“Мені ще пощастило”: історія електромонтера з Луганщини, який повертав електрику під обстрілами та втратив ногу (ФОТО, ВІДЕО)
30-річний Євген Перепелиця з Гірського Луганської області з колегами ще минулої весни щодня лагодив електромережу після обстрілів росіян, аби у людей було світло. Так і сам потрапив під обстріл. Його ледве врятували, проте чоловік залишився без ноги. Зараз він живе з родиною на Львівщині та вчиться ходити на протезі. Нещодавно його нагородили орденом “За мужність” та подарували машину. Ми поспілкувались з цим мужнім чоловіком, який досі відновлюється від поранення.
“Це була неоціненна допомога! І в першу чергу — для нашої обороноздатності! Тому що тільки світло вимикалось, з’їжджалися комбати у штаб. Вже Сєвєродонецьк, Лисичанськ горіли. А у нас лінія розмежування за вікном була”, — розповідає Вільному радіо про вклад енергетиків Луганщини і Євгена зокрема начальник Гірської міської військової адміністрації Олексій Бабченко.
За усе пережите Євгена Перепелицю нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня — вручив нагороду чоловікові начальник Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай.
На додачу чоловіку подарували машину. Тепер він зможе бути мобільнішим. Машину для героя-ремонтника придбали не державним коштом — на неї скинулися очільник Луганщини з бізнесменом з Закарпаття Георгієм Горватом.
Електромонтеру з Луганщини Євгену Перепелиці подарували автівку
Також подбали про курс подальшої реабілітації чоловіка у Львівському обласному госпіталі ветеранів війн та репресованих імені Юрія Липи. Адже на протезі треба знову вчитись ходити.
* * *
Гірська ТГ на Луганщині потерпала від обстрілів російських окупантів усі 8 років гібридної війни. Лінія розмежування проходила подекуди у людей в городах. За тижні до відкритого вторгнення окупанти почали сильніше гатити по Луганщині.
Євген тоді працював у РЕСі в Гірському: дружина з дітьми вже кілька тижнів як перебралися у бомбосховище, а чоловік ходив на роботу.
“Щодня були обстріли, і після кожного дроти “лягали” — доводилося відновлювати лінії. І ми подавали напругу від іншої лінії — перемикали, перемотували дроти тощо. Оскільки квітень, холодно, а усі діти у бомбосховищі”, — згадує він.
3-го квітня вдень Євген з колегами намагалися все ж подати електрику на громаду з іншої лінії після влучання окупантів у трансформатор. Працювали біля школи в Іванівці.
“Майже все зробили, і я залишився у щитовій, щоб ніхто не заліз, а колеги поїхали на ТП увімкнути. Все запрацювало, й мені треба було їм подзвонити. А у тому приміщенні не було зв’язку, і я вийшов на вулицю. Лише почув свист й збирався бігти, бабах, впав. Я не “відключався”, прийшов до тями, наче нічого не болить. Намагаюся встати й не можу”, — каже чоловік.
Тоді побачив свою ліву ногу: вище коліна її практично не було й стирчала кістка.
“Нога висіла на клапті товщиною з долоню. Я на тій нозі практично сидів. Став кликати на допомогу, роздивився — навколо нікого, всі ховаються. Молитись став. Потім підбіг колишній колега з місцевих, Сергій, зняв ремінь та перетягнув мені ногу. Потім ще люди підійшли, занесли мене у приміщення, викликали “швидку”, вона швидко приїхала. Мені ще пощастило”, — розповідає Євген про той день.
Його відвезли до Гірської лікарні. Звідти тільки пам’ятає, що на ньому розрізали одяг та робили уколи. А потім знепритомнів.
З Гірського його повезли до Лисичанська, а звідти до Бахмута. Там він отямився.
“Я побачив, що нога наче є, її якось зібрали апаратом Ілізарова. Там були порвані усі тканини, вени. Але все боліло, мені було погано. Ступня пораненої ноги була товстою, я попробував її другою ногою, а вона холодна-холодна. І я сказав лікарю: “Мабуть, ця нога мені більше не потрібна”, — розповідає чоловік.
Після того як порухав ногою, почалась кровотеча. Євгена терміново знову забрали у реанімацію.
“Коли прийшов до тями, ноги в мене не було. Відтяли одразу вище коліна. Наступного дня туди приїхала дружина. Там мене стабілізували, бо таких як я там було багато. Там був жах — багато поранених (і військових, і цивільних)”, — згадує Євген.
За цей час він втратив багато крові. Каже, вміст гемоглобіну в крові мав близько 50-ти грам на літр при мінімальній нормі 140. Тоді його, як й усіх тяжко поранених з обстрілюваної Донеччини, евакуювали вглиб країни потягом.
У дорозі нога не боліла, бо Євгену кололи наркотичні знеболювальні. Натомість він засумував.
“Їхав й розумів, що так, як раніше, вже не буде. Вийшло, що зранку я прокинувся, пішов на роботу, а додому вже не повернувся”, — каже він.
Попереду були ще операції.
“Поки їхали у поїзді, перев’язки мені не робили, у нозі почалися недобрі процеси, був сильний запах. Тому по прибуттю мені знову зробили операцію – прибрали ті тканини, які почалися відмирати, видалили ще сантиметрів 15 ноги. Потім були страшні для мене перев’язки, трубочки (дренажі для заживлення рани, — ред.)”, — розповідає він.
Нарешті після цього нога у чоловіка почала заживати: молодість та здоров’я допомогли йому викарабкатись.
“Були фантомні болі — відчував як наче хтось сильно коле голкою чи здавлює палець на нозі”, — каже він.
Коли рана очистилася, Євгену довелося знову лягати на операційний стіл.
Відновлення на Львівщині
Євгена увесь час неабияк підтримує його родина — дружина, троє дітей та мама. Зараз вони живуть у Добротворі на Львівщині усі разом — вшістьох у 2-кімнатній квартирі. Раніше туди ж приїхала з Лисичанська тітка Євгена з родиною. Там усіх приязно прийняли, проте як вдома поки не почуваються.
“Просто живемо. Чуже місто — дома є вдома, дому вже не буде так, як раніше. Це я теж вже розумію. Життя на паузі, живемо як в якомусь акваріумі”, — каже чоловік.
Коли Євген трохи одужав після операцій, почали відновлювати усі документи — від водійських прав до посвідчення електромонтера. А ще усі контакти з мобільного телефону. Усе це було в барсетці, яка загубилася під час поранення.
“Так що багато чого з минулого життя не залишилося. Пройшов МСЕК, дали 2 групу інвалідності на рік. Такі от в нас закони. Наступного року буде 3-тя”, — каже чоловік.
Також близько 2 місяців фахівці Держпраці розслідували обставини поранення чоловіка та тяжких наслідків для нього. Але завдяки цьому держава виплачує Євгену 70% його щомісячного заробітку.
“Я оформив собі регрес через травму на виробництві. Це документ як товста книжка: я там поставив, мабуть, тисячу підписів. З Бахмута довго не приходив документ, що я був не п’яний (коли чоловіка з тяжким пораненням привезли туди до лікарні, — ред.) Держпраця туди направляла запит, чи я був не під впливом наркотиків або алкоголю. Але, здається, з Бахмута відповідь так й не прийшла”, — розповідає чоловік.
Наприкінці липня Євген зібрав документи й на протезування за державною програмою та за кілька місяців, перед новим роком, отримав протез. Але ще не натренувався ходити на ньому.
“Він механічний, кажуть, що найфункціональніший для цивільного. Але провели зі мною годину “уроку” і все. Я трохи ходжу на ньому — дуже тяжко, трохи походжу й вже тяжко, далеко ходити я не можу. Ніякої реабілітації не було. Може якби я займався… Болить здорова нога — вона ж майже 8 місяців не ходила, не було навантаження на неї. З милицями можу пройти з кілометр, а з тростиною метрів 20”, — каже Євген.
Тож курс реабілітації, який надали Євгену, має хоч трохи допомогти.
“Візок є, протез та 2 види милиць, по квартирі ходжу. Вдома ми жили у приватному будинку. А тут вийшов — багатоповерховий будинок, нікуди й піти. Ще я дуже любив на велосипеді”, — додає чоловік.
Хоч він й каже, що психологічно почувається непогано, але прийняти нового себе та нове життя нелегко.
“Раніше я дружині допомагав — й в магазин ходив, й з дітьми. А зараз сам майже нічого не можу, тепер сам як дитина. Та я не занепадаю духом, близькі та колеги підтримують”, — ділиться Євген.
Тож і машина, яку йому подарували, теж неабияк допоможе.
Поки родина чекає на перемогу та завершення боїв у рідному краї, плекають надію повернутись додому. Якщо ж таке буде неможливо, хотіли б перебратися східніше та колись придбати власний дім.
Читайте також:
108