “Жовтень” стояли, мов один — виструнчившись, мовчки вдивляючись у світлини захисників під звуки метронома. Уже звична в реаліях повномасштабної війни хвилина мовчання тривала за відчуттями далеко не хвилину. Навряд чи в такий короткий проміжок часу можна було втиснути обличчя всіх, хто загинув у “бараці 200”. Чотири роки тому Росія за одну ніч стратила в ньому щонайменше 50 військовополонених. Із зали все частіше стали лунали тихі схлипування.
Один за одним люди знайомилися з уривками особистих спогадів рідних загиблих. Вони розповідали, як прощалися з рідними напередодні їхньої останньої поїздки до Маріуполя, що з початку відкритої війни опинився в російському оточенні, як дізнавалися від них про вихід у полон, як думали, що це на краще, а потім врешті усвідомлювали, що їх уже немає.
“Мені наснився сон. Ти повернувся додому. Була зима, така ж сама, як в останній день, коли я тебе бачила. Ти зайшов у двір у формі. Ми пройшли нашим домом, садом, територією, начебто в останній раз. Коли ми вийшли за двір, удалині йшли хлопці, чорні силуети, а за ними на снігу лишалися темні сліди, мов від попелу. Я сказала: «Женя, давай заховаємося. Це, напевно, орки» А ти відповів спокійно: «Ні, це не вони. Це мої хлопці, я піду з ними». Я благала тебе залишитися, казала, що не треба йти. Але ти лише повторив: «Це мої хлопці, я не можу їх залишити». І в ту ж мить ти неначе зітлів, почорнів і розвіявся, просто зник”, — пише брату із позивним Жим Анастасія Пашнюк-Пашнєва.
“Потім написав твій побратим, який все ще в полоні. Він написав такі слова: «Извини за такие новости, но Брони больше с нами нет»”, — розповідає, як дізналася про загибель батька Сергія, Аделія Павліченко.
“Оленівка. Листи” — це документальний відеопроєкт платформи пам’яті “Меморіал”, створений у співпраці з громадською організацією “Спільнота Оленівки” на замовлення Міністерства культури України. Він складається з п’яти епізодів, кожен із яких розповідає історію любові та дружби, втрати та чекання, викладену в листах до азовців, які були в “бараку 200”. Проєкт створили, аби вкотре нагадати про трагедію і вшанувати пам’ять загиблих.
Чотири листи, озвучені у відео, присвячені страченим воїнам: Тетяна Хомовська писала сину Богдану Хомовському, Анастасія Пашнюк-Пашнєва — братові Євгену Пашнюку-Пашнєву, Аделія Павліченко — батькові Сергію Павліченку, а Богдан Тищенко — побратиму Костянтину Істратову. І один лист — призначений тяжкопораненому захиснику, який досі перебуває в полоні. Його написала Анна Лобова своєму чоловікові Олегу Лобову.
Щотижня на каналі платформи пам’яті “Меморіал” публікуватимуть по одному з листів. Але для прем’єрного показу всі п’ять листів об’єднали у фільм, де вони переплелися з коментарями експертів, які пов’язані з документуванням і розслідуванням теракту, і спогадами очевидців.
“Я самого вибуху не зрозумів. Був сильний удар по голові. Ту-туууу, і в мене свідомість — клац, і я відключився. Прийшов до тями, а я лежу на Яні, тобто це сусідня койка. Мене вибухова хвиля викинула на нього. Я піднімаю голову і не можу зрозуміти: крики, дим, полум’я. Я намагаюся прийти до тями, спираюся, дивлюсь, а Ян лежить окровавлений”, — згадує пережите військовий Олександр Гришин із позивним Авокадо.
Після показу фільму присутні мали можливість висловитися про нього або поділитися наболілим. І, хоч спершу люди виходили дещо боязко, скоро зала перетворилася на своєрідну терапевтичну групу. Попри те, що фільм презентували в День пам’яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних людей, які були страчені, закатовані або загинули в полоні, слово брали й рідні захисників, які загинули на полі бою. Вони читали вірші й ділилися думками про спільне переживання втрати. Наостанок висловитися вийшла військова Ольга Бондаренко, яка служила в “Азові” зв’язківицею і теж перебувала в колонії під час вибуху.
“Були житлові бараки, де були хлопці. А були камери в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, — ред.), де тримали жінок, мене в тому числі. Нас було більше 200. І до вибуху їх, саме азовців, перевели до окремого бараку. Він був розташований далеко від житлових, був на промисловій зоні, і саме його підірвали. Спочатку туди перевели 200 людей, потім 7 забрали, і їх залишилося 193. І коли тяжкопоранених повезли до лікарні, то інших, більш легких 75 людей, привели до ДІЗО. Їх завели до двох камер, і тоді ми побачили, що до них уже допускають дівчат-медиків і хлопців-медиків з бараку. Вони приносять їм бинти, їх уже обробляють. Але це було через день чи через два, і це були ті, що легше [поранені]. І ми уявляли, що з тими, хто поранений тяжче”, — розповіла Вільному Радіо захисниця.
“Минали тижні, і я не знаходила на цих відео рідного обличчя. І вже 17 серпня з’явилося відео про поранених в бараці. Я ввімкнула його без звуку і просто перемотувала. Після п’ятої хвилини я побачила твої рідні карі очі. Я наробила скріншоти і почала надсилати братам, щоб вони підтвердили, що бачать те саме, що я”, — написала в листі чоловіку Анна Лобова.
Станом на липень 2026 року в російському полоні досі перебувають близько 90 азовців, що пережили теракт в Оленівці. Із них 46 — тяжкопоранені, яких такими визнала сама Росія. Серед них і Олег Лобов.
“Процес звільнення з полону досить складний, тому що відбуваються ж переговори з російською стороною, щоб обміняти полонених, але ми не долучені до цих переговорів. Тобто ми не знаємо, як ізсередини це відбувається. Ми знаємо, я думаю, не набагато більше, ніж просто люди, які читають у ЗМІ чи в соцмережах інформацію з правильних джерел. Тобто, щоб була пряма дія і помітний результат — такого механізму немає, бо якби він був для родин, то кожна родина, мабуть, цим би скористалася”, — каже голова “Спільноти Оленівки” Олександра Мазур.
Згідно з Міжнародним гуманітарним правом, Росія мала б одразу повернути принаймні тяжкопоранених захисників, але за минулий рік не включила до списку на обмін жодного постраждалого в “бараку 200”.
“«Азов» для Російської Федерації — це, знаєте, як така червона, вибачте, тряпка. Тому вони його визнали терористичною організацією, тому вони на будь-яке слово «Азов», «Азовсталь» реагують по-своєму, і тому вони дуже-дуже важко приймають рішення про те, щоб їх повертати. І, звичайно, знову ж таки, ніхто не заперечує, що Російська Федерація — це маніпулятор, який саме маніпулює на болі родичів, на болі людей, які чекають своїх рідних з полону. Їх можна навіть вважати заручниками, тому що це маніпулятивна, свідома тактика і стратегія Російської Федерації”, — зауважив представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в системі органів безпеки та оборони Юрій Ковбаса під час обговорення, яке також відбулося після показу фільму.
Утім, Анна Лобова зазначила, що “Спільноту Оленівки” не задовольняє аргумент від влади на зразок “їх не віддає Росія”. Натомість — вони б хотіли почути чіткий перелік дій, до яких вдалася українська перемовна група, або все ж включити у список принаймні тяжкопоранених.
На думку голови Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко, росіяни не почнуть зважати на норми Міжнародного гуманітарного права, поки не перестануть відчувають безкарність. Тому, на її думку, дуже важливо притягнути до відповідальності тих, хто віддав наказ.
“Звісно, великого прогресу за ці чотири роки немає. Можна назвати кілька чинників, зокрема недоступ до місця утримання, місця скоєння злочину, недоступ до тих свідків, яких можна було б насправді допитати в рамках кримінального провадження, незацікавленість міжнародних органів або недостатню зацікавленість”, — перелічує фахівчиня.
Як розповів керівник Об’єднаного центру при СБУ Андрій Пастернак, наразі Україна оголосила підозри екскерівнику колонії в Оленівці Сергію Євсюкову і його заступнику Дмитру Нейолову. Також він заявив, що у слідста є напрацювання щодо співробітників Федеральної Служби виконання покарань. Правоохоронці постійно документують обставини злочину, зокрема спілкуючись зі звільненими з полону. Утім, коментувати детальніше посадовець не зміг, адже не є слідчим у справі.
“Хоч я і належу до родин загиблих, але завжди намагаюсь, коли виступаю, більше говорити про родини полонених, тому що це дуже не закрита справа. Меморіалізація — це добре, але ми маємо на це час. Тобто ми маємо усе життя, щоб пам’ятати, але ми маємо дуже обмежений час на те, щоб врятувати тих, хто досі в полоні, і я закликаю вас звертати на це більше уваги”, — наголосила Олександра Мазур.
Раніше журналісти Вільного Радіо розповідали, як в Одесі дружина полоненого “азовця” Олександра Лещенка разом із рідними інших бранців нагадує про них суспільству. Чоловік також входить до списку 46 тяжкопоранених в Оленівці, які досі перебувають у російському полоні.